Два ґенії, які змінили обличча України
Йосиф Сірка
Мова йде про Тараса Шевченка (1814 -1861) та Миколу Лисенка (1842 – 1912). Оба вони залишили по собі величезний слід, яким ми йдемо й сьогодні. Шевченко своєю творчістю дав новий поштовх розвиткові української літератури й мови, він їх утвердив. Його слово появилося саме тоді, коли в Російській імперії українську мову не тільки забороняли, але й заперечували. Якщо ж дозволяли, то хіба у фольклорному вигляді.
Російський летературний критик В. Г. Белінський (1811 – 1848) заявляв, що: „Малоросійська мова дійсно існувала під час самобутності Малоросії і існує зараз – в пам’ятках народної поезії тих славних часів. Але це ще не означає, що у малоросів була література: народна поезія ще не складає літератури. Та все ж, пам’ятники народної поезії дорогоцінні і їхнє збереження заслуговує похвали. Малоросія – країна поетична і оригінальна у вищому ступені» (пер. ЙС). (И.Г.Белинский, Собрание сочинений, т. 4. Рецензии и заметки. Москва, 1979, стр. 416-418).
Белінський далі твердив, що українською вищий суспільний клас в Україні не спілкується – отже й писати нею нема для кого. Поезія Шевченка дуже близька до «народної» про що свідчать численні його вірші, які стали народними піснями. Але Т.Шевченко цим самим довів життєздатність української мови для всіх суспільних класів.
З цього й випливає негативне ставлення до Т.Шевченка, яке плекав російський літературний критик. Творчість Кобзаря цілковито заперечила твердження Белінського, хоч дехто ще й сьогодні намагається «воскресити» його думки. Саме про творчість Шевченка йшлося у антишевченківській стрічці, яку показали по російському телебаченню у місті заслання Шевченка Оренбурзі (інформацію оприлюднила Українська правда 14.3.13). Пізніше директор філіалу телеканалу вибачилася за провокаційну 8-хвилинну стрічку оренбурзьких журналістів.
Микола Лисенко був на 28 років молодшим від Т.Шевченка і походив з іншого соціального класу, з козацько-поміщицької родини. Його соціальний статус дозволив йому набути освіту. Він був кандидатом природничих наук Київського Університету, два роки навчався в Німеччині, в місті Ляйпциґу музичної освіти у проф. К. Райнеке та Е.Ріхтера. Освіту орхестровки здобував у М.Римського-Корсакова в Петербурзі протягом двох років. 1904 року він відкрив власну Музично-драматичну школу у Києві.
М.Лисенко є основоположником національного напрямку української музики, який базується на окремішності українських культурно-національних традицій і на оригінальності й багатстві народної музичної творчості.
У традиційних шевченківських читаннях, організованих НТШ в Канадсько-Українській Мистецькій Фундації (КУМФ) у місті Торонто, 22.3.13 виступила д-р Даґмара Турчин-Дувірак з доповіддю «Лисенко і Шевченко. Значення Лисенка для розбудови національної культури, як важливого чинника української ідентичности і ключова роля Шевченка у цьому процесі».
Д-р Д. Турчин-Дувірак відома українській громадськості Канади через свої виступи, через численні публікації. Зокрема вона відома своїми статтями в українських газетах Канади та США. В Канаді пані Турчин-Дувірак щойно з 1995 р., але за цей час вона увійшла до НТШ як кваліфікована персона, яка вміє аналізувати, синтезувати і викладати. Вона також активний член дирекції НТШ у м. Торонто. Задяки активності голови НТШ проф. Дарії Даревич, у Торонто часто відбуваються доповіді та наукові конференції, пов’язані з українською історією, літературою, культурою.
Про те, що Д-р Д.Турчин-Дувірак висококваліфікована особа свідчать вже її маґістерські та докторський дипломи Державної Музичної Академії ім. Лисенка у Львові, Інституту Мистецтвознавства, Фольклору та Етнографії ім. М. Рильського та Київської Державної Музичної Академії ім. П.Чайковського у Києві. 1989 -1995 була доцентом кафедри історії музики ДМА у Львові. Її доповіді завжди дуже змістовні, наповнені надзвичайно цікавою інформацією та фактами.
Пані доповідач зуміла, у заповненій слухачами залі КУМФу, своїм стислим викладом показати поєднаність та велич Шевченка та Лисенка. Композитор, музичний етнограф, дирмиґент, піяніст і громадський діяч був надзвичайно добре обізнаний з творчістю Т.Шевченка і саме його ідеєю національної культури і літератури захопився М.Лисенко. В його композиторській праці 88 творів на тексти поета «Музика к Кобзарю» – солові пісні з фортепіяном, хорово-орхестральні кантати (Радуйся, ниво неполитая, Б’ють пороги, хорові твори Гайдамаки, Іван Гус та ін.).
Доповідач звернула увагу на те, що у похоронах Т.Шевченка та М.Лисенка взяли участь десятки, а той сотки тисяч людей. Різниця лише в тому, що якщо на смерть Шеченка відгукнулася ще незначна група української інтеліґенції, то на смерть М.Лисенка відгукнулися всі найвизначніші постаті української культури, науки, політичні й громадські діячі того часу. Це вже було покоління, яке виростало на ідеях Кобзаря: М.Грушевський, С.Петлюра, М.Коцюбинський, П.Мирний; траурний поетичний вінок йому склали О.Пчілка, Г.Чупринка, М.Вороний, О.Олесь, Б.Лепкий, М.Рильський.
Пані Турчин-Дувірак у своєму виступі підкреслила, що «19 ст. було епохою народження ідей націоналізму. Під могутнім впливом тих ідей Европа була охоплена потужними національними рухами, що призвели до формування того, що ми називаємо сьогодні модерними націями. За сучасною термінолоґією, націю визначають як спільноту людей, об’єднаних ґеоґрафічною територією, мовою, історичними традиціями, релігією, культурними цінностями та етнографічними рисами.»
Доба творчості Лисенка була також позначена забороною української мови, українського писаного слова. Лисенко використовува Шевченківські свята на пропаганду творчості поета та своїх музичних творів. Перший Шевченківський твір Лисенка – «Заповіт» для соло тенора та хору 1868 р. появився на замовлення О.Барвінського для львівського товариства «Громада» до Шевченкового свята.
Лисенко постійно постачав музичні твори для Шевченківських святкувань. Він сам виступав у концертах як композитор і виконавець, блискучий піаніст-віртуоз та дириґент.
У дуже переконливій манері пані Турчин-Дувірак вдалося донести до слухача поняття про національну музику. «Національна музика ХІХ ст. є наскрізь просякнута словом. Першорядне місце у жанровій системі посідають твори з поетичним чи драматичним текстом: художні пісні – солоспіви, та вокальні ансамблі, хори, кантати, написані на тексти національних поетів, а також опери, оперті на національне лібретто та музичному перетворенні мовних та мовлених особливостей того чи іншого народу.»
В доповіді слухачі почули оцінку композитора з нинішньої погляду на нього: „ він бачиться як свідомий мистець-націоналіст, як активний будівничій (конструктор) української музики як музики національної, як творець національних культурних вартостей, які від його часу по сьогоднішній день залишаються засадничими вартостями української колективної ідентичності.”
М. Лисенко використовував усі нагоди на пропаґацію української музики, українського слова. Велике значення мала його діяльність у організації студентських хорів, які він організував ще за студентських часів.1892-1902 рр.
він здійснив знамениті подорожі з хором по Україні, які заклали традицію, яку пізніше продовжили Стеценко та Кошиць.
Д. Турчин-Дувірак у своїй доповіді довела, що в обох ґеніїв була одна мета – утвердити свою мову, свою музику у своїй хаті. За їхню самобутність і вільний духовний розвиток, своєю творчістю змагались оба вірні сини України, за неї вони терпіли і були переслідувані. Життєвий і творчий шлях Т.Шевченка і М.Лисенка повинен би стати прикладом для сьогоднішнього покоління українців, яке ще й сьогодні живе лише трохи в інших умовах, щодо національної мови й культури, як цьому було у ХІХ столітті!
Заборона прочитати вірш Т.Шевченка у його рідних Моринцях на день народження поета, щоденний наступ у ВР України п’ятої колони на українську мову, на Конституцію, в якій ця мова задекларована державною та яку провокативно і безкарно порушують, є свідченням того, що ідеї Шевченка і Лисенка навіть у ХХІ столітті дуже актуальні. У ХІХ ст. українці змушені були боротися всякими способами і можливостями за своє існування. Вони мали територію, яка була окупована окупантом, який забороняв усе українське. Сьогодні окупація офіційно закінчилася, але окупанти залишились, а у щоденній боротбі проти окупантів можуть допомогти саме оті два українські ґенії Т.Шевченко та М.Лисенко.
Д.Турчин-Дувірак у своєму виступі зазначила, що заможні аристократи в Україні вживали російську (або французьку) мову, але продовжували співати українські пісні, які співали і кріпаки, чи звільнені від кріпацтва селяни. За таких обставин шлях Шевченка, який став співцем поневоленого народу і за це постраждав, був важким. Таким шляхом пішов і Лисенко, який не тільки творив, але був визначним громадським діячем. На жаль, послідовників цих двох велетнів нема ані серед «розкріпачених», ані серед «оліґархічних». А шкода, бо ж земля українська залишилася тою самою, але замість народної музики тут лунає часто дешева, вульґарна російська попса.
Торонто, 23.3. 13 р.
