Дивомузи Ігоря Романовського
Коли я вперше побачив твори Ігоря Романовського на його персональній виставці у галереї «Грифон» в 1995 році, добре пам’ятаю, що відчув якесь особливе натхнення.
В його роботах відчувалася неймовірна легкість буття, вічного свята тут і зараз, що дало мені, молодому арт-критику початківцю, впевненість, що, зрештою, я не помилився професією. 😊
На хвилі вінілу
Ігор, де б я його в житті не зустрічав, зазвичай був живим, невимушеним, таким собі «герольдом часу» що залюбки, піднесено та емоційно розповідав про свої роботи і робив тебе співтворцем мистецького процесу. Навколо нього завжди відчувались невловимі музичні вібрації, немов від ходячого камертону. Хтось назвав архітектуру – музикою, застиглою в камінні. Музика, що застигла у бронзі – це скульптура Романовського.
З юних років Ігор відкрив у собі пристрасть справжнього меломана, і долучався до музики саме через вініловий програвач, рідкі дефіцитні платівки. Саме вініл, тобто музична платівка, як символ гармонічного обертання Всесвіту, з юних років закрутив Ігоря у свій магічний танок.
І цей мотив вінілового звучання, відлуння рокової, блюзової, джазової класики стане на довгі роки одним із улюблених прийомів у створенні композицій і скульптурних сюжетів. Адже звучання матеріалу, мелодика ритму і об’єму – головний лейтмотив творчого шляху Ігоря Романовського.
Працюючи над своїми задумами, скульптор Романовський, наче східний суфій, постійно обертається навколо робочого станка, притягуючи до себе енергію Всесвіту і шукаючи нових форм виразності.
Зазначу, що ціла низка його робіт, так званого вінілового періоду, стане справжньою класикою скульптури і попаде в колекції видатних музикантів сучасності – починаючи від друзів України Макаревича, Шевчука, і закінчуючи легендою світової музики Дідьє Моруані та родини Джона Леннона, не кажучи про вітчизняних артистів. А такі композиції, як «Навкруги годин» і «Легенда» (портрет Джона Леннона), давно вже стали міжнародними культурними МЕМАМИ, майже архетипами сучасності.
Віддаючись пристрасті
Сам митець, коли надокучливі журналісти вимагають у нього термінологічних визначень, напівжартівливо називає свій стиль Ром-арт (ROMART). «А що це за стиль?»… Сподіваюсь, сучасних критиків в Академії мистецтв вже не вчать, що кожен сучасний художник має належати до якогось напрямку, повинен працювати в якомусь стилі, який обов’язково повинен мати конкретну назву. Ну, добре, тоді маєте Ром-АРТ. Це навряд чи про келих міцного рому, що разом перехоплює дух. Але близько до напівсолодкого шампанського, можливо просекко із нотками сухофруктів і запашної кави. Таке мистецтво не чіпляється до чогось сталого, послідовного, але усім своїм настроєм спрямовано на створення вишуканої насолоди і душевного комфорту.
Проте, особисто вашого покірного слугу приваблює не той дещо глянцевий Романовський, який захоплює з першого погляду і назавжди подобається всім. За бездоганною естетикою і першим враженням у нього майже завжди криються інші, більш глибокі рівні, які відкриваються не одразу і не всім.
Ось, як наприклад, у роботі «Віддаючись пристрасті» (2005) – невелика композиція початку бронзового періоду відображає людину, що грає на уявній віолончелі. Але спробуйте відволіктися від красивого силуету і зануритись трохи в глибину. І ви побачите напрочуд потужне творіння пластичної емоції, на рівні Мура чи Бранкузі. Автор, мабуть, і сам не до кінця зрозумів, який вражаючий символ, яку неперевершену композицію йому вдалося матеріалізувати з простору власної підсвідомості і зафіксувати у бронзі.
Подивіться, з якою неймовірною пристрастю музикант взаємодіє з інструментом. І це не просто якась віолончель – це жива істота, його дивомуза. А гра – не просто гра, це одночасно і символічне жертвоприношення, рокове зіткнення жіночого і чоловічого, немов Хосе веде останній танок із Кармен. Таке своєрідне «Танго-мортале» вічної боротьби життя та смерті, де немає компромісів, а є лише мить…
Ловець сплесків
Якщо «вінілового» Романовського знають в усьому світі, то де які його експерименти лише очікують на широке визнання. І це неодмінно станеться. Перш за все, я маю на увазі серію робіт останніх років – у стилі «сплесків матерії», де розкривається граничний стан між твердим і рідким. Це щось геть нереальне за виконанням. Коли бронза, немов розплавлене золото, у яке жбурнули важкий камінь, здіймається в’язкими краплями у просторі, і немов застигає у повітрі, на верхній точці руху, перетворюючись на жіночу фігуру. Як же це треба було уявити, відчути момент, побачити і врешті-решт, втілити у такому довершеному варіанті. Бракує слів, щоб передати свої враження.
І як майстерно балансують ці композиції у повітрі на своїх постаментах.
Взагалі, мистецтво балансу, пошук рівноваги, перетікання станів – це є той самий наріжний камінь в лабораторії Романовського. Дуже багато його фігур немов балансують у повітрі і демонструють справжні дива еквілібристики. Це в таких роботах, як «Механіка пам’яті», «Вальс опадаючого листя», або ось як та дівчина на крокодилі (Сентиментальна подорож на ситому крокодилі, 2008р.), що балансує на кулі – яскравий приклад бездоганного поєднання в гармонічний ансамбль усіх складових його формалістичних пошуків.
Нереалізоване монументальне
У Ігоря Романовського є кілька прекрасних ідей, як можна збагатити сучасний простір Києва. Один з його оригінальних задумів вже давно міг прикрашати столицю та милувати очі киян і гостей міста неподалік від Будинку кіно. Мова йде про пам’ятник Українському поетичному кінематографу у вигляді фрагменту з легендарного фільму Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою». Для моменту історії автор увічнив момент, коли герої Ступки і Миколайчука сидять на візку і відчувають гордість за рідну землю та єдність із Всесвітом.
Ескіз пам’ятника поетичному кіно
Цей монумент мав би прикрашати ріг вулиць Саксаганського і Шота Руставелі – там неначе спеціально для нього є невеличке узвишшя, яке видно здалеку з усіх сторін. Була навіть отримана принципова згода міської влади, знайшлися і меценати… Але війна зіпсувала безліч чудових планів, і цей зокрема. Проте, ідея залишилася живою і готовою до реалізації в будь-який момент. Тільки от сирени замовкнуть назавжди і колесо життя-фортуни закрутиться з новою енергією.
Та Ігор не засмучується труднощами, бо вміє якось уловлювати натхнення і спрямовувати його на сублімацію творчих ідей. Трагічні події, що звалились на Україну останні два роки, не вибили його з колії, проте загартували, відкрили нові якості. Ігор знаходиться у розквіті творчих сил, має багато цікавих ідей та задумів.
Взагалі, уся майстерня Романовського – це суцільний музей естетики та символізму, де кожна річ не випадкова, має свою цікаву історію і несе в собі різноманітні змісти. Тут вам і відбитки долонь знаменитостей, що побували у його майстерні, і колекція маленьких вишуканих чарочок, і фрагменти із прадавніх керамічних та металевих знахідок з городу у рідному селі, і стілець із гітари і колекції вінілу, рідких книг, і ще безліч цікавих дрібничок… Взяти хоча б той момент, що скульптор успадкував цей осередок не в когось, а в самого Георгія Якутовича, співавтора Параджанова в його знаменитих фільмах! Ось вам і ще одна алюзія до українського поетичного кіно.
Описувати враження про кожну значущу скульптуру майстра не бачу сенсу. Бо спілкування між художником і людиною-глядачем – це дуже тонкий, утаємничений момент. Галасливі чи надто заумні посередники-трактувальники тут, взагалі, непотрібні. Адже Романовський – це відкритий і відвертий майстер пошуку гармонії форм і тонких емоційних станів. Його роботи – завжди чесні, легкі і прозорі, разом з тим вдумливі й глибокі, як космічна музика чи хоровий спів… Варто лише доторкнутися поглядом до якоїсь його композиції і ти вже не зможеш забути цей дивовижний світ краси і пластики.
Останніми роками Ігор Романовський активно долучається до суспільних процесів та намагається знайомити Європу та світ із найкращими зразками українського культурного спротиву, художніх досягнень, не тільки як автор, а й у якості мистецького куратора. Щасти тобі, майстре!
