Францішек Генрик Духінський – польський історик, етнограф, публіцист, громадський діяч (130 років тому)
130 років тому:
13.07.1893 – у Парижі помер Францішек Генрик Духінський, польський історик, етнограф, публіцист, громадський діяч, віце-президент Французького етнографічного товариства, член низки французьких наукових товариств. Походив із сполонізованої української родини. Навчався в кармелітській школі в Бердичеві, василіанській школі в Умані, Київському університеті (від 1834). Настільки був закоханий у Київ, що згодом підписувався «Духінський Київлянин» або «Духінський з Києва». Через виразну антимосковську позицію 1846 емігрував до Парижа.
Автор свого часу вельми гучної та знаменитої теорії походження та взаємовідносин слов’янських народів, палко підтримуваної і водночас гостро критикованої у різних суспільних та національних колах. З одного боку його праці викликали довіру в читача внаслідок високої ерудиції автора, проте з іншого, з ними без надмірних зусиль розправлялись критики через відсутність в Духінського фахової історичної освіти та маніпулювання ним історичними фактами, якщо ті не вписувалися у його теорію. Його історичні виклади можна швидше розглядати як ідеологічні та політичні погляди автора вбрані в форму наукової історичної концепції. Але що цікаво й дивовижно водночас, вже давно призабута теорія Духінського після першої часткової агресії Московії проти України у 2014 та повномасштабного вторгнення у 2022 раптом повернула втрачену актуальність та привабливість.
Людство і зокрема народи Євразії Духінський поділив на дві великі групи: осілих землеробів «арійців» (або індоєвропейців) і кочівників «туранців». До туранців він зараховував фіно-угрів, тюрків, монголів, китайців, семітів, негрів та інших. Московитів він також вважав туранцями та категорично заперечував їх слов’янське походження: «Москалі не є ані слов’янами, ані християнами в дусі слов’ян та інших індоєвропейських християн. Вони залишилися кочовиками до наших днів і залишаться кочовиками назавжди». Він всіляко спростовував претензії московитів на Київ і Новгород, якусь помітну міграцію слов’ян з Дніпра на Волгу й твердив, що історію Московії треба виводити з фінських племен Поволжя, а не з Києва. Стосовно назви «Росія», то московити її просто нахабно вкрали, підкоривши правдивих русинів, тобто малоросів (українців) і білорусів. Сучасна московитська мова є зіпсована церковнослов’янська мова. Історія українсько-московитських стосунків – це перманентні конфлікти та війни, починаючи від знищення Києва суздальцями у ХІІ ст. Правда інколи він доволі примітивно намагався жонглювати історичними подіями. Так, козаки, що піднімали повстання проти Речі Посполитої у ХVІІІ столітті в нього були не слов’янами, але ослов’яненими татарами, тобто туранцями, проте коли ті ж козаки йшли походом на Москву чи піднімались проти московських загарбників на стороні гетьмана Мазепи, то відразу ставали арійцями.
Різко картав також «мазовський провінціоналізм» (польський шовінізм). На його переконання порятунком Європи є відновлення слов’янської Речі Посполитої на засадах Гадяцької унії (1658), як федерації поляків, українців і білорусів, яка мала би стати нездоланним форпостом на шляху московитської інвазії на Захід. При цьому в цій федерації автономна Русь-Україна мала включати Галичину, що, очевидно, не всім його співвітчизникам припало до вподоби.
Дивовижно, але майже два століття тому він сформулював пророче гасло до народів Європи, яке набуло особливої гостроти й актуальности саме сьогодні: «На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там малороси [українці] ведуть боротьбу проти Москви на захист своєї європейської цивілізації». В другій половині ХІХ століття його ідеї сприяли усвідомленню багатьма європейцями факту, що українці є цілком відмінним народом від московитів. Проте будь-які ідеї, переконання, знання потребують постійної підтримки. 1849 у нього виникла ідея видавати український часопис в дусі українсько-польської співпраці та опору Московії, який мав нелегально переправлятися в Галичину через Угорщину, а на Велику Україну – через Одесу, проте проєкт не вдалося реалізувати. До кінця життя залишався патріотом Польщі та одночасно патріотом України та до кінця життя стверджував: «мого київського прапору, тобто незалежної України… я не зрадив!». Похований на польському цвинтарі в Монморансі. Епітафія на надгробку написана латинськими літерами українською мовою. Народився на Правобережній Україні 1816.
