ДО 50-ліття ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВИЗНАЧНОГО ЖУРНАЛІСТА ГРИГОРІЯ ГОНГАДЗЕ
«Я — грузин, але, якщо потрібно, я віддам життя за Україну.» Гр. Гонгадзе
Вбивство Георгія Гонгадзе стало одним з перших ланок ланцюжка, який урешті назавжди змінив сучасну Україну. Так званий касетний скандал, що почався вслід за ним, показав ймовірну причетність до загибелі журналіста перших осіб держави і став початком кінця політичної кар’єри другого президента України – Леоніда Кучми. А також смерть Григорія спровокувала першу загальноукраїнську акцію протесту Україна без Кучми, провісницю Майдану. Гонгадзе був пов’язаний як з Україною, так і з Грузією. В обох країнах встиг здійснити знакові журналістські проекти. Він зняв низку документальних фільмів про грузинський конфлікт початку 1990-х. А також заснував інформаційний ресурс Українська правда, який залишається одним з головних вітчизняних інтернет-ЗМІ і майданчиком для публікації найбільш резонансних розслідувань діяльності можновладців. Кожен рік віддалює нас від тієї незабутньої і героїчної постаті. Невмируща є пам’ять про таких людей та безмежна вдячність за їхню стійкість, мужність та героїчну відвагу і вклад у загальну перемогу над наживами, які в легкий, але злочинний спосіб намагаються збагатити. Григорій Гонгадзе це дивовижна постать з великою людською гідністю, не звертаючи на наслідки, через неімовірні застрашування з самовідданою працею Григорій хотів нашу молоду державу зміцнити і в ній зробити життя кожного українця гіднішим, цивілізованим і більш достатним. Цю болючу смерть будемо передавати від покоління поколінню Григорій в нашій пам’яті Найчесніший Герой журналіст. Народився він 21 травня 1969 року в сім’ї Руслана (батько грузин) і мати українка Леся Олексадра в Тібілісі в Грузії. Ось унікальна розповідь матері, щодо народження сина: «Я чудово пам’ятаю сам момент народження моїх двох дітей і те, як вони плакали на руках у медсестри. Пологи були дуже важкі, і коли я отямилася після наркозу, то побачила на зап’ястку лише одну дитину. В медичну картку також було вписано лише одну дитину. Чоловікові спочатку повідомили про народження двійні, а потім сказали, що одне з них померло. Жодних документів — ні про народження, ні про смерть другого мого малюка — у справі не було. Я вимагала повернути його мені чи показати тіло, але так нічого і не домоглася. Жінка-головлікар попросту вигнала мене з лікарні… А через рік її засудили. Стаття в газеті про цей процес називалася «Вовки» в білих халатах“. Але дитину мені так і не повернули. Через 3 роки новий головлікар показав мені документи, що дитина померла. Але тоді, в 1968-му, жодних записів про смерть у документах пологового будинку не було.»
Дивні і незовсім зрозумілі діла відбуваються. Батько Георгія, Руслан Ґонґадзе, був корінним грузином, за професіяю працював головним санітарним лікарем району. Мати Георгія — корінна Львів’янка Леся Корчак (її батько Теодор Корчак був першим радіотехніком у Західній Україні). Медик за фахом. У 1968 р. Леся одружилась з Русланом Гонгадзе. З 1969 р. до середини 1990-х рр. подружжя мешкало у Тібілісі. Згодом батьки Григорія Ґонґадзе розлучилося. Як вище згадано за словами Леся Ґонґадзе в одному з інтерв’ю, того дня в неї народилися двійнята з різницею у 20 хвилин, але одну дитину її викрали. З дитячих років Григорій, якого звали Гія був допитливим і вчився в школі надзвичайно добре. Крім навчання, займався танцями, малюванням і спортом. Мав гарні результати у плаванні та легкій атлетиці, був чемпіоном Грузії з легкої атлетики серед юнаків. У 1987 р. почав навчатися на вечірньому відділенні Тбіліського державного Інституту іноземних мов, одночасно працював та займався спортом. У 1987-1989 рр. проходив військову службу в Афганістані. Після демобілізації повертається до Тбілісі, збуреного кривавим придушенням масових протестів у квітні 1989 р. За прикладом батька (лідера однієї з націонал-демократичних партій) поринає у суспільно-політичну роботу; очолює інформаційний відділ Народного фронту Грузії. Восени 1989 року переїхав до Львова, перевівся на факультет іноземних мов Львівського національного університету ім. І. Франка, активно включався у громадсько-політичне життя міста (НРУ Студенське Брацтво), створив тут Грузинський культурний центр Багратіоні. Одружився зі львів’янкою Мар’яною Стеценко (нині — дружина скрипаля Кирила Стеценка), але цей шлюб тривав недовго. У цей час президент Грузії Звіад Гамсахурдіа фактично встановив у країні диктаторський режим, починав гоніння політичних опонентів, до числа яких (як «ворог народу» № 28) потрапив і Руслан Гонгадзе – батько Григорія. Коли на межі 1991 і 1992 рр. у Тібілісі почалось антизвіадистське повстання, Георгій повернувся на батьківщину до Грузії й сктивно приєднався до повстанців.
Він бере участь у громадянській війні в Грузії, як журналіст працював в Абхазії та Осетії, дістав поранення в Сухумії. 1993-1994 рр. вилікувався і став працювати головним режисером творчого об’єднання «Центр Європи» (на Львівському телебаченні виходить його програма «Монітор»), співпрацює з газетою «Пост-Поступ» У 1993 р. закінчив вищі студії у Львівському національному університеті ім. І. Франка. У 1993 р. (невдовзі після смерті батька) Георгій прибув до Грузії з наміром зняти документальний фільм про війну в Абхазії. Потрапивши на лінію фронту, відклав вбік кінокамеру і взяв до рук зброю. Як воїн захищав свободу свого народу. Під час одного з обстрілів був тяжко поранений (згодом лікарі нарахували 26 осколкових ран; деякі осколки залишилися в його тілі назавжди, зокрема в лівій руці). Пораненого Гію літаком під зенітним обстрілом вивезли з оточеного Сухумі за кілька днів до падіння міста. З цієї визвольної війни Григорій створив документальні фільми «Біль землі» (1993) ,»Тіні війни» (1994) «Колиска» (1995), «Охоронці мрії» (1996) (деякі з них у той час демонструвалися в ефірі Українського телебачення). Він доволі стає популярною постаттю.Після перемоги повстання знову з’явився у Львові, почав займатися кінодокументалістикою, познайомився зі студенткою юрфакультету ЛНУ Мирославою Петришин, яка у 1995 році стала його дружиною (1997 року в них народилося доньки-близнята Нонна та Соломія (Нані і Саломе)). З 1995 р. — Георгій і Мирослава переїздять до Києва, починають працювати на телебаченні (ММЦ «Інтерньюз», програма «Параграф» (1995—1997 рр.) Георгій Гонгадзе — ведучий телепрограми «Вікна-Плюс», 1997 р. 1996-1997 рр. Георгій працює ведучим телепрограми «Вікна-Плюс»(СТБ), «Вікна-Новини». А починаючи з 1998 р. раом з дружиною провадять програми «Моє» (телерадіокомпанія «Гравіс»). З 1 жовтня 1999 р. (під час президентської виборчої кампанії) почав вести щоденну інформаційну програму «Перший тур з Георгієм Ґонґадзе» у прямому ефірі радіостанції «Континенти». Невдовзі почали надходити телефонні дзвінки з погрозами на адресу керівництва радіостанції. Так поступенно наростали конфліктні напруження.
Червень 2000 р. — Ґонґадзе бере участь у виборчій кампанії Володимира Ваховського, який балотувався на пост міського голови Вінниці (Ваховський вибори виграв). А ще17 квітня 2000 року в інтернеті з’явилося видання «Українська Правда», якої засновником і редактором став Георгій Ґонґадзе, а заступником редактора стала Олена Притула. У ньому, серед багатьох інших матерялів публікувалися критичні статті щодо Леоніда Кучми та його оточення. В тих матерялах вказувано на цілий ряд неправідловостей з сторони правлячого президента та його оточення, для якого головною метою було особисте і родинне збагачення і ці критичні статті стали причиною майбутньої катастрофи Гонгадзе. На той час Інтернет ще не був популярним видом медіа. Тому, за словами О.Притули, на початку вересня 2000 р. (перед зникненням Георгія Гонгадзе) сервер «УП» щодня відвідувало лише 3 тисячі користувачів, і лише після початку «касетного скандалу» популярність видання неймовірно зросла (19 грудня 2000 року було зафіксовано 80 тисяч відвідувачів). Як повідомляв сам Георгій, наприкінці червня 2000 року за ним було влаштовано зовнішнє спостереження. Зокрема, невідомі особи супроводжували журналіста на автомобілі «Жигулі». Цей автомобіль вранці очікував Георгія поблизу його будинку, а ввечері — біля роботи. Стеження Георгій помітив це яскраво сам Гонгадзе так само спостерігали його друзі. Такий таємний нагляд нр покоїв всіх. Тому, що за роки незалежності в Україні загинули більше шести десятків журналістів. Зв’язок цих смертей із професійною діяльністю працівників мас-медіа офіційно визнаний лише в невеликій кількості випадків. Водночас, колеги та родичі загиблих журналістів мають підстави вважати, що трагедії були спричинені професійною діяльністю журналістів. У більшості випадків винні не були покарані. Врешті надійшла тривожна вістка, що 16 вересеня 2000 року таємно зник Георгій Гонгадзе. Пізним вечором виходив він з праці на нього ждали злочинці і піся цього вечора він вже до дому ніколи не з’явився. Восени 2000-го, політичне і суспільне життя України сколихнули два потужних вибухи — спочатку зникнення Георгія Гонгадзе, потім початок так званого касетного скандалу, де записи одного з президентських охоронців — майора Миколи Мельниченка — мали пряме відношення до зникнення, а потім убивства опозиційного журналіста.
Тоді багатьом здавалося, що ось-ось відбудуться суттєві зміни в українському суспільному бутті. Та через довгих п’ять років як справа із вбивством Гонгадзе, так і все, що пов’язано із плівками Мельниченка, неначе воскресало і завмерло на якійсь невидимій точці. Спробували дати відповідь на питання, чому так сталося, учасники Міжнародної конференції «Минуле і майбутнє української політики та плівки Мельниченка», організаторами якої виступили Інститут масової інформації з України та Центр Прес-Нау з Нідерландів. Впродовж усієї конференції не покидало враження про якийсь прихований механізм, заради якого, можливо, конференція і організовувалась, про намагання деяких її учасників відштовхнути самого призвідця цієї справи —майора — на узбіччя, а то й скомпрометувати його, перевести стрілки із справи Гонгадзе у сферу політичної і юридичної плутанини. Невдаючись у деталі справи, яку замотали спеціалісти від замотувань, я неберусь остаточно її розв’язати. Врешті решт знайшовся на лаві підсудних Олександер Пукач він на судовій розправі зіснавав, що він навіть прізвища Гонгадзе не знав – у нього, як і в генер. М.Кравченка, не було жодних мотивів убивати журналіста, але коли генерл Кравченко давав наказ це зробити то покликався на доручення президента Л. Кучму – сказав Пукаї. З цієї замотаної справи виходить, що першою жертвою був Олексій Подольський, про якого є награння на нелегальних плівках майора М. Мильниченка (колишнього охоронця Л. Кучми). Звичайно на судовій розправі перепліталося, що причетним до злочину був Л. Кучма, але в суді так все помотане, що стовідсоткового винного не знайшли, а посадили Пукача. Болісно стверджувати, але судове рослідування намагалося знайти винних, щоб діти пізнали правду загибель батька, щоб дружина також могла в болях дізнатися за щож вбили її мужа. Час неублагально віддалює нас від того страшного дня смерті григорія Гонгадзе, померла мама Григорія і справа загибелі її сина не була на державному рівні вияснина.
Клонимо голови перед загиблим, вшановують пам’ять про Гію Григорія Гонгадзе в Музеї новин у Вашингтоні, США, де є інформація про страченого журналіста. Указом Президента України В Ющенка від 23 серпня 2005року за самовіддане служіння українському народові, громадянську мужність, виявлену у відстоюванні ідеалів демократії та свободи слова, вірність журналістській справі Георгію Гонгадзе присвоєно звання Герой України з удостоєням ордена Держави (посмертно). Нагородні атрибути звання Герой України (орден Держави та мініатюру ордена, Грамоту про присвоєння звання Герой України) передав вдові загиблого журналіста Георгія Гонгадзе Миросламі Президент України П. Порошенко 21 березня 2016 року. В грудні 2008 року в Києві встановлено пам’ятник Георгію Гонгадзе та загиблим при виконанні службових обов’язків журналістам у сквері на Великій Василіївській вулиці, 115—121. Дерево заввишки 7 м та фігура заввишки 3 м зроблені з бронзи. Загальна висота пам’ятника із цоколем становить 8,5 м. На його честь названо проспект у Києві, вулиці в різних містах України. В музеї новин у Вашинктоні, США в залі Меморіалу загиблим журналістам на скляній стіні викарбувано й ім’я Гії Гонгадзе разом з іменами ще п’яти полеглих українських журналістів (станом на осінь 2012 р.). 1 червня 2013 року набрало чинності рішення міської ради Луцьку про перейменування вулиці Лазо на вулицю Георгія Гонгадзе. Українці ім’я Григорія Гонгадзе шанують з високою цінністю, як постать чесну і героїчну, якого мірилом стала звикла людська справедливість. Гонгадзе відстоював право нас і наших дітей жити в мирі і достаткові та справедливості. Вічна йому пам’ять!
Ярослав Стех
