Віктор Ягун
Напочатку листопада 2026 року в Кремлі відбулася церемонія, яка на перший погляд виглядала як звичайне вручення державної нагороди. путін особисто нагородив керівника невизнаного Придністров’я Вадима Красносельського російським орденом Пошани. Однак політичне значення цієї події виходить далеко за межі протокольного заходу. Фактично Москва продемонструвала черговий акт підтримки сепаратистського режиму та надіслала сигнал Кишиневу, Брюсселю і Києву.
путін представив Красносельського як “президента Придністровської Молдавської Республіки”, хоча навіть сама росія формально не визнала незалежності цього утворення. Він відзначив нібито успішний розвиток регіону всупереч зовнішньому тиску, збереження російської мови та захист “історичної правди”.
Виникає закономірне запитання: де в цій конструкції власне Молдова? Адже йдеться про її міжнародно визнану територію, на якій уже десятиліттями існує контрольований Москвою сепаратистський анклав.
Особливо показовими є обставини поїздки Красносельського до Москви. За повідомленням молдовського Бюро політик реінтеграції, вона відбулася на тлі переговорів за сприяння ОБСЄ щодо забезпечення Придністров’я природним газом у зимовий період. Тобто Кишинів намагався вирішувати гуманітарну проблему, тоді як Москва використала ситуацію для демонстративної політичної акції.
На мою думку, це цілком могло бути елементом заздалегідь підготовленої політичної операції. Причому її головною метою могло бути не стільки нагородження Красносельського, скільки провокування молдовської влади на жорстку й передбачувану реакцію.
Але Кишинів відповів несподівано.
Бюро політики реінтеграції оголосило про намір після повернення Красносельського застосувати до нього обмежувальні заходи, зокрема заборонити залишати територію Молдови протягом п’яти років.
Прем’єр-міністр Молдови Васіле Тофан підтвердив цю позицію, прямо заявивши, що Москва намагається заманити Кишинів у політичну пастку. Молдовська влада не забороняє Красносельському повернутися до Тирасполя, але має намір обмежити його можливість виїжджати за кордон, зокрема через Кишинівський міжнародний аеропорт.
Політичний зміст рішення очевидний: повертайтеся і живіть там, де керували. Користуйтеся результатами власного правління.
Для України придністровська історія має особливе значення.
Придністров’я залишається одним із російських інструментів впливу на безпекову ситуацію у Східній Європі. Незаконна російська військова присутність, підконтрольні Москві політичні структури, енергетична залежність та можливості інформаційних провокацій створюють постійний потенціал нестабільності поблизу українського кордону.
І не потрібно забувати, що саме риторика про “русскій мир”, захист російськомовних та особливу історичну місію росії неодноразово використовувалася Кремлем для виправдання втручання у внутрішні справи сусідніх держав, а згодом і відкритої військової агресії проти України.
Тому події в Москві не можна розглядати винятково як внутрішньомолдовську політичну історію. Це частина значно ширшої боротьби за майбутню архітектуру безпеки регіону.
Чи можна вважати операцію Кремля проваленою?
Поки що я б не поспішав із таким висновком. Кишинів справді продемонстрував політичну гнучкість і, можливо, позбавив Москву зручного сценарію із Красносельським у ролі “політичного вигнанця”.
Але росія зберігає інструменти тиску через енергетику, інформаційні операції, контрольовані політичні структури та потенційну зміну керівництва сепаратистського анклаву.
Тому головне завдання Молдови — перетворити вдало сформульовану політичну відповідь на послідовну державну політику, спираючись на міжнародне право, підтримку ЄС, ОБСЄ та координацію з Україною.
І ще одне. Інтереси населення Придністров’я не можна ототожнювати з інтересами його сепаратистського керівництва. Люди, які десятиліттями живуть у політичній та економічній ізоляції, не повинні ставати заручниками чергових геополітичних ігор Москви.
Тепер залишається з’ясувати, чи стане цей політичний маневр початком реального послаблення російського впливу в Придністров’ї, чи лише черговим епізодом довготривалої гібридної конфронтації.
Бо справжній провал російської спецоперації настане не тоді, коли Красносельський залишиться без можливості виїхати з Тирасполя, а тоді, коли Москва втратить можливість визначати політичне майбутнє цієї частини Молдови.
