ДО 90-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МУЖНЬОЇ ГЕРОЇНІ АННИ ВАЛЕНТИНОВИЧ

«Можеш вибирати друзів і дружину, вибрати не можна тільки Батьківщину» (Є.Саміленко)

Український жіночий героїзм починається всюди, де важко й небезпечно. Українські жінки стають попереду тривог без лячно. Жінки проявили свій героїзм ще тоді, коли  розпинали  Ісуса Христа, апостоли, вражені й налякані, боячись можливих переслідувань замовкли перед жорстоким злом. Жінки-мироносиці, не злякались, а пішли вперед, пішли виконувати те, що вважали своїм обов’язком. Високий героїзм вони проявили у визвольних змаганнях, а також в тюрмах і засланнях проявляли високу жіночу гідність. В світлі повищого можемо сказати, що від зарання існування укранської нації тобто від  княгині Ольги, легендарної Роксоляна – Настусі Лісовської, Ольги Басараб, та тисячі українських жінок стали героями. Варто замислитися, яку треба було мати мудрість і мужність, щоб в грізний період комуністичної тиранії посвятитися і повернути колесо історії, щоб зробити перший крок до повалення імперії зла і в цьому складному періоді підойнялися  українські жінки одні з перших до перемоги! Серед багатьох, одне з провідних місць в історії займає  Анна Валентонович. Жінка якої одні замовчують її національну приналежність, а інші прямо незнають, або тенденційно фалшують її родовід. Через засліплений жалюгідний польський імперіялізм і хворобливу спрагу себе вивищувати, а інших принижувати, окремі поляки природно нистять найкращі сторінки нашої славної спільної історії. Тому конче треба пригадати тріюмф діяльності Анни Валентович, яку вона відограла в поваленні комунізму у Польщі, що сучасна влада Польщі хворобливо намагається замовчувати її національну приналежність, але на противагу намагається витягати все те, чим можна принизити і спотворювати українську націю. Пригадаймо, Анна Валентинович (дівоче прізвище Любчик) народилася 15 серпня 1929 р. у с. Сінному (нині Садове) Гощанського району Рівненської області. Її батько мав п’ятеро дітей від першого шлюбу, а від другого дійшло ще п’ятеро: Ольга, Петро, Катерина, Василь, Ганна (крім того, прибрана мати мала від першого шлюбу сина Івана, який після війни за приналежність до УПА був засуджений і засланий у Сибір  на 15 років каторги, з якої повернувся в рідне село дуже хворий і там помер.
Родина Любчиків була бідною селянською і багатодітною родиною, але Анні все ж удалося закінчити 4 класи сільської школи в Сінному. Її мати померла 1937 р., а батько 1940 р. одружився втретє і мав від цього шлюбу ще п’ятеро дітей. Анні з дитячих років довелося тяжко працювати, щоб вижити. Вона часто була змушена працювати в наймах у багатіїв, щоб забеспечити собі прожиток. У 1939–1941 роках, коли в Західну Україну прийшла більшовицька влада і запровадила колгоспну систему, деякі поляки втекли до Польщі. Серед них і господарі, у яких Анна була наймичкою. Про її виїзд навіть батько нічого не знав. Згодом, самій Анні сказали, що вся її родина загинула під час війни, а рідне село було спалене. Дивом Анна довший час в це повірила. Спочатку вона разом із польською родиною жила в околицях Варшави, потім переїхала до Ґданська. Там Анна залишила своїх працедавців і почала працювати в сільському господарстві, згодом перейшла в пекарню, а звідти перевелася у фабрику маргарину. Після закінчення 1950 р. курсів зварювальників Анна працювала у ґданській судноверфі.У цей період А. Валентинович вступила в члени Спілки польської молоді (ZMP)  і одночасно вступила вона до жіночої організації. Там вона активно боролася за права робітників, унаслідок чого попала під нагляд спецслужб. Їй загрожувало ув’язнення, але 1952 р. Анна народила сина, і це до якоїсь міри зберегло її від в’язниці. Щойно тоді, коли розпався СРСР, її сестра Ольга Любчик (1926 р.н., тепер мешкає в с. Матіївці) разом з батьком при допомозі краєзнавця Єфрема Гасая почала розшук Анни, що закінчився успіхом.Бже після відновлення Української державности, Анна 1996 р. дізналася, що в Україні живе її найближча родина. Відтоді вона щороку відвідувала свою рідню в Україні. Працюючи в Ґданську, Анна весь свій час присвячувала громадській діяльності, захищаючи права робітників, поневолених комуністичною системою. У Ґданську з Анною познайомилася Ольга Васильків, яка виконувала обов’язки генерального секретаря  Головного Правління УСКТ. І з того часу, за словами О. Васильків, вони підтримували з Анною дружні зв’язки. За словами О.Васильків А. Валентинович часто згадувала, які колосальні шкоди задала комуністична система українському народові і як з нею треба боротися.
Серед робітників в Ґданську Анна здобула велику популярність її в 1971 р. обрано до складу робітничої делеґації і вона брала участь у переговорах з першим секретарем ЦК ПОРП Едвардом Ґереком. А. Валентинович 1978 р. стала співорганізатором утворення в Польщі не визнаних владою Вільних профспілок (WZZ), за що зазнала переслідувань з боку влади. Після 30-ти літ праці А. Валентинович 8 серпня 1980 р. з політичних причин звільнили з роботи в судноверфі. Це, між іншим, стало приводом до початку страйку 14 серпня в судноверфі ім. В. Леніна, що започаткувало виникнення 10-мільйонної незалежної профспілки «Солідарність», якої Анна стала провідним діячем. Тоді першим пунктом вимог страйкарів, спрямованих до уряду, було поновлення А. Валентинович у праці. Невдовзі після неї з роботи звільнили також Леха Валенсу. Після переговорів «Солідарності» з комуністичним режимом вимоги робітників частково задовільнено, А. Валентинович і Л. Валенсу привернули на роботу. Це була перемога як її особисто, так і руху «Солідарність», що започаткував демократичні переміни у Європі. Але ще до цієї перемоги був воєнний стан (13 грудня 1981 р.), коли А. Валентинович інтернували. За організування страйку в грудні 1981 р. вона була засуджена в березні 1983 р. до 1,5 року позбавлення волі (умовно). Унаслідок продовження опозиційної діяльності мусіла відбути ув’язнення з грудня 1983 р. до квітня 1984 р. Ці польські сучасні діячі, які заморочені ненавистю проти українців і заражені хворобою польським націоналізмом повинні хотяй прочитати статю в журналі польського інституту національної пам’яті «Pamięć.pl», де опубліковано дослідження про дитячі роки та діяльність А. Валентинович. Там її назвали матір’ю «Солідарності». До речі, вона від років разом з екс-президентом Л. Валенсою є однією з найбільш барвистих постатей профспілкового руху «Солідарність», символом незламності в боротьбі з комуністичним режимом. Це була енергійна, відважна і талановита жінка. Вона заграла роль самої себе в культовому фільмі Анджея Вайди «Людина з заліза». Варто цей фільм уприлюднювати, а не на догоду націоналістів ксьондза Тадеуша Ісаєвич- Залеського і йому подібних реакціонерів, які захоплюватися фільмом «Волинь» В. Смажовського, який закликає до взаємного протистояння і нових братовбивчих  злочинів.
Надзвичайно добру статтю про леґендарну засновницю «Солідарності» на шпальтах «Газети виборчої» замістив відомий політик і публіцист українець з Польщі – Мирослав Чех.
У журналі польського інституту національної пам’яті «Pamięć.pl» вийшла також детальна розвідка ґданського професора Ігоря Галагіди «Незнане дитинство Анни Валентинович». Ця праця вченого, що базується на архівних документах з Рівного, все-сторонньо вияснює як сам родовід і національну приналежність, так і політичну діяльність А. Валентинович. Вже після повалення комуністичного режиму (1989 р.) щораз частіше виступала з гострою критикою політики правлячих партій, які походили з руху «Солідарність». В нас надзвичайно багато гідних людей і прикладів на розвиток добросусідських взаємин. Чомусь примовчується в польській публіцистиці  редактора Є́жи Ґе́дройця –польського публіциста громадського діяча, засновника і головного редактора  журналу «Паризька Куклтура», людина яка вміла і хотіла прокладати стежки дружби між нашими народами. Поляки люблять згадувати, про бойові засдлуги  генерала Владислава Андерса, але ніколи не згадується, що у його армії служило понад 3 тисячі українців, серед яких – багато жінок. Сам генерал Андерс був одружений з дочкою українського священика Іриною Яросевич, яка носила військове звання капітана. Як бачимо на цьому прикладі, польсько-українські долі переплітаються і цього нездатні закрити жодні сили антиукраїнські. Доцінювана була політична діяльність Анни Валентович попередніми урядами Польщі. За ініціятивою Президента Польщі Леха Качинського, брата презеса ПіС у Польщі – Ярослава Качинсьжкого, Анна була членом урядової делегації і разом  з 96 –ма державними діячами  і в авіакатастрофі польського президентського літака загинула 10 квітня 2010 р. у Смоленську. Кажуть в народі з одного дерева ,,хрест і лопата’’ , так і у Качинський  Лех був розсудливим політиком, а Ярослав обтяжений ненавистю в в першу чергу до українців. Він навіть намагається поучувати і диктувати кого українці повинні вважати своїми героями, а кого ворогами.
Сучасна Польська влада неспромоглабся назвати Анну Валентинович українкою, яка серцем і душею боролася  проти комуністичного режиму, як кажуть – за вашу і нашу свободу. Була це амбітна жінка і  не хотіла бути рабинею, тому її особисто та її націю треба б поважати. Пригадаймо, що Анна вже в 2003 р. відмовилася від надання її звання Почесної громадянки Ґданська, а 2005 р. – від почесної пенсії, котру запропонував їй тодішній прем’єр-міністр Польщі Марек Белька. Не брала участі у святкуванні 25-річчя заснування «Солідарності» (2005 р.). Але того ж року прийняла від президента США Джорджа Буша «Медаль Свободи» (Presidential Medal of Freedom), а президент Лех Качинський відзначив А. Валентинович Орденом Білого Орла. Чесні поляки шанували і шанують її заслуги. Вже після смерті на її честь названо вулиці і парки в кількох польських містах, установлено її пам’ятники. Ширша інформація про її українське коріння вперше з’явилася в українській пресі після смоленської авіакатастрофи, потім сучасна влада Пісу цього питання не непіднимала. На закінчення цієї статті варто навести слова Голови ІНП в Україні Володимира В’ятровича, який аналізуючи польсько-українські взаємини між іншим сказав: «Порозуміння між Польщею і Україною потрібне, якщо одна з наших держав втратить державність, то і друга також її втратить ‒ це підтверджує наша історія. Ми маємо багато сотень років стосунків між Україною та Польщею і будь-яка спроба зневажливого ставлення однієї нації до другої приводило до краху історію обидвох націй» – ці переконливі слова повинні глико запасти в пам’ять сучасним польським політикам.