Арсен Річинський – лікар, основоположник української етнології релігії, святий Православної Церкви (130 років тому)

130 років тому:

25(12).06.1892 – у с. Тетильківці, нині Кременецького р-ну на Тернопільщині в священничій сім’ї народився Арсен Річинський, лікар, композитор, краєзнавець, фотограф, основоположник української етнології релігії, святий сповідник Православної Церкви. Навчався у Клеванській духовній школі, Кременецькій гімназії, Волинській духовній семінарії (Житомир). У Житомирі належав до таємного гуртка молоді з вивчення української історії та літератури. Після закінчення семінарії поступив на медичний факультет Варшавського університету (1911), проте через початок Першої світової війни не закінчив навчання. Лише весною 1917, здавши державні іспити в Київському університеті, отримав диплом лікаря (1918). Працював в Ізяславській повітовій лікарні, активно долучився до процесів українізації. В Ізяславі познайомився з Ніною Прокопович, з якою після розлучення з першою дружиною одружився у 1921.

Весною 1920 перебрався у с. Тростянець, яке опинилось у складі Польщі. З 1922 і до першого арешту польською владою у 1925 працював головним лікарем лікарні Володимира Волинського. Заарештований за українську діяльність, проте невдовзі випущений за браком доказів. Оскільки через «неблагонадійність» не міг поновитись на державній праці, то до більшовицької окупації у 1939 провадив приватну лікарську практику. Поряд з тим писав статті та готував доповіді на церковну тематику, окремі праці з краєзнавства та пластунства, як композитор «для полегшення богослужіння та показати перевагу й красу Служби Божої рідною мовою» видав низку збірок церковної музики та співів. Ініціатор створення у Володимирі й повіті «Просвіти», «Пласту» (заборонений 1929), «Союзу українок», протиалкогольного товариства «Відродження» (заборонене 1935), діяч кооперативного руху. З 1929 член «Українського Волинського об’єднання» та ОУН. Редактор релігійних часописів «На варті» (1925-1926), «Рідна Церква» (1927), «Наше братство» (1929). Особливо активно займався українізацією православної церкви на Волині. Ініціатор Українського церковного з’їзду у Луцьку (1927). Оскільки під тиском промосковських громадських організацій митрополит Діонісій заборонив священникам брати у ньому участь, з’їзд отримав назву «З’їзд православних мирян-українців у церковних справах» (565 делегатів і 200 гостей). На з’їзді обраний головою Православно-Церковного виконавчого комітету у Польщі. Організатор великої маніфестації у Почаєві (1933) з вимогами українізації Церкви. 1928 введений до складу Митрополичої ради Польської Православної Церкви (ППЦ), проте через саботування українізації Церкви в кінці року склав з себе повноваження члена Митрополичої ради. 1929 Синод ППЦ відлучив Річинського від Церкви й виголосив анафему. У 1929-1933 написав книжку «Проблеми української релігійної свідомости», яку дослідники вважають однією з кращих в українському релігієзнавстві. У 1935 та 1939 польською владою ув’язнений у концтаборі Береза Картузька.

В 1940 заарештований уже радянською владою і лише 1942 засуджений на 10 років таборів. Дружину і двох доньок (15 років і 6 тижнів) депортували до північного Казахстану, звідки вони повернулися у 1946. В таборі Річинський працював начальником санчастини й при кожній нагоді надавав допомогу українцям, за що його ненавиділи московити. У вільний час писав книгу на основі поліських легенд «Легенди пралісу», рукопис якої втрачено. В таборі знайшов нову дружину від якої народився син. Перед звільненням у 1949 кримінальники завдали сім ножових ударів, проте зміг вижити. Після ув’язнення з новою родиною відправлений на довічне поселення в Казахстан, де працював лікарем районної лікарні та займався науковою працею, створив хор «Дві хмароньки». Статті на медичні теми друкував у часописі «Здоровье Казахстана». На початку 1950-х нова дружина покинула його з сином. Помер в Казахстані 1956. 2006 перепохований на міському тернопільському цвинтарі. 2009 Архиєрейським Собором УАПЦ зарахований до лику місцевошанованих святих.

Із книги «Проблеми української релігійної свідомости»: «Аналіз українського народного світогляду доводить, що безрелігійність у нас – явище привнесене, з народним світоглядом незгідне. Це – симптом духовного полону, небезпечного для самого існування нації. Духовна самостійність, створення власної релігійно-національної ідеології завжди додає народові певності своїх сил і своєї гідности, віру в свою правоту і в своє майбутнє. Навпаки, рабське перейняття чужих ідей і чужих поглядів підриває духовні сили й відпорність народу, затягує його на службу чужим божкам. Тоді надходить смерть народу».