Духовні цінності: сучасні реалії, виклики й потреби
Усюди, на різних рівнях – від державного й науково-філософського і до побутово-повсякденного – чуємо про різноманітні проблеми та кризи. Чуємо про кризи політичні й економічні, військові й у міжнародних відносинах, кризи тотальні й місцеві, кризи сезонні й постійні…
Та всі ці проблеми можна замінити однією формулою, всі ці кризи є наслідком лише однієї-єдиної кризи – кризи моралі. Із кризи суспільної моралі випливає все: корупція й обмани, шахрайства й розкрадання, затримування платні й рейдерство, злодійство та пограбування, жорстокість і агресивність, вбивства й насильства… Втрата моральних засад призводить до всіх цих явищ.
Занепад суспільної моралі особливо гостро проявляється в сучасну пору воєнних дій і загроз для України. Щоденно спостерігаємо спалахи ненависті й жорстокості, цинізму й блюзнірства, численних провокацій і просто нерозумних акцій…
У чому ж причина того, що так занепадає мораль людства?
Відповідь одна – у відході людей від Бога, у занедбуванні, недотриманні таких, здавалося б, простих Божих Заповідей, до чого закликає християнське вчення. Християнські цінності, що покликані плекати взаємоповагу, взаємну любов, чесність і справедливість, заміняються егоїзмом, нестримним бажанням власної наживи, прагненням влади над іншими, нехтуванням усіма моральними засадами.
Головною причиною всього цього є затрата знань про Бога і Його закони. Вже маємо три покоління, якому совєтська ідеологія наполегливо й агресивно нав’язувала думку, що Бога нема. Читались відповідні лекції, які примусово мусили слухати люди в освітніх закладах, на місцях своєї праці, в культурних інституціях. У вищих навчальних закладах обов’язково вивчали атеїзм.
Совєтській системі не треба було, щоб її оцінювали з позицій християнської моралі!
Тепер же мало що змінилося. Не пропагують атеїзму, не забороняють вірити в Бога, але нічого не робиться для того, щоб виправити ситуацію, створену войовничим атеїзмом, щоб дати людям наукове знання про Всевишнього Творця всесвіту.
У суспільстві, яке не усвідомлює, що Боже вчення – це основа основ, що це вчення закликає до любові ближнього, тобто до гуманізму, до любові до своєї Вітчизни – у такому суспільстві зріс егоїзм членів його, піднявся культ грошей, прагнення до наживи й влади, запанував цинізм і жорстокість.
Це – основні виклики нашого часу.
І подолати їх можна лише поверненням до духовних цінностей.
Про це мала б дбати держава, але її можновладці позбавлені переконання, що базою всього мало б бути дотримання всіма громадянами християнських засад.
Правда, у наш воєнний час бачимо, як і пересічні громадяни і владоможці починають частіше звертатися до Бога, прагнучи Його допомоги. Запроваджується інститут капеланства в армії, відправляються різноманітні спільні богослужіння, соціальні мережі рясніють різноманітними молитовними спільнотами. Воістину: як тривога – так до Бога!
Однак, це все не підкріплюється правдивою вірою та прагненням усіх індивідів знати вимоги християнського вчення та дотримуватись їх.
Державні чинники далекі від того, щоб зважати у своїх діяннях на християнські цінності. З одного боку ініціюють залучення релігійних інституцій до державних заходів, самі беруть участь у різних молитовних заходах – і в той же час демонструють своєю поведінкою порушення всіх Божих Заповідей.
Тому на перший план мають вийти ініціативи від громади, від громадських організацій і активістів.
І тут я бачу важливе завдання для жіноцтва. Жіноча інтуїція більш чутлива й уважна як до навколишніх явищ, так і до моральних потреб людини. Жінки завжди відзначалися глибшим співчуттям до скривджених і страждаючих, тож можуть ці свої властивості застосовувати для відродження християнських засад, для підняття суспільної моралі. Жінки можуть і повинні не лише самі звернутися до християнського вчення і жити згідно з ним, але й поширювати християнські цінності в суспільстві. Дбати про навернення до Бога, а тим самим до зменшення негативних явищ і злочинних вчинків! І робити це кожній на своєму місці!
Разом з тим варто по-жіночому, неагресивно, але наполегливо, тиснути на державних діячів, вимагаючи подбати про релігійну освіту всіх громадян, а не лише тих, хто самостійно знайшов дорогу до храму.
Варто згадати, що у досовєтській Україні предмет релігії був присутній у всіх навчальних закладах.
Звичайно, першою школою релігії та праведного життя має бути сім’я, потім це має плекати Церква. Але ж у наш час існує три покоління громадян, яким попередня совєтська ідеологія втовкмачила, що Бога не існує і людина вільна у своїх вчинках. У таких родинах нічого духовного дітям не дадуть, стежки до храму не знають.
І тут, на мою думку, обов’язком держави є подбати про формування духовного світогляду своїх громадян, виправляти шкідливий вплив попередньої атеїстичної системи. Необхідно на різних рівнях і різними методами формувати в людей духовний стержень, складовою частиною якого є як любов до Бога, так і любов до України, глибокий патріотизм і висока моральність.
При цьому Україна не мусить витворювати щось нове й незвичне, і тим більше не обов’язково шукати добрих прикладів у чужих вченнях. Для початку слід звернутися до сентенцій таких наших видатних педагогів як Григорій Ващенко, Юліян Дзерович і Августин Волошин. Знаменно, що полтавчанин Ващенко, галичанин Дзерович і закарпатець Волошин, не знаючи один одного, але будучи палкими патріотами України, у своїх геніальних педагогічних працях пророчо вірили у незалежність України і висловлювали тотожні погляди на освіту в українській державі, яка, на їх думку, мала користуватися гаслом “Бог і Україна”. Саме під цим гаслом вони навчали, як виховувати в українців патріотизм, силу духу й характеру та відданість своїй Батьківщині. У їхніх творах – найкращі рекомендації виховання справжнього, дієвого патріотизму в громадян України та конкретні методи будівництва справедливої держави.
Отож, бажано звернутися до влади щодо впровадження в систему освіти напрацювань видатних українських педагогів Г.Ващенка, Ю.Дзеровича, А.Волошина.
Також слід активізувати всенародне просвітництво, популяризувати знання про славні сторінки української історії, повертати із забуття, а часто із заборон і наклепів постаті українських визначних діячів-патріотів. Для цього вимагати від влади відновлення, створення Народних Домів, читалень, бібліотек, сприяти їхній діяльності. Особливо – у селах.
Посилити боротьбу з пияцтвом, шкідливими звичками і різними збоченнями.
Організовувати релігійний, культурний, економічний і екологічний всеобуч.
Громадським організаціям, які мають просвітницькі програми й напрацювання (Просвіта, Союз Українок, Ліга Українських Жінок, Рідна Школа та ін.) ініціювати лекції й тематичні відзначення всього, що сприяє патріотичному вихованню, що визволяє народ від байдужості й інертності.
Нашим спільним обов’язком є формувати духовний і патріотичний світогляд широкими агітаційно-просвітницькими заходами, спираючись на історичну пам’ять, використовуючи гідні зразки з минулого.
Вимагати від влади сприяння такому просвітництву. При цьому треба ініціювати і патріотично-просвітницькі впливи на владу й посадовців, боротися з їхнім незнанням, нехтуванням кращими духовними традиціями минулого України.
Забезпечити громадам і громадським організаціям можливість контролю за діяльністю посадових осіб у всіх сферах і на всіх рівнях.
Спільно боротися із егоїстично-споживацькими настроями українців. Спільно дбати про розбудову справді незалежної, правової, справедливої й щасливої України.
