По 2-х роках від початку війни безсумнівним лишається той факт, що головним союзником держави-агресора в Україні є не так п’ята колона у вигляді недобитих регіоналів та іншої агентури Росії на зразок Віктора Медведчука, як політична корупція та нездатність нової еліти відійти від “совкових” методів ведення економіки.
Недолюстровані чиновники, судді, прокурори продовжують становити загрозу національній безпеці, а засилля телевізійних та друкованих ЗМІ, які належать фінансовим стовпам часів режиму Януковича (Фірташ, Ахметов, Рабинович і т.д.), дозволяють Росії здійснювати свої інформаційні атаки проти нашої держави.
Корупція
Нещодавній скандал з вже екс-губернатором Київської області Мельничуком та його заступником, якого було спіймано на хабарі, зайвий раз підтверджують тезу, що недолюстрація може мати катастрофічні наслідки для країни. Адже Мельничук свого часу працював в уряді Азарова, і не ким-небудь, а заступником міністра. Як вийшло, що він опинився на посаді губернатора? Ті, хто його лобіював, обґрунтовували його призначення тим, що він молодий талановитий дослідник в сфері аграрних наук… Ага, про “таланти” “аграрних академіків” країна вже чула: про затримання на хабарі в.о. керівника одного з інститутів, підпорядкованих Національній академії аграрних наук України, про намагання тої ж НААНУ “розпилити” майно Центрального інституту механізації та електрифікації тваринництва на острові Хортиця в Запоріжжі…
А додайте до всього ще й політичну боротьбу всередині правлячої еліти, намагання депутатів та міністрів підловити одне одного на корупційних діяннях, і в результаті отримаєте повну дискредитацію української влади перед партнерами з ЄС і Америки, недовіру з їх боку та, як наслідок, поступове згортання макроекономічної допомоги Україні. А це якраз те, чого намагається досягти Кремль.
Без принципової боротьби з недолюстрованими чиновниками і правоохоронцями, без притягнення до відповідальності керівництва органами державної влади часів Януковича (та й більш ранніх часів), ми ризикуємо надовго загрузнути в реаліях похмурого “постсовкового” суспільства…
П’ята колона та її медіа-супровід
Ясно, що позиція Москви спирається не лише на суттєві недоліки чинної влади в її кадровій політиці. Є конкретні агенти Кремля й серед політиків, громадських діячів, бізнесменів, журналістів.
Найприкріше те, що інформаційну картину в Україні формують не незалежні, або принаймні відносно залежні, та все ж патріотичні ЗМІ, а потужні медіа-холдінги олігархів, які або конкретно працюють на путінський режим (Фірташ, Льовочкін), або готові, в разі потреби, домовлятися з ним (Ахметов, Рабинович), або просто подають ту інформацію, яка вигідна власнику, навіть якщо вона може нести приховану загрозу національній безпеці (Пінчук, Григоришин).
До речі, дії тих ЗМІ, які в своїй політиці керуються принципом “байдуже, що показувати, якщо гідно заплатять” іноді є більш небезпечними за дії відвертих медіа-адептів “русского міра” на зразок каналу “Інтер” чи газети “Вєсті”.
Той же канал СТБ, що належить зятю екс-президента Леоніда Кучми, олігарху Віктору Пінчуку, іноді в пропаганді цінностей “совка” та “русского міра” може дати фору каналам Фірташа. Для прикладу: телеведучі програми “Вікна СТБ” позірно ведуть новини ультра-літературною українською мовою, але при цьому основний контент каналу складають російськомовні передачі та фільми. А нещодавно, за деякими даними, на замовлення громадянина РФ Горшкова, на каналі вийшла передача, в якій, вочевидь на вимогу чоловіка ведучої каналу Оксани Марченко Віктора Медведчука, було подано викривлені факти, спрямовані проти двох активних учасників Євромайдану Білика та Шовкалюка, на яких прокуратура (знов таки, питання недолюстрації!) Закарпатської області хоче повісити вбивство російського агента Планкіна.
Прийнята Верховною Радою нова система стягнень проти ЗМІ, які помічені в антиукраїнській діяльності, звичайно, посилить позицію України в інформаційній війні. Та хотілося б більш жорстких і ефективних заходів.
Економіка по-азарівськи
Ще один фактор, що віддаляє нашу перемогу – це “совковий” підхід у веденні економічної діяльності. Точніше сказати, “азарівський” підхід, який полягає в орієнтуванні на експорт сировини, наповненні бюджету шляхом посилення податкового тиску в кризові періоди, витрушування з підприємців останніх коштів, залежність від зовнішніх позик тощо. При цьому повністю відсутнє бажання проводити такі ефективні для перехідних економік реформи як перехід на накопичувальну пенсійну систему, впровадження страхової медицини, введення антимонопольного законодавства, лібералізація інвестиційного клімату, введення податкових канікул тощо.
“Тетчеризм”, “рейганоміка”, “сингапурське диво” – це не про нашу економіку. Застарілі методи наповнення бюджету, затратна соціальна складова, висока кількість пільг, наявність спецпенсій – навіть в Росії наважилися трохи відійти від цих принципів. Причина банальна – політична еліта не орієнтована на молоде, креативне покоління виборців, весь її рейтинг (за невеликими винятками) тримається на електоральній базі, складеної з бюджетників та пенсіонерів. Перших легко зігнати на вибори. Другі й так дуже сумлінно голосують. А якщо їм дати подачку перед виборами – то успіх гарантовано, аби у партій-мільйонерів були кошти, щоб підкупити якомога більше бабусь і дідусів. Довибори у верховну Раду 17 липня яскраво продемонстрували, що за нинішнього закону “Про вибори народних депутатів” зміни еліт годі чекати. Зволікання з прийняттям нового виборчого законодавства так само гальмують розвиток країни і відтерміновують нашу європейську та євроатлантичну інтеграцію.
Чи потрібні дочасні вибори?
Можливо, у читача складеться враження, що у нас все погано, що потрібен “третій Майдан” чи принаймні перевибори президента і парламенту. Та це не так. Дочасні вибори не зможуть вирішити проблему із “середньою управлінською ланкою”, де якраз і засіло найбільше корупціонерів, проросійських діячів та просто глибоко меркантильних чиновників. Завдання української громади – змусити нинішню еліту поважати, слухатися й навіть боятися голосу людей, зробити еліту напряму залежною від громадськості.
Перевибори ж президента в свою чергу призведуть до хаосу й відсутності скоординованих дій, зокрема в сфері оборони, а дочасні парламентські вибори приведуть до влади популістів, що пообіцяють зниження комунальних тарифів та дешеву гречку, та відверто промосковських політиків.
Ми маємо навчитися працювати з тими політиками, що є зараз. Іноді жорстко працювати. Але змусити їх виконувати волю народу ми можемо, навіть без Майдану. І задля успішного подолання “постсовкового синдрому” та отримання “вакцини” від “русского міра” треба вимагати дійсно сміливих реформ та ліквідації цілих прошарків чиновницького апарату. Для цього не треба кривавих революцій. А нове виборче законодавство, що прискорить зміну еліт, гадаю, і нинішній парламент в змозі прийняти.
Сергій Пархоменко-Багряний
