Чи справді українська мова врятує перед Корона-вірусом?
Йосиф Сірка
Звернення представників різних супільних груп Росії, серед яких є й відомі письменники, вчені та різні опозиціонери, свідчить про те, що в імперії Путіна про корону-вірус і її небезпеку людей не інформують. В часі, коли вже, майже, на всіх континентах люди довідуються про справжню загрозу цієї небезпечної емідемії, російськомовні українці, які надають перевагу пропаґанді Кремля в Україні, залишаються в небезпеці. Доказом цього є фальшиве судження ситуації РПЦ МП в Україні, яка закликає до причастя родини з дітьми, а вірус бачить, як „кару Божу” за гріх, який треба спокутувати.
Запрошувати людей до церкви в часі, коли по всій Европі забороняють більші скупчення людей та і в самій Україні, це злочин проти вірних, які вже, за старою звичкою, вірять духовній особі більше аніж якомусь політикові. Молдовські паломники до Почаївської лаври поплатилися за таку довіру до російської церкви інфікацією віруса. На жаль терпітимуть не попи, які їх намовляли, а наївні віруючі.
РПЦ МП в Молдові та в Україні й деінде, притримуються російської традиції, де головую церкви був цар. Царів замінили президенти, які вважають, що Російські православні повинні служити насамперед державі-імперії. Тому й цілі московської церкви полягають не у служінні християнському вченню, яке проповідує приципи: Люби до ближнього, як самого себе; Не вбивай; Не кради та ін., які вчать людей бути ввічливими, чесними, добродійними, справедливими.
Звичайно, важко декому переорїєнтуватися на людські взаємини, якщо 70-річна система доводила, що маєш – якщо вкрав, чи збрехав. При тому не слід забувати, що Російська імперія від самого початку свого існування трималася на фальшивій історії, на зневажанні не тільки інших народів та національностей, але й фальшивій церковній політиці, яка полягала у повному підпорядкуванню цареві, а потім ґенеральному секретареві компартії, а згодом президентові.
Досі діячі Російської православної церкви не призналися перед своїм „церковним стадом”, що вони в дійсности неканонічна церква, бо навіть за понад 300 років після проголошення Російської імперії Томосу, який би засвідчив канонічність, не отримали. Заманений Вселенський патріарх Ієремія ІІ Транос царем Годуновим, після піврічного насильного утримування в Москві, змушений був підписати згоду на надання митрополитові московському титулу патріарха 1559 р., томос цар не вимагав, бо, певно, про нього і не знав. Цікаво, що ніхто з церковних діячів Московії не брав участі у переговорах зі Вселенським патріархом. З проголошенням Всеросійської імперії (замість Московської держави), яку пізніше переіменували на Російську, церква була підпорядкована державі (скасовано інститут патріарха православної церкви і створено колеґіальний церковний орган — Святійший синод, 1721 р.. Головою цієї державно-церковної канцелярії проголошувався імператор, а «всевидючим оком», що безпосередньо керував цим канцелярським відомством був обер-прокурор, якого призначав імператор. Також Петро І створив так звану Таємну канцелярію, що виконувала, по суті своїй, функції Інквізиції у Росії.
Якщо патріархія РПЦ 1917 р. була відновлена (після 200 років), то зі смертю її патріарха Тихона вона «загубилася» у вирі революційних переслідувань всього, що було пов’язане з релігією – розстріли духовенства та численні арешти, конфіскація церковного майна і т.ін.. Відновлений був патріархат РПЦ 1943 р. Й.Сталіним, який знав, що німці не забороняють релігію. Та Сталін це зробив не з любові до людей, але задля того, щоб з Російської православної церкви зробити філіял аґентури КГБ. Таким чином РПЦ фактично перетворювалася на окремий державний орган СРСР, а до чого воно привело, то бачимо й сьогодні на поведінці не тільки вищих представників РПЦ в Росії, але й на її «дочці» – МП в Україні. Для представників цієї церкви важливі не душі православної пастви, а зміцнення «русского мира», який далекий від християнської любові до ближнього.
Отже, не тільки мова відрізняє православних московської церкви в Україні від православних ПЦУ, але й проповіді московських попів, для яких «отечество» (Московії), цар та Сталін залишаються понад усе. Вони не звертають увагу на вбивць, які щодня полюють на своїх «братів», вони не кажуть правду вірянам про те, що в Україні одинока канонічна церква це Православна церква України. Зрештою, вони заводять в оману віруючих навіть фальшивими твердженнями про небезпечний вірус, що підтвердили найвищі представники Московського патріархату у київській Печерській лаврі.
Українські церкви – ПЦУ та УГКЦ – їхні предстоятелі та духовенство ставляться поважно до небезпечного корона-віруса і вживають заходів, як допомогти людям українською мовою, що й відрізняє ці церкви від РПЦ МП. Наступ Путіна на Україну через твердження, мовляв, українці та білоруси є «носіями російської мови» та твердження попів РПЦ МП про українську мову як «неугодну Богу», є прямим виконуванням вказівок кривавого диктатора Сталіна, які «гідно» виконує «вічний» президент Росії Путін.
Чи сприяє українська мова лікуванню та запобігуванню від корони-вуруса залишається питанням відвертим, але стовідсотково можна стверджувати, що саме від віруса путінської ідеолоґії вона врятує не тільки окремих українців, але й країну. Якщо українці зрозуміють, що українська мова для їхнього існування важливіша від хворіб усяких вірусів, то вони позбавлять кремлівського диктатора «арґумента» про нацистський принцип призначати «соотечественніків» через мову старо-нової імперії.
Імперський ворог намагається всякими шляхами утримувати напругу в Україні, то через мову, через церкву, через комуністичних ідолів, через дії оліґархів, через щоденне полювання на українців на лінії розмежування (на сході України), через вигадки незрозумілих «платформ», а все почалося із «захисту російськомовних», ще 2014 р., яке забрало вже майже 14 тисяч життів, яких не врятувало навіть те, що багато з них вживали мову аґресора.
За 29 років цей фактор досі не оцінений в Україні, в чому нас переконують навіть найновіші депутати, які, вживаючи мову ворога, стають щоденною загрозою для наступної «гуманітарної» аґресії на танках імперських «хрестоносців русского мира».
Торонто, 24.3.20 р.
