Дзвін червневого реквієму

У спекотні червневі дні душу відвідує скорботний щем. На забуваються, не мають права забуватися трагічні події червня 1941 року…

Нечуване жахіття

В Україну вторглася Друга світова війна. Та поки воєнні негаразди оповили всю Україну, Західну Україну потрясло нечуване жахіття.
Коли перед натиском німецьких військ у червні 1941 р. совєтська влада покинула Галичину, люди кинулися до тюрем, куди більшовики запроторили тисячі людей з усіх районів. Тепер, коли совєтський окупант поспішно покинув Галичину, у всіх була надія на звільнення тих численних в’язнів. Та цю надію змінив нечуваний жах і розпач… Ті, що кинулися до тюрем, виявили у них тисячі неймовірно спотворених тіл закатованих мирних людей.
Гори трупів, жахливо знівечених тіл наших краян… Були тут інтеліґенти й селяни, священики й ченці, чоловіки й жінки, старі й молоді, і навіть діти… Були прострелені, були з проломаними черепами, були з виколеними очима, з повідрізуваними вухами, з розпореними нутрощами… Страшно уявити, навіть писати боляче, до чого дійшли у своєму звироднінні ті, хто це заподіяв.
Не знаємо і, мабуть, вже ніколи не встановимо не лише імен усіх жертв, а й точної кількості їх, знаємо лише, що так трагічно безвинно загинула велика частка українського народу. Від рук нелюдів закінчили передчасно життя… Дехто за те, що критично ставився до совєтської влади, дехто за те, що зберігав удома тризуб або синьо-жовтий прапор, дехто за те, що був надто інтеліґентний і сповнений власної гідності, а дехто лише за те, що був українцем. Тисячі невинних людей, наших краян, наших ближчих чи дальших родичів, або тих, з ким могли б ми породичатися, якби не втрутилася зла ворожа сила…
Багато скорботних похоронів відбувалося в ті дні як у Львові, так і по багатьох містах і селах Галичини. З невимовним болем ховали тих, хто згинув від рук бездушних садистів – виконавців диявольських наказів із Москви. Відступаючи перед німецькою навалою нищили все українське жорстокіше за самих німців! Багато сліз лилося тоді у галицьких родинах, довго ще стояли перед очима очевидців моторошні картини, яких вони так і не змогли забути… Не одна голова саме тоді покрилася сивиною… Не всіх замордованих вдалося опізнати, не всіх було кому опізнавати та поховати.
У Львові всіх, кого не опізнали в червні 1941 року родичі та не забрали із приміщень львівських тюрем для поховання, було захоронено без домовин у великому рові біля бічної стіни Янівського цвинтаря (поле №55).

Данина пам’яті невинним жертвам

Тепер на місці цього масового захоронення, на полі 55, з ініціативи Ліги Українських Жінок, завдяки розумінню і старанням місцевої влади та при гарячій підтримці всієї громадськості споруджено величавий скорботний меморіал, який промовисто нагадує про трагедію 1941 року. Лаконічно й конкретно повідомляє, скільки жертв і де помордованих, там захоронено.

Стараннями членкинь ЛУЖ було знайдено документальне підтвердження захоронення численних неопізнаних останків на 55-ому полі Янівського цвинтаря. У міському архіві було знайдено відповідні записи у цвинтарних книгах, що зберігаються в архіві. Там польською мовою записано, що 2 липня 1941 р. із тюрми “Бригідки” на Янівський цвинтар було вивезено 382 неопізнані тіла, 3 липня – 83 тіла із тюрми “Лонцького”, а 4 липня – 48 тіл із Замарстинівської тюрми.
Подальшими дослідженнями працівники архіву виявили, що у лютому-березні 1942 року ще було здійснено масове перевезення знайдених у тюрмах останків жертв червня 1941 року. В архіві вказано, що тоді було почислено 1080 осіб, а решта – “у ящиках”. Це були 24 скрині, привезені із Замарстинівської тюрми, із невстановленою кількістю людських останків.

Серцем відчуваємо

Ось таку пам’ять про себе залишили ті, хто називав себе визволителями! Тож хіба може справедлива людина осудити галичан, які з полегкістю й надією зустріли нового, німецького, окупанта? І лише співчувати можна, що скоро ті надії розвіялися, що німецький окупант не лише знищив стремління відновити самостійність України, а й переслідував будь-які прояви національного руху. Проте, попри усю свою жорстокість і ворожість, німецькі окупанти не знищили стільки невинних людей, як так звані совєтські «визволителі». І червень настійливо нагадує нам про це!
Тисячі душ, безневинно позбавлених життя, стукають до нас, до нашої совісті й наших сердець із просьбою згадати, належно вшанувати їх і місце їхнього захоронення. Почуймо їхні голоси із потойбіччя, розтопімо лід своїх сердець, відсуньмо свої поточні справи і всю суєту на другий план та спільно подбаймо про достойне увічнення їхньої пам’яті!
Лише після того, як виконаємо обов’язок перед минулим, берімося за наші подальші плани й задуми. Тоді й Бог помагатиме нам!

Діяння диявола?

Роздумуючи над тими звірствами, які вчинили совєтські опрічники над мирним населенням Галичини, спадає на думку, що це щось не людське, це скидається на діяння самого диявола. Підтвердженням такого припущення може служити той неймовірний факт, що з найбільшою наполегливістю й жорстокістю у ті червневі дні 1941 року знищувалися саме служителі Церкви.
Маємо кричущі факти, як повсюдно, одночасно й цілеспрямовано на шляху свого відступу червоні військовики знищували душпастирів і представників монашества Української Греко-Католицької Церкви.

Тепер традиційною вже стала 26 червня велика проща до с.Страдчу Яворівського району Львівської області. Саме тут цього червневого дня трагічно загинули від слуг диявола отець Микола Конрад та його дяк Володимир Прийма.
Отець-доктор Микола Конрад закінчив у Римі філософські й богословські студії і захистив докторську дисертацію, викладав у Львівській богословській академії, заснував у Львові перше українське товариство студентів-католиків «Обнова», був парохом с.Страдч.
У тривожні червневі дні о.Конрад продовжував виконувати свої душпастирські обов’язки, хоч люди вже знали про лютування й безчинства відступаючих совєтів і всі старалися ховатися від них. 26 червня він пішов сповідати важкохвору жінку, хоч парафіяни намагались його відговорити. Отець не міг не виконати свого душпастирського обов’язку. Його вірний дяк Володимир не хотів пускати отця самого і теж пішов з ним. Коли поверталися після виконаного обов’язку, потрапили в руки енкаведистів, які ганяли по селі на конях. Отець і дяк обоє були жорстоко закатовані за селом. Селяни знайшли тіло отця, присипане землею, а в ста метрах від нього лежало окровавлене тіло дяка, понівечене, поколене, вуха були відрізані…
Тепер о.Микола Конрад і дяк Володимир Прийма проголошені Папою Іваном Павлом ІІ Блаженними мучениками.

Вражає, що день 26 червня був днем мучеництва ще інших священиків.
У с.Сихів біля Львова того ж дня був закатований о.Андрій Іщак. Теж отець-доктор, теж викладач Львівської богословської академії, він за сумісництвом душпастирював у Сихові. Совєтські військовики прийшли до його помешкання, забрали отця, вивели в сусідній лісок і там жорстоко закатували. Тепер о.Андрій Іщак теж проголошений Блаженним священномучеником.

Також 26 червня далеко від Львова – у Дрогобичі – більшовики заарештували протоігумена василіянського монастиря Якима Сеньківського, а 29 червня він, за свідченням інших в’язнів, був зварений у казані Дрогобицької тюрми. Ще один мученик за віру!

А священномученик Зиновій Ковалик, монах Чину Найсвятішого Ізбавителя, у червні 1941 року після жорстоких тортур був розіп’ятий на стіні у львівській в’язниці на вул.Замарстинівській.

Це лише кілька прикладів мартирології українських священиків у червні 1941 року. А таких випадків було безліч. Варто було би дослідити їх, можливо, знайти від кого йшов такий диявольський наказ… Мусимо зібрати воєдино всі випадки великої мартирології та вічно пам’ятати…

Правда, траплялися випадки, коли декому вдавалося врятуватися від тієї червоної мітли. Пам’ятаю давню розповідь пані Ірини Синяк, вдови по священику. Їі чоловік, священик Іван Синяк, що душпастирював в околицях Бурштина, вранці червневого дня 1941 року набирав воду з колодязя на своєму подвір’ю, коли до двору під’їхали енкаведисти. Вони до нього: «Гдє поп?» Отець, який був у легкій літній сорочині, догадався відповісти: «Виїхав вчора». «Удрал гад!» – і, вилаявшись, покинули подвір’я. А незабаром родина Синяків довідалася, що старенького священика в сусідньому селі ті ж енкаведисти застрелили на його подвір’ї.

Обов’язок пам’яті

Багато, багато подібних подій відбувалося в Галичині у червні 1941 року… Не маємо права забувати про них!
І мають знати це всі ті, хто ностальгує за епохою совєтської системи, хто ненавидить галичан лише за те, що боронилися від такого «визволення».

Колишня злочинна тоталітарна держава, з її патологічною ненавистю до всього українського, свідомого й патріотичного, цілеспрямовано нищила цвіт української нації.
Українська Незалежна Держава зобов’язана якнайшвидше й якнайповніше відновлювати справедливість, загоювати рани, завдані ворожими режимами, дбати про максимальне пошанування всіх жертв ворожих окупацій. Це має бути обов’язком Держави, обов’язком усього суспільства і кожної порядної людини зокрема!
Подбаймо всі разом, щоб створити Державу, здатну виконувати такі обов’язки!!!

Поділитись
Коментарі

Читайте також

Мультимедіа