Двадцять сім років тому почала кровоточити рана на тілі Азербайджану. Закладені московськими ляльководами міни для підриву цілісності та суверенітету національних республік загниваючого Радянського Союзу, почали вибухати в тих місцях, де було потрібно кремлівським злодіям. Граючи на святих для кожної нації почуттях, цинічно маніпулюючи в якості «арбітра» між народами і народностями республік, Москва заклала безліч конфліктів, які не дають можливостей новим країнам, що утворилися на уламках радянської імперії, нормально розвиватися, а іноді навіть і нормально існувати.
Російське керівництво вдало роздмухує конфлікти, загострюючи їх, коли вже здавалося би, знайдені компроміси. Росія – країна, яка перебуває в жалюгідному економічному, та насамперед психологічному стані, життєво потребує, щоб її сусіди не могли здобути яскравих та швидких успіхів в розбудові своїх держав. Для кремлівських мрійників успішні країни Балтики, Східної Європи є найбільшим подразником своїх хтивих інстинктів Відверто конкістадорська психологія московських керманичів не допускає не лише можливості цивілізованого співіснування з колишніми країнами СРСР, а навіть самого існування цих країн.
З середини 80-х років ХХ сторіччя московська влада зробила все можливе, щоб закласти міни сповільненої дії на всій території імперії, але найбільше на Кавказі. Одним з таких конфліктів є Карабахський конфлікт. Спровокувавши один з найкривавіших міжетнічних конфліктів, Москва вже майже тридцять років не дає жодного шансу двом сусіднім країнам врегулювати ситуацію. В результаті конфлікту Азербайджан втратив контроль над значною територією, Росія брутально однобічно зайнявши сторону Вірменії, допомагаючи зброєю, фінансами, технікою карабахським сепаратистам, зруйнувала всі принципи міжнародних відносин на Кавказі. Що, до речі, потім торкнулося і самої Росії, яка вступила в смугу двох найкривавіших кавказьких війн.
Карабахська проблема, як ракова пухлина, не дає змогу Азербайджану вільно розвиватися, заважає будувати взаємовигідні відносини з розвинутими країнами, вимагає витрачати безліч часу та ресурсів на нівелювання шантажу з боку московських керівників. Завдяки наявності конфлікту немає можливості повноцінно розвивати економіку, залучати інвестиції, а сам факт окупованої території заважає Азербайджану долучитися до цивілізованих організацій колективної безпеки. Але спроби повної ізоляції Азербайджану провалилися, в тому числі через принципову позицію України, яка завжди підтримувала азербайджанський народ. Україна допомагала не тільки на дипломатичному фронті, але й сотнями економічних контрактів, постачанням обладнання, приймала участь в розбудові азербайджанських збройних сил. Азербайджанські військові проходили навчання в українських навчальних військових закладах, українські спеціалісти навчали військових Азербайджану освоювати бойову техніку. Сам факт тісної взаємодії між Україною та Азербайджаном завжди був сильним подразником для московської влади.
Насправді, відпрацювавши на Азербайджані свою методику такого собі підлого шкідництва, російські керманичі намагаються застосовувати цей досвід у всіх інших країнах, які муляють очі кегебістським нащадкам. Нажаль, руки московських імперіалістів цього разу потягнулися до України. Після приходу до влади в 2010 році представника донецького криміналітету Януковича, вдало маніпулюючи його чисельними вадами, Москва невпинно йшла до своєї мети – повного контролю над Україною. Але події взимку 2013-2014 року – Революція Гідності, всебічна підтримка цивілізованими націями протесту українського народу, втеча Януковича, поставили московське керівництво перед фактом краху не тільки своєї антиукраїнської політики, але самого перебування при владі в своїй країні. Тому з кишені московських шулерів була витягнута все та ж краплена карта, яка вже багато років не дає мирно жити таким країнам, як Азербайджан, Грузія, Молдова…
Не можна сказати, що за Україну московські злодюжки взялися після шокуючої для них Помаранчевої революції 2004 року, українським питанням там займалися давно та серйозно. Ще за радянських часів на деяких українських теренах, таких як Донбас, почали культивувати регіональну окремішність від українського народу. Підґрунтя для такого дійства були закладені ще в 30-х роках, коли хати вмираючих від голоду українців масово заселяли люмпен-пролетаріатом з російських глибинок.
Десятками років виховуючи у мешканців Донбасу сурогатний інтернаціоналізм, зневагу до землі, на якій вони живуть, зневагу взагалі до загальнолюдських цінностей, Москві вдалося виростити цілий прошарок манкуртів. На жаль, за час незалежності, українською владою не було приділено досить уваги для подолання наслідків зросійщення великої кількості мешканців Донбасу. Більше того, на Донбасі стали правити бал криваві вбивці та розбійники, які з часом стали самі владою і не тільки у себе в регіоні, але й вийшли на державний рівень. Саме на них завжди і розраховувала Москва. І коли прийшов слушний час, вона зуміла ними скористатися для того, щоб завдати підлого удару Україні в спину.
Таким чином російські спецслужби разом з деякими представниками місцевої «еліти» розгорнули війну проти українського народу. На жаль Україна втратила зараз контроль на деякими районами Донбасу. Не маючи надії на місцевих «рашистів», російському уряду довелося вводити в ці райони свої регулярні військові підрозділи. Таким чином РФ почала війну проти України. Хоча насправді військове вторгнення почалося ще у лютому 2014 року, коли були введені російські війська у Крим.
Серед країн, які висловили підтримку Україні та українському народу, ми бачимо Азербайджан. Тільки взаємодопомога, спільна праця на дипломатичному фронті, міцні економічні відносини, військова та військово-технічна співпраця, спільні проекти в енергетичній, машинобудівній галузях дозволять досягнути успіхів у розбудові власних країн. Дозволить зробити їх заможними, сильними та авторитетними. І тоді ми зможемо вирішити головне питання – подолати геополітичну експансію московської імперії, повернути окуповані території, згуртувати нації. І тоді зазіхання агресорів будуть приречені на поразку.
Олег МЕДУНИЦЯ
