На Донеччині, під звуки працюючої артилерії всього за кілька кілометрів, десятки тисяч місцевих пакують життя у дві-три валізи. Замість улюбленої коктейльної сукні, яку подарували ще в юності батьки – гумові чоботи: на випадок, коли восени почнуться дощі й калюжі будуть по кісточки. Замість копиці шкільних і дитячих альбомів – пальто та рукавиці: на перші заморозки, які доведеться зустріти за сотні кілометрів від дому.
Донецька область упродовж останнього місяця стала червоною від атак та просування російських окупантів. Десятки захоплених квадратних кілометрів після загарбників непридатні до життя найближчим часом. Деякі ж міста – зокрема, звільнений Лиман, а також райони окупованих Маріуполя, Сєвєродонецька, Рубіжного – досі намагаються оговтатися від навали.
Нині покровчани з жахом усвідомлюють: коли росіяни підійдуть ближче – місто може настигнути доля Селидового та Мирнограда, які обстрілюються з артилерії та авіації щодня, в абсолютно хаотичному порядку, вбиваючи місцевих, серед яких – і діти. Тож евакуація для багатьох стала вимушеним кроком, якого багато хто боїться більше, аніж смерті.
Сьогодні лінія бойового зіткнення від Покровська – за 12 кілометрів, від крайньої точки Мирнограда до позицій росіян – трохи більш як 3 км. Це означає, що росіяни мають змогу повноцінно знищувати міста не лише авіацією та дронами, а й артилерією й танковими снарядами – так, як вони вбивали Маріуполь та його мешканців. Тому два райони міста Мирноград на сьогодні уже закриті на в’їзд – через небезпеку людей звідти лише вивозять.
Станом на зараз до «крайніх» перед Дніпропетровською областю населених пунктів окупанти дістають артилерією та авіацією. Зокрема, й КАБами та ФАБами, проти яких ЗСУ мало що можуть вдіяти. Скриншот із карти війни DeepState
На вокзалі у Покровську лише зрідка можна почути відносну тишу, – коли хтось просто пакує або несе речі у вагон. Частіше тут чутно плач дорослих, які розуміють, що їх очікує попереду, і крик дітей, які цього не усвідомлюють. Здебільшого голоси ледь не зриваються на сльози, і навіть у цьому випадку люди старшого віку мовчки утирають солоні каплі й несуть в одній чи двох руках пакети з марками супермаркетів, заповнені речами та – часто – гуманітаркою. Декому «щастить» більше – і тоді їхні речі несуть кілька людей, або ж по пакети роблять кілька ходок.
Лідія, пенсіонерка з Мирнограда, коротко пояснює, чому такий «струмочок» людей проводжають поглядом.
«Значить, є де жить. Знають, куди їдуть, чи до дітей уже їхатимуть. Бо я не знаю, де житиму. Куди вивезуть. Тому в мене оно що», – каже жінка, показуючи на два жовтих пакети з речами. В одному – складена куртка й майже «втрамбовані» светр зі штанами. Деінде видно пакет із цукром та сіллю. В іншому пакеті – вермішель, пакет із «легким» одягом і капці.
Сама жінка вдягнена легко, – каже, що це для неї великий мінус.
«Якби осінню чи зимою їхать – то й куртку надягнеш, штани, носки, рукавиці по кишенях, ще шарф якийсь – і можна ходить по морозах. А зараз я що з собою візьму? Я не знаю, куди їду. Де жить? А речі куди? Викидать шкода буде», – зауважує Лідія.
Лідія каже, що їде в нікуди. Діти є (точніше – донька та зять), але вони самі живуть на орендованій квартирі з малими дітьми. Місця на тих квадратних метрах жінці немає – ще двоє онуків вимагають багато місця, тому й батьки сплять «один в одного на головах». Що робити – жінка не знає, але не виїхати не могла – дочка вже кричала та плакала в телефон, аби матір виїхала. Тож коли таки вмовила – домовились, що бабусю кудись поселять. Питанням «куди» зараз займаються діти.
«Вони як дзвонили – я їм кричала, що хай мене тут стелею привалить, хай будинок могилою буде – не поїду нікуди! Не хочу! Я тут все життя. У мене за душею ні крихти, все в хату, в ремонти вкладене – то куди я поїду? А мені донька почала ридати, кричати, що мене не залишить, якщо сама не поїду – то приїде з малими дітьми до мене. Довелося погодиться. То речі збирала тиждень, питала, куди їду? А вони мені не казали. Думала, що до них, а позавчора дізналася, що вони або самі кудись переїжджатимуть, щоб разом бути, або мені знайдуть якесь житло. Яке?.. Не знаю. Я нічого не знаю», – розповідає донеччанка, похапцем витираючи сльози, які течуть по щоках.
Очі у жінки завжди вологі – можливо, раніше від старості. Але сьогодні – від того, що вона їде з дому, і навіть не сподівається в нього колись повернутися.
Лідія, уже сідаючи в потяг, махає рукою: «Їдьте звідси, діти! Нам, старим, тут немає що робить, а ми вже віджили своє. Ви ще молоді, їдьте».
На пероні деякі родини, крім пакунків із речей, тримають і велосипеди. Транспорт, як називають його донеччани, буде незамінний в евакуації. І хоч багато хто навіть не знає, де опиниться через тиждень – впевнений, що хоча б завдяки цьому буде мобільним та зможе виїхати до цивілізації.
«Якщо треба кудись виїхать – то хоч можна поїхать. Бо кума поїхала в евакуацію – заселили у село, де ні автобус не ходить, машини немає. Аптеки немає, лікарні немає, у магазинах нічого не купиш, що треба. Довелося за гроші просити сусіда везти в місто. А я так – на ньому… Сяду й поїду, куди мені треба», – каже жінка, тримаючи в руках велосипед.
Для тисяч покровчан вислів «спакувати життя у дві валізи» – не метафора, а біль реалій. Речі нікуди везти й немає як перевозити. Тож рюкзак за спиною та два пакети з особистим у руках – те, з чим почнуть «нове» життя люди у незнайомому їм місці. Фото Східного Варіанта
Журналістам Східного Варіанта донеччани розповідають, що багатьох вивезли або вмовили на евакуацію військові. Зокрема, Ольга з Новогродівки (ім’я жінки змінене у цілях безпеки – ред.) допомагала Збройним силам України останні кілька місяців: готувала кілограми домашньої їжі й годувала нею захисників, давала прихисток (безкоштовно віддала їм кілька кімнат свого будинку) та опікувалася кількома чотирилапими улюбленцями, яких завели солдати. Нині ж ті самі хлопці й вивезли її на вокзал – щоб особисто попрощатися з «мамцею», як називають пані Ольгу.
«Я не хотіла нікуди їхать, і зараз не хочу. Але ж страшно, коли над головою все літає й прилітає. У город вже прилетіло дві ракети, дах знесло. То мені хлопчики полагодили. Я їх годувала, вони розумнички: якщо запізнюються – то телефонують, пишуть, коли будуть. Знають, що я хвилююся, то бережуть мене», – розповідає Ольга.
У 2018 році жінка на війні втратила сина. Після того рідними для неї стали усі побратими загиблого, а з початку вторгнення – просто всі військові, яким тільки могла знадобитися пані Ольга.
«Мені хлопчики інколи писали, що їм треба цигарки, якісь енергетики – то я купувала. В інтернеті не вмію нічого, то мені допомагала замовлять сусідка – я їй список приношу й гроші, а вона за все платить. А потім діти приїжджають, забирають, дякують…
А було, що похворіли взимку. Ангіни, кашель, температура. А в мене аптечка – від усього. То я їх лікувала: і тих, хто в мене жив, і хто хворіє ще – дізнавалася. То до них дівчатка-медики приїжджали раз на кілька днів, а постійно була поруч – то супчику зварю й принесу, то таблеток дам, сиропів усіляких. Чай заварювала з липи й шипшини, вони його дуже люблять. Цього року теж зібрала, насушила всього… Але ж не заберу з собою. То хлопчикам буде. Переможуть – заберуть з собою, дітям заварюватимуть», – посміхається Ольга мокрими очима.
Жінка зауважує: на евакуацію не згодилася б, якби не один із військових. У того нещодавно померла мама, дружина й донька лишилися без її допомоги – оскільки жінка дивилася за дитиною, коли кохана працювала на місцевому підприємстві. Тому вирішили, що пані Ольга поїде у Вінницю, житиме у будинку, де жила мама воїна – і допомога буде, й будинок не пустуватиме.
«Він мені дзвонить і каже: «Ма, збирайтеся. До родини поїдете». Я питаю: «До якої?». Бо в мене немає нікого вже. А Стасік і каже: «до моєї. Бо у вас тут з РЕБом страшно їздить, по нас все одно летить, а у вас даху на пів хати немає». То поговорили, подумали, посиділи – і вирішила їхати. Чекати своїх хлопчиків уже там», – каже пані Ольга.
На сьогодні кожна евакуація донеччан – важка та болісна настільки, що вони майже не розмовляють із рідними, які їх проводжають. Лише обіймаються та втирають сльози. Подекуди, коли провідники оголошують відправлення поїздів, люди випльовують прокльони – в бік окупантів, через яких доводиться їхати з рідного місця, лишаючи позаду все життя. Хтось же починає вголос плакати – так «звучить» прощання багатьох пенсіонерок з регіоном, де минули десятки їхніх найкращих років.
Дехто ж уже звик до думки, що їхати з Донеччини потрібно для того, щоб бодай вижити. Навіть якщо для цього доведеться відмовитися від звичного життя, рідних стін дому та людей, які за роки війни стали найріднішими.
Однак дехто ж лишається до останнього у прифронтовому Покровську – попри те, що Мирноград уже страждає від регулярних обстрілів, а від нього до міста можна дійти за дві години. Тетяна Іванівна, покровчанка, від розмови з журналістами відмахується – вона проводжає сусідку з її песиком на потяг. Сама ж лишається «на господарстві» – дивитиметься за хатами, а за кілька днів і збиратиме врожай на городі подруги. Їхати, каже, немає куди. І бажання також немає.
«Тут, під ракетами, спокійніше. Ніж я там десь буду никаться по притулках, нікому не нужна, і мені плюватимуть в очі за прописку, ніби це через нас війна почалася. Не хочу. Я вдома буду», – каже Тетяна Іванівна.
Наостанок жінка хрестить поїзд, який відправляється на Дніпропетровщину, щось шепоче. Можливо, молитву, аби сусідка доїхала та змогла облаштуватися у новому місті. Проте чи врятує саму Тетяну Іванівну молитва від ракет загарбників – питання, відповідь на яке чути боляче та сумно.
Авторка: Євич Аліна
Джерело: v-variant
