29 січня Центр дослідження суспільства розіслав реліз, у якому пропонує вийти на новий рівень обговорення в суперечках щодо програм історії. Очевидно, що бажання підняти рівень дискусій є безумовним позитивом, однак деякі акценти, проставлені в цьому релізі, відводять обговорення від суттєвих проблем дискусії.
Центр дослідження суспільства стверджує, що “головним чином суперечка зосереджена довкола питання про наявність або відсутність інформації про тих чи інших політичних діячів, а також про діяльність українського націоналістичного руху опору”. Насправді це вторинні елементи дискусії, відволікти учасників і спостерігачів від центральних питань проблеми. Головними питаннями, які викликають антагоністичні дискусії є:
1. Чи українці мають право на свою державу, чи навпаки, сучасна держава є “вибриком історії”, який потрібно чимскоріше анулювати;
2. Як розцінювати прагнення українців мати свою державу і боротись за неї ціною власного життя — як героїзм, чи як бандитизм.
Це дуже практичне питання, бо кожна держава у своїй історії постає перед загрозами, від яких її можуть захистити тільки власні громадяни. І тому чи в поляків, чи в росіян, чи в ізраїльтян, чи в американців, ті, хто платив власним життям за незалежність, є героями. І там не дискутують, чи така “політизація питання в підручниках” шкідлива, бо завтра будуть нові загрози, а підручник виховує тих, хто завтра захищатиме державу (і народ) від цих загроз. Очевидно, що ті, хто не хоче давати суспільну оцінку вчинкам людей, які віддали життя за українську самостійність, якщо доведуть до пропонованого логічного завершення учбовий процес, то матимуть результатом відсутність захисників самостійності в майбутньому.
В той же час є певна непослідовність в тлумаченні “заполітизованості” Центром дослідження суспільства. Зокрема, можна зрозуміти, що “різні форми пасивного опору, поняття блату та спекуляція, партійні та комсомольські структури як засоби для кар’єрного росту, залізна завіса та мода на іноземні товари” — це не політика. А то ж як? КПРС — це не політика? Залізна завіса — не політика? Невже політика — це лише боротьба КГБ з ОУН?
Не можна сказати, що рекомендації Центру дослідження суспільства є аж зовсім неприйнятними. Просто, викликає сумнів, чи наші пропозиції щодо конкретної реалізації пропозицій Центру є саме те, що мають на увазі автори релізу, адже звинувачення підручника в тому, що його “текст повністю присвячений розвитку «національного руху», що «визволяв» українців” недвозначно читається як без лапок, так і з лапками. Однак гадаємо, що в рамках олюднення і доповнення підручників соціальною історією було б зовсім непогано показати долю конкретної сім’ї-жертви Голодомору і долю тих виконавців, які в цієї сім’ї забирали хліб, долю родини, виселеної в Сибір (бажано, не за політичною, а за майновою ознакою), і долю тих “освободітєлів”, які звільнили їх житло для себе. В якості “яскравих прикладів вчинків та рішень конкретних людей, особливо у так званих доленосних моментах”, було б добре пояснити це на прикладі самогубства Миколи Скрипника чи Миколи Хвильового, відмови Степана Бандери скасувати Акт відновлення Української Держави чи виступу Василя Стуса під час прем’єри “Тіні забутих предків”. Здається, доленосність моментів заперечувати важко, та й з яскравістю тут в порядку.
Є пропозиції, які авторам потрібно розтлумачити докладніше, бо “змалювання самоврядних та громадських практик, які дуже часто суперечили тій чи іншій державній політиці на теренах сучасної України” в умовах того ж СРСР, це або фантастика, або повертає нас до тої ж політики, якої так прагнуть уникнути автори. Якщо йдеться про “самоврядну” діяльність парткомів на підприємствах, то це фантастика (еге ж, партія сказала надо, комсомол отвєтіл — єсть), якщо ж прикладом того, що громадянське суспільство будувалося знизу, є Клуб творчої молоді, то ми знову не можемо відірватися від політики.
Можливо, якби автори релізу погодилися, що громадянська діяльність невіддільна від політики, цих внутрішніх суперечностей вдалося б уникнути. Бо спроба поставити оплот “руского міра” на місці Десятинної церкви — це політика, і боротьба громадських організацій з цим блюзнірством — теж політика, спроба скасувати або вихолостити ЗНО — знову політика, і знову ж боротьба за збереження некорупційного вступу до вишів стає політикою. Спроба сховатися від політики марна, вона приходить до вас там, де ви й не чекаєте, і якщо ви не готові протиставити поганій моделі правильну модель — зло перемагає. Було б добре, якби наші діти, прийшовши в доросле життя, не боялись дискусій, тоді вони частіше перемагатимуть.
«Український погляд»
Редакційна
