Б’єрнстьєрне Б’єрнсон – славетний норвежець і великий приятель України (190 років тому)
8.12.1832 – поблизу містечка Квікне в Норвегії народився Б’єрнстьєрне Б’єрнсон, один з чотирьох великих норвезьких письменників, ідейний натхненник боротьби за незалежність Норвегії, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури (1903), захисник прав української нації. З Україною познайомився завдяки Р. Сембратовичу, редактору українського німецькомовного часопису «Ruthenische Revue» (Відень, 1903-1905) й відтак постійно цікавився історією та культурою українців, читав та високо цінував твори українських письменників, друкував статті про український національно-культурний рух, листувався з Іваном Франком та іншими українськими діячами. Постійно виступав на захист усіх уярмлених націй, що боролись за свою незалежність. Зокрема, обстоюючи право словацьких дітей вивчати рідну мову, писав: «Віднімати у дітей їх рідну мову – це те ж саме, що відривати їх від материнських грудей». Аналогічно гостро засуджував заборону української мови в Московитській імперії та закон Аппоньї в Угорщині за яким мали бути закриті всі українські школи на Закарпатті. Писав листи до австрійського парламенту та міністра внутрішніх справ Московії з різким засудом національної політики обох імперій щодо українців. 1907 у пресі виступив на захист ув’язнених українських студентів Львівського університету, які домагались викладання українською мовою. Ув’язнені студенти надіслали письменнику листівку з подякою. Його статті на захист українців, публіковані у віденській та паризькій пресі отримували великий розголос. Особливо гостро засудив шовіністичну політику поляків у Галичині: «Досі на півдні, заході та півночі Європи поляки мали викликати велику симпатію до себе, ними часто захоплювалися. Але якщо в усій Європі випадково довідаються, що австрійські поляки, хоч самі борються за свою волю та єдність, пригноблюють слабший нарід, то й захоплення і симпатія минуться. Так на це дивимось ми, ті, хто ознайомлений із фактами, і свій обов’язок вбачаємо в тому, щоб інформацію про ті факти поширити далі». На цю позицію відомого письменника боляче відреагувала польська преса та польські культурні діячі. Його твори перекладали українською мовою Іван Франко, Михайло Павлик, Василь Щурат Антін Крушельницький, Євгенія Ярошинська та інші українські перекладачі. Помер у Парижі 1910. Похований у Норвегії.
«Ще досі існує в Європі народ, який налічує понад тридцять мільйонів людей, якому, однак, під покришкою державної необхідности відбирають мову та національність, його гноблять та зневажають усілякими іншими способами. Де поділися московські та польські християни? Вони ж бо мають творити спільноту справедливости та милосердя. Святе право національної окремішності є першою засадою миру. Чи Росія стане могутнішою тим, що поневолює і визискує цілий народ? Чи австрійські поляки можуть краще захищати свою національність серед чужих численних народів, утискуючи водночас чотири мільйони українців?». Б’єрнстьєрне Б’єрнсон із статті «Русини», 1906.
«Радістю й здивуванням сповнюють мене ваші змагання. З усіх подвигів сучасного світу ваші змагання видаються мені найбільшими. Аби тридцять мільйонів українців підняти до рівня свідомого, освідченого народу, отрясти з вікового гноблення, треба проробити неймовірну роботу […] Відколи я довідався про це, – а до появи „Ruthenische Revue“ я нічого не знав про українців, – моє життя стало повнішим, а віра в людство зміцніла». Б’єрнстьєрне Б’єрнсон з листа до Р. Сембратовича.
