50-років ВІД СМЕРТІ ТА 140 р. – ВІД НАРОДЖЕННЯ МИТР. ДЕРЖАВНОГО ДІЯЧА, ВИЗНАЧНОГО ВЧЕНОГО ІВАНА ОГІЄНКА
«Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… І поки живе мова — житиме й народ, як національність. Не стане мови — не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом… Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби заборонити насамперед нашу мову, аби звести та знищити її дощенту. Бо німого, мовляв, попхаєш, куди забажаєш…» Іван Огієнко («Українська культура», Київ, 1918)
У цьому 2022 р. українська та світова громадськість відзначатимуть подвійний ювілей від народження і від смерті визначного ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча, знаного перекладача, поета, біблеїста та визначного богослава – Івана Івановича Огієнка. Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й стійкого обов’язку. Історія і культурологія, літературознавство і мовознавство, журналістика і поезія, філософія і богослов’я, видавництво і педагогіка – такою різноманітною й багатою була сфера діяльності Івана Огієнка. На жаль, більшість творів І. Огієнка, а він є автором понад двох тисяч публікацій, і сьогодні ще є недоступною для українського читача: знаходяться вони за кордоном, а та незначна їх кількість, що у нас видавалася в 20-х роках, — ще донедавна перебувала в спецсховищах як заборонена. Щоправда в останні роки спостерігаються певні зрушення в цьому плані. 1992 року, в 110 річницю від дня його народження, відбулися дві всеукраїнські науково-практичні конференції — «Духовна і науково-педагогічна діяльність І. Огієнка в контексті українського національного відродження» (Кам’янець-Подільський) та «Іван Огієнко. Незабутні імена української науки» (Львів). На цих заходах було розглянуто та визнано неоціненний вклад І. Огієнка в розвиток української історії, науки та культури. На привеликий жаль цьогорічні роковини проходять в трагічні дні, коло народовбивча Росія під проводом чекісти-президента Російської Федерації В. Путіна пішла проти України з агресивно-злочинною війною – рясно заливаючи кров’ю величезні простори української землі вбиваючи невинних людей похилого віку, жінок, дітей і немовлят, руйнуючи їхній доробок, запроваджуючи дику претенсію над пануванням над світом і втягуючи світ у безодню нечуваних нациських поневірянь. Цей російський фашист путін маємо надію за свої доконані злочини стане перед Світовим трибуналом справедливості. Повертаючи до нашого ювілята Івана Огієнка його численні дослідники називають невтомним працівником українського Ренесансу, ініціятором розвою української культури, будівничим Української автекафельної церкви.
Народився Іван Огієнко (митрополит Іларіон) 15(2) січня 1882 року в містечку Брусилові Радомиського повіту Київської губернії (тепер Житомирської області) у бідній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків. Батько походив з давнього козацького роду, коріння якого сягають Полтавщини, його предок козак Максим Огієнко в часи Коліївщини став одним із організаторів відомого в історії Кліщинського повстання (неподалік Лубен). Згодом Огієнки переселилися на Київщину.Малий Іван, який був шостою дитиною в сім’ї, рано і сповна пізнав нужду й нестатки. Коли йому ледь виповнилося два роки, батько загинув унаслідок нещасного випадку. Мати у розпачі змушена була віддати трьох старших на утримання добрим людям, а сама зосталася з найменшим. У Йвана змалку проявився потяг до знань, і мати робила все, що могла, аби син вчився. У 1896 році, закінчивши початкову чотирирічну школу, він пішки йде до Києва (75 верст) з наміром вступити до військово-фельдшерської школи. Вибір зумовлений тим, що навчання в такій школі було безкоштовним, хоча засади одержання освіти й професії не зовсім задовольняли майбутнього вченого. Адже після закінчення чотирирічного курсу йому слід було обов’язково відпрацювати в лікарні протягом шести років.Новий, київський, період свого життя Іван розпочав з інтенсивної самоосвіти. Він читає багато книжок з історичної, літературознавчої тематики, пробує писати вірші.Після закінчення повного фельдшерського курсу Огієнко відпрацював помічником лікаря військового шпиталю в Києві лише половину зазначеного терміну і в 1903 році вступив на медичний факультет Університету св. Володимира. На інший (а мріяв він про історико-філологічний) дозволу з місця роботи не отримав. У Київському університеті окрім опанування фахових дисциплін, відвідує лекції з історії, філології, особливо його зацікавлює курс академіка В. Перетца, дослідника давнього українського письменства. Це, зрештою, й зумовило остаточний життєвий вибір: Огієнку вдається перевестися на історико-філологічний факультет і стати одним з найздібніших студентів, улюбленцем відомого академіка.Стрімкий перебіг політичних подій помітно вплинув і на формування національної свідомості Огієнка, визначення його місця в громадському русі. В цей час він знайомиться з М. Грушевським, Б. Грінченком, П. Житецьким, активно співпрацює в низці українських газет, зокрема «Раді», «Громадській думці», стає членом «Просвіти», бере безпосередню участь у випуску «Записок українського наукового товариства в Києві» (будучи коректором, а згодом — і редактором). Така активність студента стала помітною не лише серед друзів студентів, але також викладачі цінували і подивляли його визначний талант.
Огієнко з відзнакою закінчує 1909 року повний курс і одержує рекомендацію факультету про залишення його на кафедрі та призначення професорської стипендії, ректорат відповідає на це відмовою. Нова сторінка наукової й громадської діяльності починається для І. Огієнка у 1917 році, коли в результаті розвалу «тюрми народів» — Російської імперії — український народ одержав можливість створити свою незалежну державу. З утворенням Центральної Ради, а згодом і Української Народної Республіки, на порядок денний постала гостра потреба активного впровадження української мови в державні інституції, навчальні заклади, у виданні для різних верств населення україномовних підручників, посібників, в унормуванні самої мови. За цю відповідальну справу серед перших береться І. Огієнко, вже як професор новоствореної кафедри української мови і літератури Київського університету. Ставши членом Ради новоутвореного Міністерства освіти, Огієнко виступає з ініціативою про заснування Українського народного університету, який згодом перетворюється в Український державний університет. 1918 року Директорія УНР призначає професора Огієнка міністром освіти, а згодом — міністром ісповідань. Незадовго до цього в Кам’янці-Подільському відкривається Державний Український університет, і вчений їде до міста над Смотричем очолити роботу з організації цього закладу, ставши, по суті, його першим ректором. У відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. Вернадського АН України зберігся примірник Запрошення на відкриття нового університету за підписом ректора І. Огієнка. У ньому, зокрема, читаємо: «Новий університет, що вже з самого географічного положення найближчий до високої західноєвропейської культури, не буде звичайним університетом східного типу: при Кам’янець-Подільському Державнім Українськім Університеті закладається вперше на сході слов’янства богословський факультет і, крім того, на історико-філологічнім факультеті вже відкрито дві нові національні кафедри: одна польської, друга єврейської літератури й історії.
Цей Кам’янець-Подільський Державний Український Університет здобув собі високе признання завдяки безмежно відданій праці Огієнка. Слід пригадати, що в уряді гетьмана Скоропацького Іван Огієнко був міністром освіти і міністром віросповідувань Української Народної Республіки. Працював головою Комісії вищих шкіл, був головним доповідачем на Першій сесії Всеукраїнського центрального собору та на жаль після неуспішних визвольних змагань у 20-х роках він усі свої знання спрямовує на наукову праця, щоб підойняти рівень освіти в народі. Огієнко емігрував до Польщі (спочатку до Львова, потім до Варшави. Працював професором церковнослов’янської мови і палеографії теологічного факультету Варавського університету (1926-32). То був чи не найтяжчий, найдраматичніший період життя вченого. Поселившись після виснажливих переїздів у чужих людей, не маючи постійного заробітку, сім’я довго переживала матеріальну скруту. Але і в цій, здавалося, безвиході Огієнко не припиняє наукової роботи.8 січня 1926 року вже зі Львова він відважується написати листа до тодішнього секретаря Академії наук радянської України А. Кримського. Він виклав розгорнуту програму своїх наукових досліджень в галузі історії й теорії української мови, історії українського друкарства, українського правопису. Програма ця й сьогодні видається гідною подиву й захоплення. Звертався І. Огієнко до найвищої інституції офіційної української науки після того ще двічі — у січні і в квітні 1927 року. Але відповідь з Києва так і не надійшла. Не знаходячи виходу із скрутного матеріального становища (у них з дружиною було вже троє дітей), Огієнко пристає на пропозицію Варшавського університету і підписує контракт по вільному найму на один рік, не приймаючи, однак, польського громадянства. Та через кілька років, у 1932-му, з посиленням у Польщі антиукраїнської політики, уряд цієї країни дає вказівку адміністрації університету звільнити з професорської посади І. Огієнка без попередження. Як згодом з’ясувалося — «за спротив полонізації православних студентів». 1933 року він заснував у Варшаві науково-популярний місячник «Рідна мова», який (виходив до початку Другої світової війни), а з 1935 року — журнал «Наша культура». Одночасно видає феноменальну книгу «Українська культура», яка вже витримала два видання – масовими тиражами.
Та береться за переклад українською мовою Біблії, пише низку задуманих ще в Україні наукових досліджень та у київських видавництвах побачили світ ще кілька Огієнкових книг. Хояй відомо, було що наприкінці XIX століття Пантелеймоном Кулішем и 1903 р. був здіснений переклад Бкіблії, але цей ереклад був не зовсім точний і вимагав корект. Тому І. Огієнко, приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, поставив перед собою два завдання: по-перше, найточніше передати зміст оригіналу, дбаючи передусім про змістову точність багатозначних слів, і, по-друге, забезпечити переклад милозвучною сучасною українською літературною мовою. Робота пожвавилася після того, як Британське і Закордонне Біблійне товариство уклало з перекладачем угоду (1936 р.) про видання книги. Повністю переклад було завершено 1940, а друкування тиражу — аж 1958 року. Вихід у світ повної україномовної Біблії став помітною подією в усьому загальнохристиянському світі. Для прикладу, член ревізійної комісії з оцінки перекладу німець Мартін Гофман так оцінив працю українського вченого: «Це велике щастя, що переклад… не був знищений війною. Він такий гарний, що його друкування буде «un eveniment extraordinare» («Слово істини», 1948, № 5). «Українська Біблія в перекладі професора д-ра Ів. Огієнка, — зазначає один з авторитетних знавців Святого Письма К. Костів, — класична й найкраща з цих досі існуючих перекладів чи не між всіма слов’янами» («Віра й культура», 1955, № 10).Огієнкова Біблія, як і десятки інших перекладених і виданих за
кордоном богослужбових книг, виконують і сьогодні, окрім релігійної, ще одну важливу місію забезпечення українському народові його невід’ємного права читати й пізнавати Святе Письмо своєю рідною мовою.
Огієнко став співпрацювати з Чехословацьким університетом і при їхніх джерелах опрацював монументальну працю «Українська літературна мова XVI-го ст. і Крехівський «Апостол» 1560 р.», присуджує у 1931 році йому ступінь доктора філософії.З початком Другої світової війни подальша життєва доля Огієнка складається несподівано. Керівництво Української Автокефальної Православної Церкви, турбуючись про достойну заміну досвідчених, сильних духом і знаннями проповідників для чисельної української пастви, розкиданої за останні десятиліття дорогами Європи і Америки, зупиняє свій вибір на докторові Огієнку і рекомендує його кандидатом в єпископи. Це відбулося 1940 року на Соборі православних єпископів у Польщі. Того ж року він приймає чернечий постриг (по смерті дружини у 1937 році так і залишився удівцем) й обирає церковне ім’я Іларіон — на знак спадкоємності духовного подвигу першого митрополита Київського часів князя Ярослава Мудрого — Іларіона, великого патріота й філософа українського християнства. З цим іменем був рукоположений у сан архієпископа Холмського і Підляського УАПЦ, а з 1943 року одержав титул митрополита. З метою відродження української церкви митрополит Іларіон здійснює тривалі поїздки по Словаччині та Швейцарії, а в 1947 році переїздить до канадського міста Вінніпега, яке тоді вважалося одним з найбільших світових центрів українських переселенців. Там у 1951 році його обирають першоієрархом Української Православної Церкви в Канаді, де він і залишається до останніх днів свого життя.Діяльність І. Огієнка як православного митрополита та історика української церкви — тема окремої статті. Словом за 25 років життя на канадській землі Огієнко написав понад п’ятдесят цінних праць. Серед яких: «Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови», «Нариси з історії української мови», «Навчаймо дітей своїх української мови», «Книга нашого буття на чужині», «Наука про рідномовні обов’язки», «Релігійність Т. Шевченка», художні твори у кількох томах. У Канаді Огієнко написав і цілу низку досліджень, присвячених історії української церкви. Серед них — «Українська церква за часів руїни (1657 — 1687)», «Українська патрологія: підручник для духовенства і українських родин». А ще раніше, у Празі, 1942 року, вийшла друком найважливіша його праця з цієї тематики — «Українська церква» (у двох томах).Вільно володіючи староєврейською, польською, німецькою, англійською мовами, проф. Огієнко не лише дослідив десятки, сотні написаних цими мовами різноманітних рукописних і друкованих книг, що становлять високу наукову цінність для українського читача.
Огієнко не тільки відзначався неперевершеним дослідницьким талантом та глибинним патріотичним духом, він за своїми універсальними помислами та творами окрилює в першу чергу український народ, серед найбільш зрілих народів світу, якому проттягом століть рідну мову окалічив росийський фашизм. Він апелюючи писав: ,,Мова- це диша кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб’’. Ще у передостанньому столітті у1845 р., Тарас Шевченко написав знамениту поему «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні, і не в Украйні моє дружнєє посланіє». Виразив те, що допікало:
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?..
Це закуття, немов прокльон заляг на нашу націю і протягом останніх століть, як трутень нас окалічувало. Росія окалічувала підбиті народи і тому такі велетні, як митрополит Іван Огієнко в нашій історії представляє неперевершену душевну цінність, до якої з увагою прислуховуються наші численні сусіди. Ідейність і жертвенність Огієнка, це підставові чесноти, що на них основується моральні вартости так поодинчих людей, як і цілої суспільности. Морально-християнські чесноти, це немов крила – духовні двигуни гуманізму, що піднимають людей вгору понад приземний низький і примітивний еґоїзм. Іван Огієнко у 1940 р. був хіротонізований під ім’ям Іларіон і став архієпископом Холмським і Підляським. Вже здалегіть його великою заслугою було впровадження у свою релігійну діяльність українську мову. Він був засновником видавництва «Українська Автокефальна Церква», для якого сам підготував низку україномовних видань. Найперше — «Шкільні мотиви», «Український православний молитовник», тексти церковних відправ на Різдво, Пасху, Трійцю. Крім того, в цьому видавництві побачили світ і його власні наукові дослідження «Українська мова як мова богослужбова», «Українська вимова церковнослов’янського богослужбового тексту», «Церковний рух на Вкраїні» тощо. Всього ж митрополит Іларіон здійснив і видав близько п’ятдесяти перекладів богослужбових книг рідною мовою. Такий обсяг роботи, виконаний однією людиною лише в одній галузі, сприймається як справжній життєвий подвиг. Та найбільшим його подвигом у цій справі є, безперечно, вище згаданий переклад із староєврейської Біблія. Діяльність Огієнка на Холмщині перервалася в часі війни у 1944 році, коли німці, відступаючи, примусово евакуювали керівництво української православної церкви, що діяло на території Польщі. Далі була Швейцарія, а згодом прийшло запрошення до канадського міста Вінніпег, яке вважалося головним містом, де була сконцентрована українська діаспора Канади. Митрополит Іларіон перебрався до цієї країни у 1947-му, а вже 1951-го він був обраний митрополитом Вінніпегу та всієї Канади. В цьому званні він пробув решту свого трудимого життя.
Важко переоцінити внесок, зроблений цією багатогранною особистістю до гуманітарного, наукового, культурного, духовного розвитку українства в цілому. Але перлиною його творчого доробку, для створення якої знадобилися усі його таланти мовознавця, історика церкви, літератора, перекладача став переклад усіх книг Біблія, яка вийшла у Лондоні 1962 року. На увагу заслуговує його знаменита праця «Дохристиянські вірування українського народу» (Вінніпег, 1965). Останній період його життя, незважаючи на недуги, позначений інтенсивною творчою працею. Митрополит Іларіон створює низку біографічних портретів подвижників Української православної церкви, вперше складає українську патрологію, збагачує богословську науку історико-канонічними працями, творами педагогічними, літературними й мовознавчими. Останні проходять через усі періоди його життя і творчості. Загальний реєстр публікацій ученого, як засвідчується у вступній статті до збірника матеріалів Всеукраїнської огієнкознавчої конференції (1997 p., Київський міжрегіональний інститут удосконалення вчителів ім. Б. Грінченка), налічує 1848 назв. У своїх працях Огієнко рішуче засуджував політичне керівництво Союзу РСР з його «зматеріалізованою психологією», утискування прав людини, зокрема свободи совісті, нищення пам’яток культури, сповідування руйнівної ідеології, якій протистояти, на його думку, могла лише «єдина Христова наука». Тільки ті, хто вірують, наголошував владика, в існування Бога та живуть згідно з «наукою Христа», мають силу боротися з матеріалістичним світоглядом і його наслідками. Дуже високо цінував рідну землю, пишучи: ,,Немає в людини нічого милішого над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої дитячі роки, до тієї землі прив’язується він усією душею на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу. І багато людей, помираючи на чужбині, просять накласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі…’’ (Іван Огієнко). За його поглядами можна міняти підсоння, але ніколи не можна міняти душу і любов до своєї країни. Серед документів є пітвердження, що Іван Огієнко був одружений і в родині було дава сини: Євген та Домнік, його дружина. Останній період його життя, незважаючи на недуги, позначений інтенсивною творчою працею. Митрополит Іларіон створює низку біографічних портретів подвижників Української православної церкви, вперше складає українську патрологію, збагачує богословську науку історико-канонічними працями, творами педагогічними, літературними й мовознавчими. Останні проходять через усі періоди його життя і творчості. Слід підкреслити, що вчений рішуче засуджував політичне керівництво Союзу РСР з його «зматеріалізованою психологією», утискування прав людини, зокрема свободи совісті, нищення пам’яток культури, сповідування руйнівної ідеології, якій протистояти, на його думку, могла лише «єдина Христова наука». Тільки ті, хто вірують, наголошував владика, в існування Бога та живуть згідно з «наукою Христа», мають силу боротися з матеріалістичним світоглядом і його негативними наслідками. Боротьбі з ними, утвердженню високих ідеалів духовності віддав своє життя член УНТ в Києві, НТШ, УВАН, почесний член Британського закордонного біблійного товариства та інших освітних товариств митрополит Іларіон.
Помер Іван Огієнко на 90 році життя 29 березня 1972 року у Вінніпезі, де і похований із загальноукраїнськими почестями на кладовищі Глен Іден у Вінніпезі.Світлий приклад многотрудного життєвого шляху, залишені ним в сотнях книг полум’яні рядки сколихнули за рубежем не лише все свідоме українство, але одночасно він був дороговсказом гуманно-чесного життя для багатьох націй. Після смерті у виданій потому Українським науковим богословським товариством у Канаді спеціальній книзі пам’яті («Жалобна книга в пам’ять митрополита Іларіона», Вінніпег, 1973) видрукувані сотні відгуків, співчуттів на смерть великого українського вченого і патріота, які надійшли від урядових і політичних кіл з країн американського і європейського континентів, керівників світових наукових, громадсько-політичних, просвітницьких, релігійних, миротворчих організацій.Його ім’я з шаною увічнене в різній формі.
