До 340-річчя народження Феофана Прокоповича, який допоміг створити Імперію зла

Тарас Шевченко

…Дуріть Дітей,

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога.

“Холодний яр” – “Три літа” – 1845

ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ — ПОСТАТЬ, І ДОСІ НАЛЕЖНИМ ЧИНОМ НЕ ВИСВІТЛЕНА В НАШІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ. САМЕ ВІН ЗАКЛАВ ОСНОВИ ПЕТРОВСЬКОЇ «РЕГУЛЯРНОЇ ДЕРЖАВИ», ЦЕРКВИ, ПІДПОРЯДКОВАНОЇ МОНАРХУ, І ДАВ МОСКОВІЇ НОВЕ ІМ’Я — «РОСІЯ»

В Україні кажуть: «Не вб’єш справжнього духа й душі ані указом, ані мечем, ані тюрмою, ані навіть війною». На жаль, у такій ситуації лише ті, що сильніші характером, не підкоряються окупаційним режимам. А ті, які занепадають духом, ідуть на службу і неволю чужих окупаційних режимів. Дотепер ніхто не склав докладного реєстру, скільки визначних українців в усіх галузях науки, у духов­но-культурному, мистецькому та релігійному житті піднімали рівень культури нашого північного сусіда, який палав за чинене добро ненавістю і цю ненавість продовжує по наші дні. Аналізуючи літературу, доходимо до висновку, що перелік осіб, чию невільничу працю замовчують, а національне походження — фальшують, є разючим за кількістю в Росії. Відомо, що в Україні від найдавніших часів освіта була дуже якісною. Не лише в містах, а й у селах було багато шкіл. Щойно після укладення Переяславської угоди 1654 року поступово колоніально-русифікаторська політика Росії звела освіту в Україні нанівець. Одразу після Переяславської угоди було переселено чимало українських діячів, таких як Епіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький, Інокентій Ґізель, Лазар Баранович і інші, у далеку Росію, щоб саме там піднімати культурно-освітній рівень із відсталості та дикунства треба було цивілізувати північного сусіда відсталості. Ті, хто слухав у лютому 1725 року на похованні імператора Петра І виступ архієпископа Нарвського та Псковсько-Великолуцького Феофана Прокоповича — фактично найвпливовішого члена Святійшого Синоду Російської Православної церкви, ієрарха, котрого боялися та шанували навіть запеклі вороги,  ті й через десятки років не могли забути того колосального враження, що його справили на всіх присутніх слова архієпископа. Дочка царя Петра, імператриця Єлизавета, вже через 17 років у розмові з французьким послом де Шетарді (який , власне, вирішальною мірою посприяв її приходу до влади) згадувала, що вона, на момент смерті царя 15-річна дівчина, захлиналася від сліз, слухаючи виступ Прокоповича. «І якби тільки я — дорослі, сильні чоловіки, почувши ці слова, теж ридали» — занотував де Шетарді слова Єлизавети. Що ж говорив Феофан? Ось короткий фрагмент промови:
«Что се есть? До чего мы дожили, о россияне? Что видим? Что делаем? Петра  Великого погребаем! Не мечтание ли се? Не сонное ли нам привидение? О, как истинная печаль! О, как известное наше злоключение! Виновник бесчисленных благополучий наших и радостей, воскресивший аки от мертвых Россию, воздвигший ея в толикую силу и славу, прямый Отечества своего отец, которому по его достоинству добрии российскии сынове бессмертну быть желали, по летам же и по составу крепости своий многолетно еще жить имущего, яко вси надеялися — противно желанию и чаянию скончал жизнь и — о лютой нам язвы — тогда жизнь скончал, когда по трудах, беспокойствах, печалех, бедствиях, по многих и многообразных смертях нечто жить начинал!». Навіть з цього уривку можна відчути, як блискуче володів цей оратор мистецтвом риторики. Але суть справи, власне, не в цьому (як і не в численних українізмах та старослов’янізмах, які видавали в молодому, 44-річному, вже надзвичайно впливовому, архієреєві нашого співвітчизника). Річ в іншому. Поза сумнівом, люди, які належали до найближчого оточення покійного царя, добре пам’ятали інші панегіричні рядки з віршованої драми «Володимир» (1705 рік), що належали перу того ж Феофана Прокоповича. Цю драму Феофан Прокопович присвятив тоді гетьману Іванові Мазепі (через чотири роки цю присвяту зняв і «переприсвятив» її, тобто переробив свій твір уже царю Петру І. От це безхребетний прислужник, або прямий кар’єрист перевертень. У творі «Володимирі», знаходимо, приміром, такі образи й ідеї, натхненні дивовижною особистістю гетьмана Мазепи: прославляння Івана Степановича як «второго Самсона», «зиждителя держави», який «вогненну бронь носища всего пламенна, всего хвалимим горяща гнівом…». Одне пряме порівняння Мазепи з Володимиром Хрестителем багато чого вартувало… І ця праця була добре відома російській верхівці. Щоб читач уявив, що означав факт написання такого твору в абсолютистській, рабській Росії, варто нагадати про те, що після 1709 року одна лише згадка (!) імені гетьмана Мазепи, підданого за наказом Петра загальнодержавній анафемі (є деякі свідчення про те, що текст цієї анафеми, серед інших, редагував і Феофан Прокопович, який вже вкотре в житті «еластично» змінив переконання). — лише згадка цього імені реально загрожувала тортурами, катівнями, відрізанням язика, батогом, Сибіром чи навіть стратою. А тут — не просто «згадка», а цілий панегіричний твір, присвячений «зраднику», хай навіть злобно переприсвячений.
Минає 340 років від дня народження Феофана Прокоповича, це — добра нагода пригадати цю ,,визначну’’ й водночас суперечливу постать карєриста і задуматись над тим, як-то наші земляки докладали та на жаль і докладають власних зусиль до створення спочатку царської, а згодом — комуністичної російських імперій, а в наш час найяскравішої за рисами жорстокої Путінської імперії зла. Через жалюгідний російський імперіалізм і спрагу панування над іншим народом та поширення своєї території триває вже восмий рік війна проти українського народу, яка забрала життя тисячам нервинних людей. Весе ж світ не може зупинити путінського агресиівного безумства. Немає нічого дивного, що найкращі сини українського народу костеніють перед ганебними й негідними  шовіністичними вчинками  «великоросів», під проводом чекіста президента РФ Владіміра Путіна та при допомозі таких злочинців в  як Мервичук і його зграя. Повернімося думками до титульного ,,героя’’ нашої статті. Феофан (Єлеазар) Прокопович (Теофан Прокопович) народився в Києві 18 червня  1681 р. в родині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму. Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. Після її закінчення, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним з кращих учнів, добре опанував церковнослов’янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів. Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, його підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський. В 1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і того самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе у василіянському монастирі, де приймає унію й постригається у ченці під іменем Єлисея. Уніатський Володимир-Волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицизму серед прихильників східного православ’я. Крім богословських наук він виявляє великий письменницький талант, пише вірші, займається математикою, філософією.
Його обирають ректором Київської академії (1710-1716 рр.), а згодом призначують архієпископом Великоновгородським та Великолуцьким. Різносторонність зацікавлень і всесторонна обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, релігії, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф. Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології. Його життєвий шлях за дпомогою якого він здобуває признання. Був він не тільки обдарованим розумом, але відзначався незвиклою працею.Єлеазар Прокопович користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам’ятки старого й нового Риму, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника. 28 жовтня 1701 р. залишає Рим, не закінчивши повного курсу академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями реформаторства. 1704 р. повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить єпітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім’я Феофана в пам’ять про свого дядька. З 1705 р. викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав вище згадану трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьману Івану Мазепі. Водночас пише й виголошує ряд богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-губернатором Д. Голіциним. У 1707 р. стає префектом Києво-Могилянської академії. У 1711 р. вирушає у складі почту царя Петра I в Пруський похід, під час якого в Яссах Ф. Прокопович виголошує з нагоди річниці Полтавської битви проповідь, що сподобалася цареві. Після повернення до Києва, Ф. Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов’я. Водночас він стає ігуменом Братського монастиря. У 1716 р., за бажанням Петра I, Ф. Прокопович переїжджає до Петербурга, де в 1718 р. його призначено єпископом псковським і нарвським. Ф. Прокопович стає наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент». А в 1721 р. його – призначено віце-президентом найсвятішого Синоду, головою якого був виходець з України Стефан Яворський 1658-1722), який як українець був визначним культурно-освітним і релігійно-науковим діячем, де ширив освіту серед відсталих росіян. Будучи митр. Рязанським і Муромським, президентом Синоду Православної російської церкви, протектор Слов’яно-греко-латинської академії. У 1724 р. Ф. Прокопович, за наказом царя, пише указ про устрій чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільству. Письменник бере активну участь у здійсненні реформ у Росії. Після смерті Петра I Ф. Прокопович сприяє сходженню Катерини I на трон. За своїм підлабузництвом чинить все можливе, щоб приподобатися правителям.
У 1725 р. Ф. Прокоповича призначено архієпископом новгородським і першим членом Синоду, фактичним главою Російської православної церкви. Він бере участь в організації Російської Академії наук, очолює так звану «учену дружину» діячів культури, до якої належали Татищев, Кантемір та ін. Останнє десятиріччя життя майже залишив діяльність вченого, зазнавав переслідувань з боку противників петровської політики, які плели навколо Прокоповича інтриги, намагаючись позбавити його високого становища в церковній ієрархії. 19 вересня 1736 р. Ф. Прокопович помер у Новгороді, похований у новгородському Софійському соборі. Підбиваючи  підсумки треба піткреслити, що до творчої спадщини Прокоповича належить у 1979 р. в Києві вийшов тритомник лекцій з риторики, логіки, фізики, математики й етики, які читав Ф. Прокопович у Києво-Могилянській академії в 1705-1709 рр. Раніше, в радянські часи, були опубліковані твори Ф. Прокоповича у Москві та Ленінграді (Ф. Прокопович. Сочинения. – М.-Л., 1961). Понадто Ф.Прокопович – автор «Букваря», за яким багато десятиліть вчилися українці, росіяни, білоруси, греки, молдавани, серби, грузини, болгари. Його твори були дуже поширені в усіх східнослов’ янських країнах. Скажімо, у Сербії «Первоє ученіє отрокам» витримало 7 перевидань. Курс теології Ф. Прокоповича опубліковано латинською мовою у Кеніґсберзі в 70-х рр. ХVІІІ ст. в трьох томах, і, тоді ж, у Лейпцігу, в шести томах. У перекладі російською мовою цей же курс видано в Москві наприкінці ХVІІІ ст. І це тільки деякі твори великого мислителя, письменника, політика, науковця, що вийшов з українського народу, вийшли в ржних жанрах. Його твори також видавалися українською, латинською, старослов’янською, російською, німецькою, англійською, французською, шведською та іншими мовами світу. Він опрацював твори про Овідія, Цицерона, Тацита, Плінія, Тита Лівія, Плутарха й інших філософів, у якій доводив, що римський імператор мав титул первосвященика й тому християнські государі мають стояти на чолі Церкви, тобто Церква має стати трансмісією влади. Чесно кажучи, протягом  довгого часу йшли намагання, уживаючи найрізніших методів, щоб з України перетягати освічених людей і втягувано їх у зміцнення російської імперії.
Враховуючи те, що протягом століть тут було більше духов­но розвинених людей і культурних діячів, використовувано їх як наймитів, поступово деякі перероджувалися в постійних мешканців, а їхні нащадки асимілювалися й ставали чужинцями стосовно свого корінного народу. Росія так в минулому, як і зараз намагається вбити національну свідомість українців і знищити всі джерела, які цю свідомість породжують. Важко повірити, але  імперською Церквою в Росії здебільшого керували українці. Зі 127 архієреїв, які в 1700—1762 рр. займали російські кафедри, 70 були українцями, 47 — росіянами, решта — представниками інших національностей, всі вони дивним-дивом були будівничими Російської імперії. Коли говоримо про прислужництво, то серед інших треба назвати імперського канцлера Олександра Безбородька, дипломата й міністра внутрішніх справ, особистого друга Олександра І — Віктора Кочубея та відомого церковного й громадського діяча, письменника та до певної міри і Петро Могила, намагався працювати на добро свого народу, та згодом зламався й пішов на службу до імперії, притому погасивши до певної міри в собі іскри свого великого таланту.Прокопович головною нашою пересторогою  в сучасній історії України, повинні над цією пересторогою замислитися кожен той, хто  віддав свої голос за некомпетентного проросійського президента України – Володимира Зеленського. Наш  ювілят Феофан Прокопович після смерті Петра І 1725 року утратив свого пана, якому так служив із собачою вірністю. Для нього почався період переслідувань і публічної зневаги. Як людина, що втратила свою національну гідність, він шукав підтримки в цариці Катерини ІІ, котра призначила його новгородським архієпископом, а в липні того ж року в Троїцькому соборі всенародно оголосила віце-президентом Синоду. Прокопович, хоча й був талановитою постаттю, за вдачею проявив себе як людина слабка, схильна до кар’єриства із розгубленою національною свідомістю.Тому своїм життям заслужив собі на ганебне призначення національно зрадника. Підбиваючи підсумки, пригадаймо слова М. Гоголя із «Записок божевільного»: «Ні, я більше не маю сил терпіти. Боже! Що вони роблять зі мною! Вони ллють на мою голову холодну воду…’’ Або нагадаймо Гоголя про долю сина Тараса Бульби. Ця аналогія перегукується з душевними драмами всіх тих, хто пожертвував свій талант не своїй Батьківщині.
Після московсько-большевицької окупації України, цей рух неприпинявся. На Покрову 23 жовтня 1921 р. в київській Софії відбувся численний  Собор українського духовенства і мирян. Але в цьому Соборі не було ані одного єп искола. Тому Собор звернувся із закликом до єп ископів з п роханням висвятити перших єпископів Православних, оказується, що ті єпископи, що були тоді в Україні були росіянами і відмовилися від участі. Таким чином Собор обрав п рот. Василя Липківського і він відбудував Автокафельну Українськйу Православну церкву в Україні. На завершення пропоную книгу Голубенка Петра ,,Україна і Росія у світлі культурних взаємин’’. К. Днiпро 1993г. 448 с. Палiтурка / переплет: Тверда, Звичайний формат. Там можна дізнатися чим була Російська імперія і чим вона є – добром чи злом для поневолених нею народів та їхніх культур? У чому виявляється національна своєрідність України і Росії? Ці та інші непрості питання автор висвітлює об’єктивно і зважено, керуючись не емоціями, а науковим підходом до фактів. У книжці вперше систематизовано значний обсяг документальних матеріалів не лише українських та російських, а й західних авторів, подано цінну бібліографію. Справжнім відкриттям для широкого читацького загалу стане багато документів і фактів, досі невідомих, приховуваних, замовчуваних або перекручаваних  за російськими методами. Ґрунтовне дослідження вченого очищує історію взаємин двох сусідніх народів та їхніх культур від упереджених тлумачень і стереотипів. Назви розділів: Міражі Росії;Боротьба за Київську спадщину; Культурні впливи; Між двох стихій; Боротьба з українською культурою; Державне відродження України; На суд історії. Можна на завершення додати не на суд, а на трибунал за скоєні злочини і мілійони вбитих невинних людей та за дику претенсію панування над світом. Російська церква як у минулому, так і в сучасному світі була й залишається інституцією та слухняним знаряддям імперії. І виконує вона місію політичну, а не релігійну. Типовим прикладом може послужити Московський патріарх РПЦ Кирило, який реалізує вказівки, отримані від керівництва Кремля.

Ярослав Стех