Чи виживе національна ідея?
У ювілейний для Незалежної України рік багато говориться, згадується, аналізується пройдений Україною шлях. І це правильно й потрібно…
Я намагаюся подивитися на пройдений Україною шлях очима тих, хто впродовж багатьох літ мріяв про незалежність України, хто самовіддано боровся за здійснення цієї віковічної мрії, хто поклав на її вівтар всі свої труди, своє життя.
Погляд на славних наших попередників не лише викликає захоплення, а й допомагає зрозуміти витоки їхньої любові до рідного краю, чому вони так наполегливо й беззастережно прагнули волі для України.
Доля подарувала мені можливість брати багато інтерв’ю у вельми діяльних, патріотичних наших краян, а також нащадків численних українських героїв з теренів Західної України. І у більшості випадків розповіді їхні починалися з того, що походили вони з національно свідомих родин.
ПОНЯТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ ДОМІНУВАЛО НАД УСІМА РИСАМИ ХАРАКТЕРУ !
Національно свідомі українці стійко протистояли чужим державним формаціям, не спокушалися можливістю перейти на бік пануючої нації та отримати кращі умови життя (кращі посади, кращі платні, більше шансів отримати добру освіту, толерантність з боку влади тощо).
Національно свідомі люди жертвували своїми інтересами задля збереження своєї ідентичності, своїх традицій та ідеалів. І так змалку виховували своїх дітей. Завдяки тому виростали українські патріоти. Щирі патріоти, з чого намагались кепкувати окремі виродки, які називали себе космополітами, а народ іменував їх хрунями. На щастя, таких було небагато. Чого не скажеш про сучасників…
Парадоксально може звучати, але іноді хочеться звернутися до прикладу зловісної комуністичної системи, до інтенсивного формування совєтської ідеології. А робилося це планомірно і починалося з раннього виховання громадян.
З раннього шкільного віку вивчалося приклади Олега Кошового, Зої Космодем’янської, Павлика Морозова та багатьох інших “героїв”. Книги й статті про них були талановито-зворушливими і багатьом українським дітям хотілось бути схожими на них. І живитися їхніми ідеалами… Добре, якщо батьки були здатні протистояти цьому зомбуванню. А якщо – ні? Тоді виростали інтернаціоналісти-комуністи, які сьогодні в кращому разі кажуть “какая разніца”, а в гіршому – таємно мріють про повернення совєтського союзу з Москвою на чолі.
Подумаймо, чи теперішня влада не потурає тому? Чи непомітно, але планомірно не вичавлюють національну свідомість українців? Чому наші офіційні, нібито українські мас-медіа багато уваги приділяють висвітленню різних подій, дат та звичаїв чужих народів, а про вагомі події та визначні постаті української історії щораз більше замовчується? Чому замовчуються приклади попередників-борців, які понад усе любили Україну, чому ігноруються різні їхні роковини?
Чому не пропагуються серед підростаючого покоління життєписи видатних, реальних, осіб і героїв, що на перше місце в своєму житті ставили інтереси України? Чому не вивчаються їхні стремління й діяння, як колись вивчалося діяння членів придуманої “Молодої гвардії”, котрі клали свої життя за партію, за Сталіна?
Вникнення у діяння тих Українців, що боролися за волю України, здатне надихати і нас нинішніх, бути зразком і дороговказом на шляху справжньої любові до України та служіння їй. Та чи сучасна влада цього прагне? Чи всі хочуть згадувати діяння достойних попередників?
Іноді складається враження, що сучасні діячі навмисне затуляють вуха, замикають очі, щоб при згадці про діла колишніх діячів не вражала байдужість, бездуховність та егоїзм сьогоднішніх…
Та що там про “властьімущих”… Ми, більшість нас, кого обираємо до цієї влади? Чи аналізуємо, вникаємо, із яких сімей та середовищ походять, наскільки національно свідомими українцями є ті,за кого голосуємо, чи голосуємо за тих, хто вміє гарно говорити, хто має великі статки, щоб себе широко пропагувати?
Чи не тому затухає національна ідея? Чомусь мало згадується, не цінується національна свідомість українців, яка допомагала вистояти в умовах поневолення чужинцями.
Зрештою, вже чуємо, що “українцям треба бути менше українцями”… Куди вже менше? Вже не маємо графи про національність в паспортах і свідоцтвах народження, і в головах громадян вона зникає…
Згадувати про етнічність українців зараз не прийнято. Достойними українцями стали вважати тих, хто володіє великими статками, не дуже зважаючи, звідки ті статки у них. Вже не прийнято згадувати, чи походять вони з національно свідомих родин, що і як робили для України їхні батьки.
Отак щораз більше затихає в Незалежній Україні національна ідея. Щораз рідше згадується чин тих, хто боровся за волю України і поклав за цю віковічну мрію своє життя. Вже майже ніхто не згадує основне гасло попередників “Бог і Україна”. На перше місце виходить гасло “Хліба і видовищ”. А до чого дорозважаємося ?
Освіта, виховання, просвітництво зазнають фіаско… Настав культ грошей, мамони. Люди вважають, що гроші можуть все і невпинно прагнуть їх накопичувати….
Такою тепер буде національна свідомість?
