Арсеній Мацієвич – українець, що вірою і правдою намагався розбудовувати Московитську імперію, за що отримав логічну платню – ув’язнення і смерть
250 років тому:
10.03(28.02).1772 – у Ревельській фортеці (нині Талін), замурований у вузькій камері (2 х 3 м), в холоді і голоді помер Арсеній Мацієвич (або Мацеєвич; в світі Олександр), митрополит Сибірський і Тобольський (1741-1742), митрополит Ростовський і Ярославський (1742-1763) Московитської Православної Церкви (РПЦ).
Дід був поляком, а батько унійним священником. Початкову освіту здобув у духовних школах Володимира-Волинського, Варенжу та Львова. У 1715 перейшов у православ’я і продовжив навчання у Києво-Могилянській академії. В Україні прийняв чернечий постриг і священичі свячення (1723). У 1730 на запрошення Тобольського митрополита Антонія Стаховського (звісно українця за походженням) переїхав до Тобольська і відтак усі свої знання та сили складав для розбудови Московитської Церкви. Проповідник і викладач у школі при Тобольському архієрейському домі. У 1734-1735 – учасник морської експедиції на Камчатку. 1738 Святійшим Синодом призначений екзаменатором кандидатів у священство, перевіряючим духовенства на відповідність їх морального та академічного рівня займаній посаді, напутником відступників від православ’я. В Московії, відповідно до тогочасних уявлень і практики, перевірки не рідко передбачали катування і коли Арсеній провадив справу 85-річного ярославського ігумена Трифона, то закатував його до смерті. На це ярославський єпископ подав скаргу до Святійшого Синоду і Синод вирішив, щоби надалі духовних осіб катували «м’яко». Також відправив на страту через спалення наверненого в юдаїзм капітан-лейтенанта Возніцина та його спокусника Боруха Лейбова. В захисті московського православ’я від лютеран і розкольників-старообрядців не визнавав компромісів та поблажливості, віддаючи перевагу грубій силі перед переконуваннями чи вмовляннями.
За рекомендацією давнього товариша з Могилянки, в той час голови Святійшого Синоду, Амвросія Юшкевича 1741 хіротонізований на єпископа Тобольського та всього Сибіру і введений в сан митрополита. Характерно, що підписуючи присягу вніс своє доповнення – після слів «обіцяю у всьому коритися Синодові, його правильній владі» дописав: «яка від Христа й Апостолів походить через хіротонію». Цим ствердив, що коритись буде тільки Синодові, тобто церковній владі і аж ніяк не світській. На новому місці служіння рішуче виступив проти втручання цивільної влади в церковні справи, на що скаржився до Синоду.
Постійно виявляв свою незалежність від урядовців, а навіть царських осіб та завжди декларував вищість Божого маєстату над людським, так що до часу з ним рахувались навіть короновані особи. Відмовився присягати регенту малолітнього Іоана Антоновича – герцогу Бірону, пізніше, коли 1742 указом імператриці переведений на Ростовську катедру і введений в склад Святійшого Синоду відмовився складати присягу Єлизаветі Петрівні, мотивуючи, що згідно тексту присяги «крайнім суддею» не може бути московитська імператриця, бо цей титул належить виключно Ісусу Христу. Єлизавета, високо цінуючи владику, поблажливо віднеслась до такої неприродної для московитів позиції. Переведення Арсенія до Ростова відбулось завдяки клопотанню архієпископа Амвросія Юшкевича та графа Олексія Розумовського. За два десятиліття організував і розбудував Ростовсько-Ярославську Митрополію, тут написав 12 томів проповідей та численні праці проти старообрядців і протестантів. 1757 виступив ініціатором та організатор відкриття мощей Дмитра Ростовського і проголошення його святим.
Після приходу до влади Катерини ІІ (1762), імператриця розпорядилась конфіскувати до казни монастирські маєтки та землі. Митрополит Арсеній висилав в Синод два рішучі протести проти цього, ба більше в Неділю Православ’я виголосив анафему всім, хто «ґвалтує і ображає святі Божі церкви та монастирі». (Хоч це формулювання про образу церков було укладене ще за давніх часів, проте недоброзичливці піднесли його як випад митрополита проти Катерини ІІ). Дізнавшись про це імператриця назвала його «бешенным вралем» (тобто брехуном). Попри загальне незадоволення московитського духовенства митрополит Арсеній фактично виявився єдиним на всю імперію, хто відкрито наважився перечити забаганкам імператриці. До того ж мав ще один задавнений «гріх» супроти московського царату – був ініціатором та палким прихильником відновлення патріаршого устрою Московської Церкви, що був скасований Петром І. За усе це позбавлений сану та висланий як простий ченець в монастир біля Архангельська в Карелії. На засланні продовжував критикувати царську антицерковну політику і 1767 повторно суджений, розстрижений з монашества в селяни, названий Андрієм Вралем і посаджений на довічне ув’язнення в Ревельську фортецю (нині Талін), де через 5 років помер. Народився у Володимирі-Волинському в шляхетській сім’ї 1697.
1918 на Всеросійському Помісному Соборі відновлений в архієрейській гідності. У 2000 проголошений святим Московитської Православної Церкви (РПЦ), а 2004 канонізований в УПЦ (КП).
Скільки їх – талановитих і працьовитих українців поспішали в північні землі, щоби розбудовувати та славити імперію, що окупувала і нищила їхню рідну Україну – немає їм числа. А чим платила ця ненаситна імперія за всі їхні турботи і старання – зневагою, забуттям, а не рідко й в’язницею і позбавленням життя.
