Проблема націй та націоналізмів у глобальну епоху вичерпно досліджена низкою вчених, зокрема відомим у західному світі британським суспільствознавцем Етноні Смітом. Проте, коли мова заходить про нинішню Російську Федерацію, то вона виламується із сталих наукових дискурсів. Причина – не в «особливому шляху» уявної Росії, а в особливості практик, які заперечували та компрометували саму ідею існування націй та націоналізмів на територіях, які контролювала Москва. Як заперечення цього московського трюку народилася наукова інтуїція про існування конгломерату «поглинених націй», такого собі порту роздержавлених і розрепрезентованих націй. Націй з історією, кордонами, війнами, внутрішньою конфліктологією. Це власне і є «знання про Росію».
Найуспішніше «знання про Росію» просувалося у країнах, які самі були окуповані Москвою у ранньомодерні часи: це Фінляндія, Польща, Україна. ХІХ століття – час, коли наукові та політичні еліти цих країн «доварилися» у московському казані. Вони були готові побачити неявні, навіть парадоксальні механізми російського колоніалізму та його репрезентації.
Проте найдалі в баченні «невидимих країн» змогла піти саме Україна, бо й сама оголошувалася Москвою такою, що не існує – аж до повного перелицювання завойовника на завойованого. До того ж, Україна й сама взяла діяльну участь у проектах Російської імперії. Зокрема, країни північної Азії приведені до пантофлі московського монарха випускниками Києво-Могилянської академії (сама Києво-Могилянська Академія – ранньомодерний український університет, створений за зразком єзуїтських колегіумів 1620 року). Освітні, місіонерські практики ордену Єзуїтів були широко «заземлені» українцями у Російській імперії: від ерзянського Тамбова до американських алеутів. Причому, українські агенти «государя всія Малия, Бєлия та Вєлікія Русі» брали в полон не території, а душі країн Європи та Азії. Годі й казати, що цей полон був не тільки Христу, але й Москві, яка, мов ящур, мінилася кольорами усіх мерзот, які тільки знало тодішнє людство.
Попри це Україна ще в ХІХ столітті змогла створити не лише власний націоналістичний наратив (від козацьких літописів до першого ректора Київського університету Максимовича, від Максимовича до професора Київського університету, історика Володимира Антоновича, від Антоновича до засновника кафедри української історії Львівського університету Михайла Грушевського), а й науку про Московію-власницю-загарбаних-територій. Це було «українське покаяння».
Ключовою фігурою тут є доктор Юрій Липа та його знакова праця «Розподіл Росії», написана у розпал Другої світової війни. Після Юрія Липи можна говорити про Росію у категоріях «шокової географії» – достеменної політичної мапи Євразії: від Смоленська до Камчатки та від Мурманська до Кубані. Ця мапа містить у собі до 40 невидимих (неочевидних) країн.
З розвалом СССР 1991 року, здивований західний світ із стриманим ентузіазмом нарахував 14 нових країн. Серед них найвразливіша географічна новина для Європи – Україна як найбільша країна Старого Світу. Здавалося, це був кінець Імперії, яка увібгалася у межі «ядра русского народу». Однак із початком нових колоніальних воєн Москви, зокрема й анексією Криму, цілком очевидно: власниця «невидимих країн» полює за новими жертвами-невидимками. Бо й самого «русского ядра» не існує в природі. Є Чайковський, Булгаков, Достоєвський та Чехов. А ядра немає. Є тільки Кремль, релігія якого – систематичний розбій, зіпертий на визиск та безкінечне шельмування духовних основ захоплених територій.
27 червня 2015 року на військовому Лук’янівському цвинтарі зібралися до ста людей. Ховали командира добровольчого батальйону «Луганськ-1» Темура Юлдашева. Напередодні заступник директора Інституту національної пам’яті Павло Подобєд зв’язався з його матір’ю – вона живе у Мордовії. Це одна з фіно-угорських республік Російської Федерації. На похорон сина, загиблого від рук російських солдат на Савур-Могилі, вона не приїхала. Але їй там «не скучно» – внадилися працівники ФСБ, продажні російські журналісти. Бо як так? Спадкоємний раб Юлдашев, «мордвин», узяв зброю і загинув за Україну!
У долі Юлдашева – близька погибель Москви. Погибель від зброї фіно-угорських народів, які тепер вважаються найлояльнішими до Кремля. Після звільнення 17 фіно-угорських країн сучасної РФ не залишиться і жодної Росії – нібито «гартленду» русского народу. Сама дефініція «русскій народ» зазнає преображення. Шляхом відновлення ідентитету 150-ти мільйонів записних «русскіх» вони набудуть фіно-угорську батьківщину, яка була свідома меж із іншими народами – слов’янськими, балтійськими, тюркськими. «Русскіє» ще набудуть Батьківщину, яка передасть до Музею Орди всю історію московських князів – з останнім ЧК-істом включно.
У час цього преображення (або як кажуть греки «метаморфози») вільні народи мають бути готовими до відкриття посольств, до участі у впорядкуванні цього зраненого світу. Ця робота буде скидатися на новий План Маршалла – для зраненої нацизмом Німеччини у 1940-их роках. Не принижуючи, не шукаючи легкої здобичі, не фундуючи тут нове рабство Західного капіталу, але співдіючи великим народам постросійської Азії та Європи – так бачили б українці «розподіл Росії».
P.S. Розуміємо, що існування «невидимих країн» у глобальну епоху саме по собі виглядає як певна інтелектуальна гра чи навіть вишукане шахрайство. Саме так ставилися до «українського питання» на початку ХХ століття. 1911 року побачила світ нова редакція Британської енциклопедії – найавторитетнішого публічного знання про все і вся у тодішній Європі. У статті про Київ зазначено, що це «старовинне російське місто». За якихось шість років Київ – це столиця Української Народної Республіки, в якому одне за одним відкриваються посольства Туреччини, Фінляндії, Болгарії, Німеччини… До нових видань Британської енциклопедії були внесені відповідні правки. Очевидно, що й зараз публічні знання про Росію залишаються умовними і тимчасовими. Не факт, що справи підуть краще за рік чи два. Вони налагодяться, якщо весь світ сміливо подивиться на карту змін, яку в умовах війни з Російської Федерацією, пропонують українці.
Ростислав Мартинюк
