До 110-років від народження Мирослава Онишкевича ‘’Ореста’’ з Угнeва

Мирослав Онишкевич-”Орест” – герой боротьби за Незалежну Україну

„Ніхто не спроможний любити більше, ніж тоді,

коли він за своїх друзів своє життя віддає”. Йоан 1514

Ця Божа Заповідь вповністю підтверджена життям Мирослава Онишкевича. Він неодноразово ризикував своїм життям в обороні українського народу. В історії України є чимало імен героїв, що з любови до своєї батьківщини, друзів і народу віддали своє життя. Досить згадати всіх тих, які загинули під Базаром і Крутами, досить згадати Ольгу Басараб, Олену Телігу та всіх тих безчисленних жінок і чоловіків – героїв, а між ними й славних командирів і стрільців УПА, які в різних історичних часах, свідомо й мужньо йшли на смерть, щоб дати життя несмертельній ідеї відродження української суверенної держави. Серед тих численних героїв одне із провідних місць займає Мирослав Онишкевич, який народився 26 січня 1911 року в місті Угнові, Рава-Руського повіту на Львівщині. Угнів найменше місто в Україні, яке в 1462 р. місто отримало маґдебурське право. В місті жили українці, поляки і жиди. Українці мали свою Церкву Різдва Богородиці з дерев’яною дзвіницею, поляки мали костел Успіння Пресвятої Богородиці, а жиди Синагогу з єврейською школою. В місті був монастир і збереглися вали старовинного замку. Після Другої світової війни місто було переказане Польщі, а в 1951 р. знову перейшло до УРСР. Не лише сам Угнів, але і угнівщина пишалася численними національно свідомими родами, які жили в місті і мали свій великий виховний вплив не лише на простору угнівщину, але і далеко за її межі. До тих славетних родів належала родина Онишкевичів, яка чесно й свідомо працювала над піднесенням національної свідомості українців. В цій свідомій родині зростав і оформляв свій світогляд молодий талановитий Мирослав. В рідному місті закінчив він початкову школу після якої юпродовжував навчання в мірничій школі в Ковлі. В школі Мирослав вступив в ОУН і внедовзі  був покликаний на військову службу до польського війська.За підпільну діяльність Мирослав був заарештований і щойно по трьох роках з нагоди амнестїі після смерти Й. Пілсудського в 1935 році, звільнений.
Після звільнення з тюрми Мирослав Онишкевич повернувся до Угнова, де працював в адвокатській канцелярії д-ра І. Козака. В 1936 році Мирослав Онишкевич одружився з Стефанією Зварич, а в рік пізніше народився їм синок Володимир. По короткому часі Мирослав Онишкевич переїздить з родиною до Львова, де позірно займається веденням крамниці, а насправді весь свій час віддавав революційній ОУН. Був це винятково важкий період в житті українського народу. Польський санаційний уряд чинив  дикі злочинні пацифікації. В 1938 р. на терені Холмщини, Підляшшя і Волині каральні польські військові екзекуційні загони руйнували українські православні церкви й ліквідовували школи з українською мовою навчання та здійснювали масову полонізацію українського населення, а українських патріотів ув’язнювали в концтаборі в Березі Картузькій. Так було аж до вибуху Другої світової війни. Мирослав рішуче виступав проти глуму над національною культурою, проти будь якої дискримінації. У вересні 1939 р. на нашу землю увійшли совєтські війська разом із загонами НКВД, які виявилися не меншими злочинцями від поляків. Дуже скоро Західна Україна зазнала жахливих репресій. Сотки-тисячі невинних людей було ув’язнено і стільки депортовано в далекий Сибір. У травні-червні 1941 р. українські самостійницькі кола очікували на початок неминучої війни між Німеччиною та СРСР. Цей момент вони сподівалися використати для проголошення Української держави. Радикальна ОУН (б) робила помилкову ставку на тактику з німцями. Коли 22 червня 1941 р. німці пішли війною проти СРСР, утікаюча червона армія залила широкі простори української землі кров’ю, розстрілюючи тисячі ув’язнених. ОУН вдалося розбити лише деякі в’язниці і звільнити ув’язнених. Мирослав,  з початку брав участь у підготовці до проголошення 30  червня 1941 р, Акту відновлення Української держави, а після, включився у похідні групи і пішов на східні терени України, де займався політичною виховною роботою і фактично діяв там аж до 1943 року. Там він пробуджував здорове прагнення народу до свободи.
Повернувшись у Західну Україну, Мирослав виступав під псевдами: Білий, Богдан, Олег, а найбільш відомий його  псевдонім „Орест” і тут він займався  організацією Української Повстанської Армії (УПА), а одночасно виконував обов’язки – шефа штабу Військової Округи „Буг”. На першому етапі боровся він з німецькими військами, які грабували українських селян, а молодь вивозили до Німеччини на примусові роботи. Пізніше частини УПА, якими командував „Орест” охороняли українське населення перед шовіністичним польським підпіллям, яке нападало на українські села, грабувало й масово убивало українських селян,а головно інтелігенцію. Лише в Перемиській єпархії було вбито 84 греко-католицьких священики і близько 76 вчителів і замордовано десятки тисяь українських селян. В боях командир „Орест” відзначався непересічною відвагою, бойовою мужністю і героїзмом, а передовсіх добрим організаційним хистом. Як розказував мені мій вуйко Миколай Стех „Чорний”, який служив у командира „Ореста”, був це справжній бойовий лицар у визвольних змаганнях. Він з великою людською гідністю, з неперевершеною стійкістю і мужністю боровся проти ворожих окупантів на нашій землі. З безмежним вкладом і самовідданістю та повною посвятою віддавав увесь свій бойовий талант і усю свою життєву енергію, щоб якомога наблизити день визволення України і звільнити уярмлений народ з окупаційної займанщини. Це було прекрасне покоління з Божою благодаттю у цей складний історичний період для України. В 1944 р. рідний брат командира „Ореста”, Тарас „Галайда”, який був командиром куреня УПА і загинув геройською смертю у бою з польським загоном Армії Крайової (АК) біля Посадова. Був це для „Ореста” неймовірно важкий удар, але ця велика і болісна втрата рідного брата і знайомих йому друзів все одно не зламали його твердого і свідомо-національного характеру, а навпаки змобілізували до дальшої жертвенної організаторської роботи та патріотичної боротьби за волю свого народу.
Коротко згадаймо про брата Тараса, який також має великі заслуги у визвольних змаганнях. Тарас з молодих років в Угневі знаний, як палкий український молодіжний діяч. З 1940 року він виконував функцію зв’язкового при крайовім провіднику І. Климові. У 1941 р. перебував на 3-місячних курсах при старшинській школі ім. Коновальця у Кракові. Брав участь в похідній групі і проявив активну діяльність на Київщині. Підступно був арештований у Василькові, з в’язниці втік разом з Василем Куком та Д. Мироном. Був членом обласного проводу, працював як референт Служби Безпеки і брав участь в ІІ ВЗ ОУН. Згодом зорганізував і очолив першу сотню УПА на Львівщині, яка переважно перебувала в Пирятинському лісі на Жовківщині. Здійснив декілька успішних боїв з німцями військовими загонами, партизанами Вершигори і Армією Крайовою. Як командир куреня УПА загинув геройською смертю 28 березня 1944 р. під час наступу на польську підпільну твердиню АК в Острові біля Белза в Сокальському районі на Львівщині. Цей загін АК, здійснював численні злочинні пацифікації українського населення, переважно на Холмщині. Внаслідок цієї операції польська Армія Крайова понесла великі втрати, а втрати УПА були незначні. На жаль в тому бою загинув Тарас Онишкевич „Галайда”, його тіло з почестями поховане на цвинтарі у місті Угнові. М. Онишкевич „Орест”  переживаючи втрату брата, далі героїчно продовжував свою активну діяльність в підпіллю. Вже у березні 1945 року отримав звання майора і керівництво УПА призначило його командиром VІ Військової Округи УПА „Сян”. З наближенням фронту „Орест” недовго працював при Головному Військовому Штабі УПА і отримав звання полковника і був призначений на командира Військової Округи УПА в Закерзонському Краї. Головним командиром його був Ярослав Старух „Стяг”, його заступником був В. Галаса „Орлан” (1920-20020), керівником Служби Беспеки був П. Федорів „Дальнич” (1910-1950), до речі, який був також підступно ув’язнений і страчений у Мокотовській в’язниці у Варшаві так, як і Орест). В склад цього Закерзонського Краю входили надрайони: „Лемко”, „Бастіон” та „Поліщук”. До найбільш відомих командирів підроздів УПА слід зарахувати: С. Приступа „Бриль”, Є, Янчук „Дуда”, В. Ярмола „Яр”, Г. Левко „Крук”, Г. Янківський „Ластівка”, В. Мізерний „Рен”, В. Шишканець „Бір”, Я. Коцьолек „Крилач”, П. Миколенко „Байда”, М. Дуда „Громенко”, В. Сорочак „Беркут”, М. Тарабан „Туча”, Р. Гробельський „Бродич”, Г. Мазур „Калинович”, В. Краль „Чаус”, В. Щигельський „Бурлака”, С. Стебельський „Хрін”, І. Шеманський „Шум”, командир куреня І. Шпонтак „Залізняк”.
За свідченнями багатьох повстанців і командирів „Орест” відзначався взірцевою поставою, шляхетністю і безмежною палкою любов’ю до України. Як серед підпільників, так і українського населення, „Ореста” вважали одним з найвизначніших командирів УПА на Закерзонні. На підставі численних документів, можна ствердити, що це був Командир з великої літери, який відважно і мужньо виступав за загальнолюдські та національні цінності у своїй підпільній боротьбі. УПА у своєму розпорядженні не мала модерної зброї, не було там командирів, які закінччили військові академії, але могутність УПА визначило те, що командири і повстанці цього підпілля були відданими українськими патріотами і в тому вони для нас безсмертні. Численні оцінки неупереджених військових експертів ставлять УПА в число найефективніших збройних підпільних формацій. Гидко слухати приниження від різних пройдисвітів на адресу наших Героїв з УПА в сучасній Україні. Воїни УПА своєю кров’ю і стражданнями вписалися на вічні віки в Літопис України. Якщо говорити про Мирослава Онишкевича, то він відзначався не лише безмежним героїзмом, але незвичайною людяністю, працьовитістю. Протягом ночі „Орест” на власних ногах різними хащами проходив більше 50 кілометрів. У своїх походах він здійснював дуже ретельні інспекції відділів, відбував наради і розмови з командирами та стрільцями УПА. Цікавився як військовими справами, так і соціяльно-санітарними, та побутом вояків. Йшлося про те, чи кожен з повстанців має забезпечену залізну харчову порцію, відповідну кількість амуніції, і чи отримує чисту білизнину та відповідний до пори року одяг. Ситуація погіршилася, коли розпочалася акція „Вісла” в квітні 1947 році і на терен Закерзоння було перекинуто більше 20 тис. модерно озброєного польського війська. Разом з міліцією, загонами безпеки, партійним апаратом полякам вдалося ускладнити і спарліжувати діяльність підпілля на цілому Закерзонні, обставляючи перехідні стежки.
Кожне перехідне місце  було густо обставлена польським і совєтським військом. В цій складній ситуації „Орест” намагався по батьківськи розподілювати відділи УПА, тобто одних висилав в рейди на Захід, інших на Схід, а навіть з окремих повстанців знімав присягу, і відпускав їх до родин. Сам, не зважаючи на важку хворобу легенів, та на щораз більший і все грізніший ворожий затиск, перебував на рідних землях, а згодом перейшов на терен Вроцлавського воєводства, де через зраду одного з охоронців був схоплений ворожими органами Уряду Безпеки Польщі. Під час так званого слідства перейшов неймовірні тортури і немає відповідних висловів за допомогою яких можнаб було передати всі ці незчислені види і роди моральних і фізичних мук, катування, калічення і мордування фашистами ув’язненого – Мирослава Онишкевича. Але і в тих  ворожих муках Мирослав залишався невгнутим патріотом свого народу, зберігав свою національну гордість та гідність українського воїна. Він катам в очі прямо заявляв „рано чи пізно, хочете ви того чи ні, Україна стане вільною і незалежною державою”. Ще до акції „Вісла” пару соток полонених воїнів УПА на Закерзонні було розстріляно. В 1947 р засуджено на смертну кару і страчено 372 особи, а після також здійснювалися розстріли полонених воїнів на теренах Польщі, не згадаю скільки тисяч страчено в СССР. Останній голосний процес відбувся 8 березня 1961 р. в Перемишлі проти командира 27 Тактичного Відтинка УПА „Бастіон” Івана Шпондака „Залізняка”, якого кара смерти була скасована помилуванням. Він відбував покарання в тюрмі в Стшельцах Опольських, де був до краю виснажений і коли вийшов з в’язниці, помер. Коли вшановиємо полк. М.Онишкевича, згадаймо й вшануймо розстріляних у Варшаві інших воїнів УПА: Петра Федорова «Дальнича» (1910-1950), Петра Сороку «Богдана» (1915-1949), Олександра Ващука «Гучаву» (1916-1949), Андрія Теника «Яловця» (1922-1948), Степана Сову «Хмару» (1923-1948), Петра Олексу «Убіча» (1928-1948), Петра Ґеча «Білого» (1922-1948),  Степана Гамерського «Бойовчика» (1919-1948), Еміліяна Войцєховського «Білого» (1920-1948), Остапа Бревка «Клима» (1923-1948), Володимира Боровича «Чорного» (1918-1948), Ярослава Білоуса «Ярослав « (1925-1948), Романа Пастрака «Станюка» (1919-11947) та цілий ряд інших.
Дуже високу ціну Україна заплатила за свою незалежність, цього нерозуміють різної масті пройдисвіти. Навіть деякі сумніваються, чи воїнів УПА, зараховувати до героїв України, чи ні? Польський військовий суд засудив М. Онишкевича „Ореста” на кару смерти, так як і вище вимінених. Його розстріляно у в’язниці в Монтелюпах у Вашаві 6 липня 1950 році. Коли згадую нашого героя, який є заслуженою особою в історії України, мимоволі на думку приходять слова Ю. Липи, які він написав у своїй „Епітафії”, про вірність Батьківщині, де сказано: „Я смертю вирізьбив: ти стань і прочитай: Одно святе на світі – кров людей хоробрих, одні живуть могили – вірних Батьківщині…” На жаль могили полковника Мирослава Онишкевича „Ореста” не знаємо, не знаємо місця його похоровання. Полковникові М. Онишкевичові не співали похоронних, ані патріотичних пісень під час похорону і не було там похоронних промов. Тіло покійного св. п. М. Онишкевича „Ореста” загорнули в чужу землю, без труни і молитви. Позбавлено покійного християнських і традиційно-українських похоронних чеснот і заслуженої шани і слави, на яку Покійний своєю честю заслужив. Численні і ще ненароджені українці могилу „Ореста” з гідністю на вічно збережуть у своїх серцях. І пам’ятатимуть в яких страшних зусиллях здобували наші Герої незалежність України, як важко кувалася воля народу, тому тепер в мирний час треба дати рішучу відсіч ворогам, які намагаються цю здобуту високою ціною незалежність зруйнувати. Нехай вічною ганьбою покриються всі ті, які своїми голосами вибирають відкритих ворогів нашої незалежности за яку в муках вмирали найкращі з найдостойніших наші патріоти. Вічна Слава їм і Слава Україні!

Література: Євген Місило, Про Мирослава Онишкевича, «Вісник Закерзоння» № 7-8-9, 2002 р.Мірчук Петро Нарис історії ОУН. 1920—1939 роки. Видання третє, доповнене / Відп. ред. В. Мороз. — К., «Українська видавнича спілка», 2007. — 1006 с. (на с. 773—774 біографічна довідка про братів Онишкевичів). Сергійчук В. –  Український здвиг. Закерзоння. 1939—1947. — К.: Укр. Видавнича Спілка, 2004. — 840 с. В’ятрович В. М. Український визвольний рух на Закерзонні в 1944—1947 роках // Український визвольний рух. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху, 2008. — Збірник 12. — С. 181—196. Мирослав Іваник, Михайло Бохно.Бастіон і Батурин. УПА та підпільна адміністрація ОУН в Ярославщині, Любачівщині і Томашівщині в 1944-1947 рр. – Торонто-Львів, 2012 р. С. 627.

Ярослав Стех