У ті вже призабуті часи, коли ліквідовували Міністерство молоді та спорту, у владних застінках та серед простого люду заговорили про прихований конфлікт між тодішнім його очільником Равілем Сафіулліним та горезвісним Міністром освіти Дмитром Табачником. Останній невдовзі став головою нової чиновницької структури — Міністерства освіти, науки, молоді та спорту, що, звісно, не могло не зачепити вже екс-міністра молоді й спорту Сафіулліна — приблизно так тоді міркували українці. Тож чи то так чутки подіяли, а чи то інформація в народні маси просочилася, однак стали виокремлювати дві відповідні “групи інтересів”.
Дмитро Табачник
Дмитро Табачник уже давно зарекомендував себе як суто проросійський політик, якому є чужими не лише європейські, але й питомі українські цінності. Кількість його заяв, що так чи інакше спричиняли невдоволення у суспільстві (особливо в його патріотичній, державницькій частині) вражає, як і кількість його ж дій із аналогічним “результатом”. Достатньо згадати сумнозвісний скандал із мешканцями Галичини або, наприклад, оновлені підручники з історії, де Друга світова постає перед читачем в іншому — вигідному для Табачника — світлі, а про Помаранчеву революцію об’єктивної інформації взагалі катма. Додайте сюди неефективні, антистудентські реформи вищої освіти, які провадить міністр, і отримаєте активний спротив населення, що, зокрема, вилився у створення цілої “АнтиТабачної кампанії”.
Враховуючи подібні “звитяги” очільника колишнього Міносвітнауки, не дивно, що Табачник зажив собі слави суто проросійського чиновника, який чхати хотів не лише на якісь там цінності й принципи українського народу, але й на сам цей народ — зокрема, а студентство — взагалі.
Равіль Сафіуллін
Із Равілем Сафовичем Сафіулліним історія інша. Він не світився у таких гучних скандалах, як Табачник, не робив антиукраїнських заяв і взагалі був певний час тихіше від води, нижче від трави: сидів собі у кріслі голови Міністерства сім’ї, молоді та спорту й насолоджувався життям. Однак, коли настав час “Ч” і його інстанцію включили до складу новоствореного міністерства, залишивши йому посаду очільника Державної служби молоді та спорту, багато хто заговорив про таке собі приховане протистояння між ним і Дмитром Табачником.
На противагу головному освітянину Сафіуллін, як уже відзначалося, не встиг скомпроментувати себе проросійською позицією, а тому зайняв протилежний табір. Він робив багато для того, щоб його асоціювали, найперше, з так званою “європейською” групою у Партії регіонів, яку представляють Ахметов і Колєсніков, який, як відомо, не дуже добре відгукувався про Табачника. Одного часу це подіяло: народ виокремив для себе у керівництві Міністерства табачниківський проросійський і сафіуллінський «проєвропейський» напрямки.
Равіль Сафіуллін чимало попрацював над своїм іміджем чиновника, орієнтованого на Європу. Певний час він навіть активно співпрацював із освітянською установою, яка сприяла навчанню українських студентів у Польщі. Скликалися круглі столи, на які приїздили польські партнери, і де пан екс-міністр виголошував промови про “європейський вибір” та “важливість європейської освіти”.
Але європейськість передбачає демократичність, а отже голова Державної служби молоді та спорту вирішив зміцнити власну позицію на цьому фронті в очах суспільства шляхом відкритого створення Громадської ради при його установі. Але саме тут Равіль Сафіуллін допустив найбільший “прокол”, який де-факто звів нанівець усі його потуги зі створення власного проєвропейського іміджу. Ні, саму раду було створено відносно прозоро — навіть відповідний протокол на веб-ресурсі Державної служби молоді та спорту наявний. Але які ж громадські організації увійшли до її складу? З їхнього числа (а загалом їх 39) лише про дві-три можна сказати “Десь щось таке чув”. Решта ж — наприклад, ВМГО “ДЖЕЙ СІ АЙ”, ВМГО “Спілка молодих державних службовців України”, ВГО “Нові можливості” тощо — або широко відомі у дуже-дуже вузьких колах, або ж узагалі вперше “засвітилися” саме в цьому протоколі.
Звісно, сказане — ще не привід позбавляти Равіля Сафіулліна його репутації та ставити на ньому якесь тавро. Але про яку, на Бога, неупередженість може йтися взагалі, якщо до складу Громадської ради при Державній службі молоді та спорту увійшли ВМГО “Молоді регіони” та ще цілий ряд несумісних з європейським вектором об’єднань — наприклад, Ленінська Комуністична Спілка Молоді України, Соціалістичний конгрес молоді?
Є ще ряд фактів, що спростовують «проєвропейськість» Равілля Сафовича та його відомства. Торік воно провело конкурс проектів молодіжних та дитячих громадських організацій. Більшість фінансування дісталося тим ініціативам, які є близькими до Партії регіонів (Молоді регіони, Український молодіжний форум, Українська спілка молодих депутатів тощо). Значні кошти (близько 280 тис. грн.) отримала і так звана Ліга слов’янської молоді, – проросійська організація, котра була ініціатором святкування в Сімферополі та Києві Дня Росії із відповідними заходами та роздачею українцям російських прапорців. Такий “розклад” спричинив невдоволення боку інших громадських організацій, які залишилися поза увагою, поступившись місцем “потрібним”. Згадана вже “АнтиТабачна кампанія” готувала позов до Генпрокуратури, в якому просила інстанцію розібратися, за яким же принципом установа Табачника-Сафіулліна розподіляла бюджетні гроші…
Постає питання: чи може взагалі колишній президент Професійної футбольної ліги працювати з молоддю? Адже навіть зі змісту сайту Держслужби видно, що увагу відомство приділило в основному спортивним заходам. Звичайно, ніхто не збирається щось категорично стверджувати, хай висновки з цього зробить читач.
Табачник, Сафіуллін – одна «сатана»
Так само моментально, як колись народився, луснув міф про “проєвропейський” і “проросійський” табори. На перевірку Равіль Сафіуллін мало чим по суті відрізняється від свого нібито “опонента” Дмитра Табачника. Він навіть співпрацює із тими самими об’єктивно “прорегіонівськими” організаціями, що й Табачник. Обоє однаково були і залишаються вірними слугами режиму, хай навіть і маючи трохи різні «відтінки». А вся ця «про європейськість» Рафіля Сафіулліна була лише іміджем, такою собі картою-козирем, яку він хотів у певний момент пустити у гру, але помилився і залишився ні з чим.
Олександр Герасевич
