Доля українців у Польщі і спроба оцінки УСКТ І ОУП до 65-річчя діяльності

Що таке душа, ніхто не скаже точно. Але те, що вона може нестерпно боліти – знаємо , бо відчув, майже кожен… так само, хоч і не часто, душа може й безмежно радуватися:)?

Пісне! Велична, рідна Пісне!

                                                                                                                                В Тобі є все: і древня наша слава,

                                                                                                                                 Володимира хист і мудрість Ярослава,

                                                                                                                                 І наших прабатьків ворогування злісне.

                                                                                                                                 І Богдана розвага, і Богуна відвага,

                                                                                                                                 І Дорошенка ум, і хитрощі Мазепи.

                                                                                                                                 З ,,Оди до пісні’’ (Роман Купчинський)

Пісня має універсальну властивість, вона здатна доходити до глибин людського почуття, а через почуття зворушувати людину до таких меж, яких не спосіб передати ні думкою ні словом. З тим твердженням багато погодиться, що навіть в горю пісня лікує почуття і душу. Цим своєрідним вступом хочемо згадати долю і недолю українців у Польщі після ІІ-ї світової війни, де жалібна пісня зливалася  з молитвою і така була суджена  доля тодішніх українців. Кажуть: «Ми не можемо втекти від історії. Про нас будуть знати, незалежно від нашого бажання. Ніхто з нас не заховається від історії поза плечі своєї зарозумілости чи скромности. Вогненна проба, через яку ми перейшли, освітлюватиме нашу славу і  нашу ганьбу для майбутніх поколінь» (слова – президента Лінкольна на Конґресі США 1 грудня 1862 року). Ці слова були висловлені біля 150 років тому і  вони ніколи не втрачають своєї значимості. Так як слова з Євангелії від Св. Марка, 4-22; « Немає нічого прихованого, що не виявиться, і нічого таємного, що не вийде наяв». Це ці незаперечні істини справедливості, які в цивілізованих суспільствах становлять норму людського життя. Платон твердив, що справедливість  це – найвища чеснота, що утримує мужність, поміркованість, такт і мудрість в  повній рівновазі і гармонії. Джо Байден складаючи присягу 20 січня 2021 р., як  46-й президент США між іншим сказав ,,Світле майбутнє народів можна будувати, без упереджень, чварів на взаємнім порозумінню…’’ Одже на основі повищих цитат спробую розглянути  різні аспекти, явищ та події, які пов’язані з суспільно-громадським життям  українців в повоєнній Польщі. Щоб ретельно разглянути своєрідний феномен діяльности УСКТ, на мою думку треба в першу чергу глибоко проаналізувати епоху в  якій народжувалося УСКТ і умови в яких знайшлися українці в Польщі після Другої  світової війни. Тоді лекше можна буде уникнути помилок і дати більш вірну і об’єктивну оцінку  діяльности цієї суспільно-громадської організаї. Дотихчасові  спогади і досліди щодо того періоду праці УСКТ з дебільшого висвітлюються з  правельної точки зору уктраїнськими авторами. Головно в тому сприяють відкриті архіви УБ і численні  видання Інституту Націоналїної Пам’яті (ІНП). Відомо, що  після закінчення ІІ-ї світової війни від 4-11 лютого 1945 р., серед інших рішень  лідери США, Великобританії й СССР -українські землі Закерзоння приділили Польщі. В  результаті цього рішення між Польщею а УРСР було прийнято договір про «обмін  населення» (українців і поляків), між тими країнами. Українців переселювано з  рідних прабатьківських земель в підсовєтську Україну, а польських осадників і  колоністів повернуто їх на свою корінну батьківщину.
До  31 грудня 1946 р. переселено україмців із Закерзоння до УРСР 529.925 осіб і значно меншу кількісь  поляків переселено з України в Польщу. Ці українці, які уникнули переселення до  УРСР, переживали неімовірні трагічні і жорстокі випробування на своїй землі. Горіли села, падали невинні жертви й простори нашої землі були залиті кров’ю. З цього періоду появилося цілий ряд науково дослідницьких видань, серед яких найбільш почесне місце займають книжкові видання визначного історика Євгена Місило, проф. Володимира Сергійчука, Мирослава Трухана, д-р Ярослава Сирника та пару десятків інших авторів, які детально проаналізували цей період. Однак феномешнально відзеркалив цю тему кінорежисер Олесь Янчук у фільмі ,,Залізна сотня’’ (2004), цей фільм своїм сюжетом доходить до глибин людського почуття і передає в сильних сюжетах реалістичний трагізм українців в цьому періоді. Автор фільму опер свій матерял на книзі мемуарів Юрія Борця – ветерана УПА – «У вирi боротьби». До фільму, ветеран сам проспонсорував зйомки. Сюжет розповідає про сотню бійців УПА легендарного командира ,,Громенка’’ які постійно  охороняли українське населення перед нападами рабункових банд  та звірствами польської армії. Автор статті тоді 15-ть літнім хлопцем був депортований акцією ,,Вісла з  села Вербиця, Томашівського повіту і був жертвою та наочним свідком неімовірних тортур, які чинила регулярна польська армія під час депортації. В історії людства були більше і менші дикі  кочові орди, які мордували підбиті народи. Однак злочини над українцями під час акції ,,Вісла’’ не відставали від  доконуваних звірств  диких орд. Досить прочитати ,,Пропам’ятну книгу 1947 р.’’ Варшава 1997 р. 648 ст., автором якої є відомий дослідник Богдан Гук. Автор книги опер всі дані на наочних свідках подій, які представляють встрісаючі образи трагедій моїх односельчан під час депортації акцією ,,Вісла’’, яка тривала від 12 до 18 червня 1947 року. Загально стведжу, що акція почалася  від першого дня спаленням селела, при тому було вбито 48 осіб 97 осіб депортовано до концтабору в Явожно і 18 осіб увязнено в тюрмах Жешова. Для повнішої уяви подам, що в книжці ,,Закерзонські долі’’ (2002) Анна-Леськів Кіт між іншим на ст.141 подає такий факт:  ,,Івана Трушик, 11 літнього хлопчика, який відбився від своєї матері, польські вояки його затримали, казали роздягнутися і коли він був голий відрізали йому статевий орган, а після мук застрелили його.’’Це був скрайний терор  реґуларної польської армії, який по наші дні не засуджений. Мого ровесника Левка Тимчини в подібних муках рострілили. По звірячому відносилися вояки до  арештованих в результаті  декілька осіб біля млина скочило в шлюзу і так покінчили своє життя мученицькою смертю. Немає в людській мові, слів і відповідних висловів, щоби ними можна було докладно вітворити усі ті незчислені види і роди моральних іфізичних мук, катування, калічення, мордування, убивства поодиноких людей, а інколи цілих родин.

Моє село Вербиця було депортоване з стації Белжец і там ще відбувалася селекція населення, де навіть не повнолітніх дівчат заберали в тюремні ясири, де вони переживали муки. Без судових вироків тільки в концтаборі Явожно було арештовано около 4-х тисяч українців, серед яких  160 особ не витримали тортур і на віки спочили в цій катівні, серед яких тут був закатований о. Криницький- парох с. Вербиця. На жаль на  ці злочини тодішній світ байдуже приглядався так тоді, як і по наші дні ці дії не докінця  вирішені в правному аспекті. Те що там діялося вдаряло і вдаряє в загально  людську мораль і руйнує поняття загальнолюдської справедливості. Жалюгідний імперіялізм та засліплення національним еґоїзмом, руйнує тріюмф гуманізму і співжиття між народами. Це нагадує  катастрофу Катиня, яку пережило людство. Польська пословиця каже – нєма вольносці без справедлівосьці’’. Катастрофа 2010 р.літака під Смоленськом, де загинули президент Польщі Лех Качинський і ще 95 людей, яку називають найбільшою трагедією в історії країни після Другої світової війни, до цієї трагедії можна додати, що на терені Закерзоння при апробаті польської влади два роки тому знищення около 20 надмогильних пам’ятників УПА в рамах відродження польського націоналізму. Байдужість до цього типу злочинів є образою загальнолюдської справедливості і  кидає тінь,  на майбутні взаємини польсько-українські. Сьогодні пора для того,щоб розвивати співробітництво в усіх ділянках політичного, економічного, наукового, й культурного життя, а не займатися протистоянням між сусідними сержавами. Одже акція ,,Вісла’’ 150 тисяч українців викинула з рідних земель у безодню нечуваних поневірян і  дискримінації. Їм заборонялося міняти місце проживання, а також вчити дітей  рідної мови, користати з практик релігійних в греко-католицькому обряді, а  навіть невільно було провадити культурно-освітню працю. Існував суворий заказ, щоб під жодним позором ніхто з депортованих не важився їхати на терен  Закерзоння. Все було задіяне так, щоб депортованих українців можливо як  найскоріше винародовити.
Немаючи засобів до життя українці були змушені ставати  наймитами у скоріш прибулих тут поляків. Із своїх мізерних заробітків жили самі  і купували харчі, які висилали харчові пачки для ув’язнених побратимів. Щойно в квітні 1952 р. Політб’юро ніби таємно розглядало справу депортованих, а після смерті Сталіна 1953-го і після ХХ з’їзду КПРС настала певна політична відлига не тільки в СРСР, але у її країнах-сателітах. У березні 1956 року було створено організаційний комітет, який займався підготовкою Українського з’їзду у Варшаві. На чолі тодішнього українського руху стояли комуністи Микола Щирба й Адріян Гожовський та інші. До з’їзду 15 червня 1956-го вийшло перше число тижневика «Наше слово», який виходить і досі. Автор статті був обраний на делегата  з’їзду в Бранєві. Треба собі лише уявити тодішню трагічну долю депортованих  українців і тоді стане зрозуміло, як вони принимали цю своєрідну політичну  так звану полекшу. Люди з вірою і надією дивилися на омріяну справедливість, а влада мала  зовсім інші свої плани їй шлося створити полекшу і при цій полекші реалізувати свої плани. Врешті наступили дні 16–18 червня 1956 р. у Варшаві в  Палацові Культури відбувся І з’їзді де покликано УСКТ і одночасно вийшло перше число тижневика ,,Наше Слово’’, яке існує по наші дні. У цьому з’їзді  взяло участь 239 представників  української громади Польщі. На з’їзді не лише затверджено статут організації, але обрано Головну управу, яку очолив Степан Макух, секретарем обрано Григорія  Боярського. Відтоді при підтримці влади почалися творити теренові структури  УСКТ. Ще в тому році сформовано 8 воєводських управ, 63 повітових і 119 гуртків, а вже до кінця 1958 р. було 74 повітові управи і 270 гуртків, що нараховували 7 тис. членів. Недивлячись на те, що на з’їзді представляв делегацію від уряду  віце-міністер Внутрішних справ З. Шнек, колишніми членами КПЗУ українці, то мимо  того з’їзд був обставлений численними аґентами спецслужб. Все таки знайшлися  відважні делегати, які виступали з чисельними суттєвими домаганнями на адресу  уряду, щоб виправити заподіяні кривди і урегулювати правно українське питання у  Польщі.
Мені на ціле життя запам’ятався відважний приголомшуючий виступ, своєрідного лідера Лева Ґаля, якого родовід з села Лося з Лемківщини. Він у свому виступі  від імені делегатів найбільш прецезійно подав домагання, які треба конче  реалізувати, щоб хотяй в частині виправити заподіяні кривди депортованим. На  цьому з’їзді була обрана Головна Управа УСКТ на чолі з Степаном Макухом, затверджено статут товариства та тижневик «Наше  Слово». Незважаючи на зміст часопису, який був різний, загально слід признати, що часопис відограв і відграє по наші дні у великій мірі позитивну роль. При  ,,Нашому Слові’’ від грудня 1956 р. почав  виходити додаток для дітей “Дитяче слово” (пізніше “Світанок”), а від травня 1958 р. науково-популярний додаток “Наша культура”. Щороку друкувався  український альманах під назвою “Український календар”, який на ці часи  відзначався на загал добрим змістом і цікаво підібраним матеріялом, який був фундаментом до пізнання літератури та і сторії доступної на ті часи. Хотяй ідеологічна діяльність УСКТ підлягала під Міністешрство Внутрішніх Справ і вона була ретельно аналізована, щоб реалізувати програму (ПОРП), а при  тому влада провадила  боротьбу проти патріотичного напрямку діяльности УСКТ, називаючи активних діячів українськими націоналістами. Хоча, звичайно, не можна зовсім відкидати надбань УСКТ, особливо у сфері культури та освіти. Допоміжну культурно-освітню роль відгравали українські радіопередачі з Кошаліна, Ольштина, Ряшева та Любліна. Хоча діяльність УСКТ і перебувала під наглядом спецслужб і польська влада вимагала, та все ж організації вдалося добитися певних успіхів. Українці стали почуватися вільніше. Вони могли легально зустрічатися, з’явилося українське шкільництво, концерти, фестивалі тощо. Масово почали народжуватися аматорські гуртки художньої самодіяльності, хорові, театральні та танцювальні колективи та курси навчання рідної мови. Міністерство освіти та виховання Польщі прийняло постанову про навчання української мови. Початкові школи тобто пункти навчання з українською мовою навчання відкрили в різних воєводствах. Учителі української мови навчалися у створеній 1957 року Учительській студії у Щеціні, а згодом в шицях. Провадилося навчання при українській філології при університетах Варшави, Кракова та Любліна. В Сулєювку біля Варшави зорганізовано курси для вчителів. З цього часу при ГУ УСКТ у Варшаві працював інструктор у справах українського шкільництва.
Велику виховну працю провадили інструктори театральні під керівництвом Івана Демковича, а також діяло декілька успішно танцювальних колективів, для яких були організовані крайові огляди у Перемишлі та інших місцевостях у Польщі. Згодом дуже популярними стали так звані огляди, а з часом Фестивалі Української Пісні, Музики й Танцю.Масово ці імпрези почалися від 22 і 23 липня 1967 р. в Сяноку, 29 і 30 червня 1968 в Кеншині, 29 і 30 червня 1969 р. та 13 і 14 червня 1981 р. в Кошаліні, 27 червня 1971 та 30 червня 1 липня 1973 р у Варшаві, 2 і 3 липня 1977 р., 9 і 10 1983 р та 22 і 23 червня 1985 р. в Сопоті (Лісна Опера) та інших містах у Польщі. Це були ключові культурно-освітні імпрези, а в тому часі імпрез було цілий ряд з різних нагод – роковини визначних постатей і подій. Однак слід підкреслити, що серцем і душею тих всіх імпрез ключовою позицією був мґр. Ярослав Полянський, який також заснував в лютому 1972 р легендарний і славний на весь світ хору ,,Журавлів’’, якого хористи були з 60-ти місцевостей, розкинутих по цілій Польщі. Вони так на проби, як і на концерти зліталися немов ці журавлі і після виконаних завдань повертали до своїх щоденних занять. Хор ,,Журавкі’’, мґр. Я. Полянського працює по наші дні у відновленому складі, а його сучаний дирегент Ярослав Вугцік з Перемишля серце і душу вклада у їхню мистецьку-хорову діяльність. Цей знаменитий хор нагадує нам старі літописи з часів Київської Русі, де описується народних співців, які виконували твори на історичні теми. А кобзарі часів козаччини були прямими їх спадкоємцями і охоронцями цієї народної слави. Піснями вони розповідали про тяжкий та одночасно героїчний шлях рідного народу. Де б не з’являвся кобзар, його з радістю вітав кожен, бо вони були в пошані, як і народні лицарі — герої. Слава про них навічно закарбована в пам’яті нащадків в українському народі. Так само на вічні віки закарбувалися в пам’яті нашого народу художні колективи, особливо ,,Журавлі’’, для яких репертуар черпали з народу живі творчі сили і конструктивно в мистецькій формі з повною посвятою повертали це мистецтво нації.
Ця велетенська художня праця дирегентів хору, повна посвята аматорів виконавців, притягала таких славних оперних співаків, як В. Денисенка, Б. Ладиша, а в тому численних студентів, і звичайно українську талановиту і повну посвяти молодь.Треба підкреслити, що Ярослав Полянський був співзасновником і диригентом в одній особі, а також і композитором Лемківського мішаного хору «Думка», «Молодіжного Камерного Хору Церковної Музики», хору «Тисячоліття» та провадив вишкіл керівників українських ансамблів та вчителів, які займалися провадженням найрізрізних менших художніх колективів на терені Польщі. Ми повинні згадати також жертвенно мистецьку працю таких колективів, як: «Чайка», «Верховина», «Лемковина», «Ослав’яни», «Черемош», «Свояки», Ансамбль пісні і танцю Загальноосвітнього ліцею № 4 в Ліґниці, «Полонина», «Струмочок», «Мрія», «Думка», «Чумаки», «Білі круки», «Ромен», «Канни», «Іскри-80», «Вітерець», «Сім струн», «Карпати», «Тріо бандуристок», «Веретено», «Аркан» та ряд інші, які поширювали  українську пісню і живе слово популяризували.  Всі ці колективи виступали також на загальнопольських імпрезах. В цьому місці слід пригадати, що  солова написані ще у 1845 році німецьким поетом Фридрихом Боденштедтом, що заміщені у народознавчій книзі “Поетична Україна” , де цей феноменальний знавець заявив так: «У жодній країні дерево народної поезії не зродило таких величавих плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так живо і правдиво, як серед українців. Який захопливий подих туги, які глибокі, людяні почування в піснях, що їх співає козак на чужині! Яка ніжність у парі з мужньою силою пронизує його любовні пісні… Справді, народ, що міг співати такі пісні і любуватися ними, не міг стояти на низькому ступені освіти. Цікаво, що українська народна поезія дуже подібна іноді своєю формою до поезії найбільш освічених народів Західної Європи…».Такі високо мистецькі оцінки породжували ненавість у минулих кагебістів допроваджували  їх до лютої ненависти, яку наявно демонструє колишній кагебіст, а нині президдент Російської Федерації В. Путін, який свою ненавість до народу України демонструє своєю військовою агресією. За даними Юнеско близько 15,5 тисяч пісень українських милує любителів пісні. На другому місці перебуває Італія. Ось як писав В. Сосюра в 1944 р.

,,Любіть у труді, у коханні, в бою,

Як пісню, що лине зорею…

Цсім серцем любіть Україну свою –

І вічно ми будемо з неь!    Отож мав рацію академік Микола Жулинський, коли сказав, що «така гармонія тексту і мелодії, яку виражає українська народна пісня, – планетарна естетична рідкість». Яка виразна оцінка! І далі своє захоплення він висловив такими словами: «Це свідчить про обдарованість українців – творців і носіїв унікального народного мелосу». Життя швидкоплинне, не завжди встигаємо подякувати всім  чесним і заслуженим організаторам та виконавцям, які пов’язані і причетні до поширення українства в нелегких умовах повоєнної Польщі. Словом  чесні діячі УСКТ та культурно-освітні діячі оформляли  димки людей спраглих правди, мистецтва, добра і краси. Навіть траплялися багато таких, які належали до політичної еліти і захищали українство.

Серед довірених до тодішньої влади, одним із перших редакторів ,,Нашого Слова’’ був Микола Щирба – хомщак. Микола Щирба передвоєнний комуніст, який послушно намагався під диктат партії виконувати їхні накази і завдання. Він намагався  в диктат закріплював здобутки комуністичні осяги, а доконані кривди народу, був схильний у всьому звинувачувати українських націоналістів.  Значно спритнішим, бкільш інтелегентним виявлявся редактор

Григорій Боярський, який входив до складу номенклятури, але працював звиваженим тактом. Я опрацював статтю про Перемиську чоловічу гімназію і зайшов до Боярського зі статею, він мені порадив. – навчіться думати. Все те що ви там написали, підшукайте відповідного авторитетного поляка і хай це будуть його слова. Справді за порадою так і сталося. Стаття побачила світло денне при допомозі поляка корінного перемишлянина Ліса. Тут я мігби подати декілька ще цінних прикладів, щодо організацій Фестивалів пісні і танців. Часом я заходив до кімнати редактора Григорія Боярського. Я бачив, як він перечитував українську еміґраційну пресу, яка приходила до редакції. Він дозволив мені читати ці газети, але казав: «Сидіть тут, ніде не виносіть».

Дуже оргінальним редактором був – Адріан Гошовський, він душею був українцем і маніпулював в цій принизливій системі, яка йому наказувала славити,,найщасливіше життя в світі’’.

Я добре запам’ятав також редактора Романа Галана та Наталю Кравчук. Обоє належали до молодшого покоління, талановиті були за професією і відзначалися високим тактом. До цього покоління належав М. Вербовий випусник КДУ.Лемківькою сторінкою добре редагував

Михайло Дзвінка, який стоїть поруч Михайла Донського  та Семана Мадзеляна.  У цьому місці я хочу підкреслити, що надзвичайно успішно мені укладалася співпраця з ред. Іваном Зіничем.  В Сяноці члени УСКТ скаржилися систиматично, що їх фотографують і лякають, щоб вони не заходили до домівки УСКТ, я поскаржився Іванові Зіничові, він вдався до Сянока до влад і таких скарг більше не було.  ред.

Зінич багато працював, знав добре сільські справи, писав про українських рільників та їхні проблеми, а при тому займався пітприємницької діяльністю ,,Ферротех’’. І він має у цьому заслуги як для «НС», так і УСКТ. Мені важко ствердити, але влада йому довір’яла так сильно на скільки недовіряла генеральному секретарю ГУ УСКТ Ользі Васильків. Я дуже добре згадую всіх інших тоді працівників редакції. Часто я мав справу з Анатолем Кобеляком (тоді технічний редактор, пізніше секретар «НС», а після виходу з редакції М. Дзвінки – також редактор «ЛС» – ред.). Я не бачив людини, яка більше б, ніж він, працювала. При чому А. Кобеляк ще мав почуття гумору. Єдиною для нього розвагою була кава і цигарки. Але це йому часу не забирало. У працездатності його ніхто не міг би перевершити.

Анатоль Кобеляк зі своїм «багатством» на робочому столі. Знімок з родинного альбому Любомири Кобеляк Редактор Володимир Максимович, секретар редакції, ретельно виконував свої обов’язки. Він багато знав, тому мовчав. Єдине, що говорив до нас, це: «Давайте матеріали». Ці його слова досі чую у своїх вухах…На завершення слід підкреслити, що після ІІ Світової війни у Польщі, а зокрема після акції ,,Вісла’’ влада хитро намагалася знищили український етнос у Польщі при повній радості польських націоналістів і сприянню римо-католицького клеру. З одної сторони були про людське  око чинені поступки, а з другої сторони, вся Польща була залита антиукраїнською пропаґандою. Люди боялися своєї тіні. Однак, були й герої нашого часу, завдяки яким українство проіснувало досі в зредукованому станні. Ось працівники редакції ,,Нашого Слова’’.

Перша редакційна громада. Сидять (зліва направо): Галина Майстренко, Микола Щирба, Адріан Гошовський, Володимир Максимович, Анна Ціханович; стоять (зліва направо): Мирослав Вербовий, Анатоль Кобеляк, Ніна Таранта, Ірина Фуглевич, Надія Ковалик, Іван Зінич, Зоя Вербова, Яніна Ухманська, Мар’ян Босовський та Марія Івасина. Фото А. Куцинського з архіву М. Вербового.
Згодом в лютому 1990 р. на хвилі зміни політичних подій УСКТ перетворено в Об’єднання Українців в Польщі (ОУП). Останнім  головою ГУ УСКТ був Є. Кохан та секретарем ГУ УСКТ був О. Гнатюк. Створено ОУП та багато галузевих і регіональних організацій, таких як напр.: Союз Української Незалежної Молоді, Об’єднання Українців Підляшшя, Об’єднання Лемків, Українське Лікарське Товариство, Українське Вчительське Товариство у Польщі, Спілка Українців-політв’язнів Сталінського періоду, Фонд ім. Св. Володимира Хрестителя Русі. Появились нові друковані видання, напр. двомісячник «Над Бугом і Нарвою», греко-католицький тижневик «Благовіст». Придбано у Варшаві власний будинок  Головної Управи ОУП і головою став за освітою історик Петро Тимиа,Яки протягом 15-ть років гідно в нелегких умовах відстоював українську гідність, яку дощентно зруйнована акцією ,,Вісла’’ і її наслідками. Актуально діє 39 особова Головна рада, яка координує діяльність 10 відділали на території Польщі. Дещо профіль діяльності ОУП змінився від напрямку діяльності УСКТ. Об’єднання реалізує проекти адресовані до різних суспільних груп (дітей, молоді і студентів, осіб в середньому і старшому віці). Серед реалізованих заходів були і міжнародні проекти, такі як: «Лемківська Академія». Табори скаутської організації «Пласт», концерти церковної музики (напр. «Осінні дні церковної музики»), фестивалі української культури (напр. Фестиваль Української Культури — Сопот 2005), дитячі фестивалі (напр. в Кошаліні і Ельбльонзі). історичні семінари (напр. «Польща — Україна. Важкі питання») та інші форми діяльності. А також заходи, яка показують культуру українсько-польського пограниччя. ОУП продовжує видавати тижневик «Наше Слово» допомагає видавати книжкові видання, такі як річники «Український Альманах» (раніше «Український Календар»). Об’єднання є співвидавцем телевізійної програми «Теленовини», яка виходить в Регіональному Телебаченні TVP-3. ОУП співпрацює з Польським Радіо, організаваними  ватраму та іншими видами україномовних програм (між іншими в Кошіліні, Ольштині, Вроцлаві, Кракові), а передовсім ОУП провадить співпрацю з регіональними товариствами та стисло співпрацює з українськими школами і пунктами навчання.
Треба ствердити, що ініціятори та реалізатори акції ,,Вісла’’ у Польщі свою мету зреалізували від якої не оборонила праця УСКТ та ОУП. Це пітверджує перепис населення перепроваджений в 2015 р. у Польщі. З 150 тисяч депортованих українців акцією ,,Вісла’’ підчас перепису уявнено около 38 тисяч українського населення. За переписом протягом цього часу около 100 тисяч асимілювалося, або з інших причин не уявняють своєї національності. Із нагоди 25-ліття ОУП, наприкінці листопада 2015 року у Варшаві відбулася урочиста конференція. Про перебіг і конференції в тижневику «Наше слово» за 13 грудня з’явилася стаття Григорія Сподарека. У матеріалі був проаналізована праця ОУП як спадкоємця УСКТ. На конференції був присутній Андрій Дещиця, посол України у Польщі, котрий удостоїв пам’ятними відзнаками голову організації Петра Тиму, секретаря Мирослава Купича, а також Стефанію Лайкош, Катерину Сень, Наталю Кравчук та інших. Зважаючи на прибуття до Польщі великої кількості заробітчан еміґрантів із України, перед ОУП постають нові завдання, які переростають їхні можливості. Бо прибулі українці майже 2 міліони масово польонізуються і тут потрібна конструктивна допомога України, якої недолуга влкада на чолі  з не резедентом, а актором-комедіянтом вповністю не справляється з своїми завданями. Це українська Голгофта, яка очікує росудливої праці і Божого  милосердя, над тим що недоля нас розпинає. Всі ми належно розуміємо обов’язок, що означає належати до народу, це не тільки привілей, але величезний спільний обов’язок, який тяжить на кожному захищати  свій народ та інші народи від національних понижень і очорнювань Злочинці-нацисти проти людства понесли відповідальність за скоєні злочини перед Міжнародним Кримінальним Судом, понесли відповідальність ті, які рясно залили кров’ю величезні простори землі, за невинно знищених людей та за вбивства і тортури і за дику претензію пануванням над світом, втягаючи світ в у безодню нечуваних поневірянь. Фашизм минулий Російський, як і сучаний, який втілює в щоденне життя колишній кагебіст, а нині президент РФ В. Путін чекає на свій судовий процес і на міжнародне правосуддя. Світ не може дальше приглядатися до всього того байдуже, що діється над поневоленими народами  під керівництвом В. Путіна. Всі ми повинні пам’ятати минуле і в наш час рішуче треба заявити, фашизм не може повторитися.

Ярослав Стех