Максим Горький
В далекому 1922 році відомий російський письменник Максим Горький в Берліні опублікував статтю «О русском крестьянстве», витяги з якої в перекладі українською наступного року надрукував «ЛНВ», редагований Дмитром Донцовим. У 1991 році матеріал передрукував квартальник Спілки Української Молоді «Наш клич». Нажаль до сьогодні стаття залишається маловідомою (зокрема спроба знайти її в Інтернеті виявилась безуспішною) і ще на більший жаль – актуальною. Пропонуємо її текст вашій увазі.
Ред.
Багато жорстокостей переживав я і бачив. Я ніколи не міг знайти виправдання для їх існування. Ціле життя мучило мене: Звідки походить ця людська жорстокість?
Колись доводилось мені читати книгу з фатальним заголовком: «Поступ, розвій жорстокості». Автор намагається за допомогою дуже штудерно зіставлених і пояснених прикладів довести, що поступ людськості призводить до виявлення таємничої, властивої людині насолоди: катувати свого ближнього, його тіло, душу. Я прочитав книгу з відразою, вона не переконала мене ані трохи, а її парадокси незабаром зникли мені з пам’яті.
Але тепер, по страшнім божевіллі європейської війни, по кривавій оргії революції, я знову зачинаю застановлятися над тими парадоксами. При цім треба зауважити: щодо російської жорстокості – то по ній не слідко абсолютно жадного поступу, її форми лишилися незмінні.
З початком ХVII ст. уживалися такі тортури: рот жертви наповняли порохом, який опісля запалювали. Жінкам просвердлювали груди, через рот перетягали мотуз, за який потім вішали жертви.
В 1918 і 1919 р. робилося те саме на Дону; на Уралі червоні й білі катували свої жертви так довго, аж доки не наступала смерть.
Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є власне жорстокість, як гумор – англійської. Це спеціальна жорстокість, а одночасно й вигадане з холодною кров’ю мірило для ступеня витривалості і опору в терпінні, яке може осягнути людина; свого роду проба її життєвої сили.
Найцікавіша риса московської жорстокості – це її чортівська фінезія, її я сказав би, естетична вишуканість. Не гадаю, щоб ці особливості можна пояснити такими словами, як «психоз», «садизм» або подібними. Бо в суті речі нічого вони не пояснюють. Наслідок алкоголізму? – Але я не думаю, щоб московський нарід був більше отруєний алкоголем, як інші європейські народи. Хоч усе ж треба признати, що вплив алкоголю на психіку москаля особливо фатальний, бо наш нарід відживляється гірше, як інші.
Говорю тут не про жорстокість, яка виявляється спорадично, як вибух хворої або переверзійної душі. Це винятки, що охолодять лікаря-психіатра: тут я говорю про масову психологію, про народну душу, про збірну жорстокість.
В однім сибірськім селі вигадали селяни таке: викопали кілька ям, вложили в них стрімголов полонених червоноармійців, а тоді засипали ці ями до половини так, що з-під землі стирчали лише ноги похованих від коліна. Потім приглядалися з зацікавленням судорогами ніг.
В Тамбовщині полонених комуністів припинали цвяхами до дерев. Але цвяхи повбивали лише в ліву руку й ногу, і бавилися, приглядаючись, як ці напіврозп’яті, в смертельних конвульсіях рухали не прибитими руками й ногами.
Інші полонені зазнавали таких катувань: їм розпорювали черево, витягали кінець кишки і припинали їх цвяхом до дерева або телеграфного стовпа. Потім гонили нещасного навколо дерева, приглядаючись, як розвивалася кишка.
Ось відділ полонених старшин цілковито без убрань. З плечей витято їм кусники шкіри, величини надплечника, а на місце зірок повбивано цвяхи. Потім повитинано їм на ногах пояси з шкіри у формі козацьких червоних лампасів. Ця операція ввійшла поволі в загальне життя й називалася «вбиранням однострою». Певно, що вона вимагала багато часу й точності. Подібні й ще гірші злочини ставали чимраз частіші в останніх роках у Росії.
Які з них найбільш жорстокі: білі чи червоні? В дійсності одні і другі в тім відношенні рівні, бо одні і другі москалі. А коли розходиться про ступінь жорстокості, то з певністю можна ствердити, що ті найбільше жорстокі, які посідають найбільше енергії і влади в руках. Не знаю, чи де на землі є місце, де так жорстоко і невблаганно поводилися б з жінками, як у московськім селі. А вже цілком певно, що ніде, як у Росії, немає такої маси огидливих приповідок: «Жінку любиться двічі: як вона входить у дім заручена і як її несуть на цвинтар», «Для баб і звірів нема суду», «Хочеш, щоб тобі смакувала їжа, вибий трохи жінку». В московських селах є сотні подібних приповідок, які висловлюють назбирану століттями мудрість, їх чують щодня діти, з ними виростає юнацтво.
Так само знущаються і з дітей на селі. Коли нещодавно я зацікавився статистикою злочинів у московській губернії і переглянув акти карних розправ за роки 1901-1910, мене перелякала величезна кількість жорстокостей, яких жертвами були діти, і злочинів, довершених на молоді. В Росії взагалі кожний майже з насолодою б’є когось. «Народна мудрість» добачає в карі на тілі щось людині погрібне і корисне. Висловом цього є приповідка «За битого двох дають».
Я часто питався в учасників громадянської війни, чи їх не гидить убивати один одного. Відповідь була завжди однакова: «В тім нема нічого огидливого. Вони мають зброю, й ми також, і ми й вони в однаковім положенні. Кому це що шкодить, що ми вбиваємо одні одних? Ще ж багато наших братів лишається на світі».
Таке саме питання поставив я раз одному воякові, який брав участь у світовій війні, а пізніше був високим старшиною в Червоній армії. Він дав мені дивну відповідь: «Що це внутрішня війна? Війна з чужинцями, це зовсім щось інше, це зворушує душу. Я скажу вам цілком одверто, товаришу, забити москаля, яке це має значення? Їх стільки, що навіть не зауважується, коли деяких не стає. Погляньте, наприклад, на ці села: вони зможуть зникнути з поверхні землі, коли тільки схочуть, на що вони здалися?
А, врешті, нехай чорт візьме ціле наше хліборобство й усі наші справи. От у Пруссії, там все було інакше. Коли ми наступали туди, аж жаль мені було. Що за села, що за міста, що за організація! Ми це все знищили. І пощо й нащо? Від цього можна було збожеволіти. Я чувся майже щасливим, коли мене було поранено і я не міг більше брати участі в цім божевіллі… Пізніше був я під Юденичем на Кавказі. Там бачили ми турків і інших чортів, все нужденні народці, але і їх було шкода…» Ця людина була на свій спосіб дуже гуманна; поводився зі своїми вояками, які його любили і шанували, добре і любив своє вояцьке ремесло.
Коли вже говорити про московську жорстокість, то не можна оминути мовчанкою жидівські погроми. Факт, що ці погроми організовувалися в порозумінні з дурнуватими представниками влади нічого й нікого не виправдовує. Ці дурні й каналії, які дозволяли вбивати й грабувати жидів, не наказували їх мучити, насилувати жінок, забивати дітей, вбивати в людські голови цвяхи. Всі ці криваві страхіття йшли з інстинкту самих мас.
Одначе, можна остаточно запитатися, де ж є цей московський селянин, розважний, добрий, той невсипущий шукач правди і справедливості, якого так гарно й переконливо змалювала наша література ХІХ-го віку?
В моїй юності шукав я сам із захопленням цього чоловіка по цілій московській землі, я його не знайшов. Скрізь надибував я лише грубого реаліста, хитрого селюка, який удає дурника, коли це йому видається корисним. З природи він далеко не дурний, цей селянин, і він сам прекрасно це знає. Він створив багато сумних пісень, багато суворих, диких і кривавих легенд, вигадав тисячі приповідок, у яких висловив свій твердий життєвий досвід. Він знає, що «сам мужик не дурак», лише «мір є вівця», та що «світ міцний, як потік, а дурний, як безрога». Він каже: «Не лякайся чорта, а лякайся чоловіка» і «Бий своїх, бійся – чужих». Він не має респекту перед правдою: «Правдою не накормишся», – каже він. Він має масу подібних пословиць і робить із них ужиток при кожній нагоді. Чує їх змалку і змалку ж вичуває цілу їх грубу правду, гіркий сум і цілу ненависть до людей, що сидять у них. Дехто, – особливо міщанин, – перешкоджають мирній течії його життя і їх він уважає за непотрібних на землі, на тій землі, яку він любить містичною любов’ю і в яку він вірить містичною вірою. Ця земля, до якої він прикріплений своїм життям, тілом і душею, яка є його «природженою властивістю», цю землю загарбали йому розбійники. Задовго перед Байроном знав уже московський селянин, що «піт селянина більше вартий, від Божого ґрунту».
Народницький напрямок нашої літератури з його ідеалізованим мужиком стремів до певної політичної цілі. Але, вже, наприклад, наприкінці XIX ст. наступив перелом у цій літературі, яка займалася селом і мужиком: вона стала менше милосердною, більше щирою. Антін Чехов у своїх «Мужиках» дав нам новий образ народу. В першій половині XX ст. з’являється «Село» Івана Буніна, майстра московського стилю. В його оповіданнях, особливо у «Нічній розмові», видно вже нову точку погляду на мужика; майже критичну, правду показано тут без жодних уже прикрас. Буніну закидали, що він аристократ, бо відноситься до селян з байдужістю, а навіть із ворожістю. Це неправда. Бунін є передовсім і тільки артист.
В новішій сучасній літературі знаходимо ще страшніші зразки духовної темноти, в якій тоне московське село. Особливо звернув би я увагу на оповідання селянина Івана Вольного в «Юності», на москвича Семена Подьячева і сибіряка Всеволода Іванова. З певністю ні одному з цих письменників не можна закинути якусь аристократичну ворожість до мужика: самі ж вони є мужики і зв’язані з селом душею і тілом. Ліпше, як хто інший, розуміють вони і знають життя звичайних людей, нещастя і прості втіхи села, духовну сліпоту мужика й жорстокість його психіки.
Я закінчу цією маленькою історією, яку я чув від члена однієї наукової експедиції в 1921 р. на Уралі. Один мужик того села, де затрималася місія, спитав мого інформатора: «Ви вчені, отже поясність мені таку подію. Минулого тижня один башкир забив мою корову. Розуміється, я забив башкира, а тоді вкрав йому його корову. Отже скажіть мені: чи можна мене покарати за ту корову?» – Коли його спитали, чи він не боїться, що швидше буде покараний за вбивство башкира, мужик, з повним душевним спокоєм, відповів: «А нині люди нічого не коштують». Слово «розуміється» варте уваги. Злочин стає частим і звичним.
А ось іще приклад цього самого порядку, який показує, як сільська свідомість достроюється по нових ідей. Один народний учитель, селянський син, пише мені: «Знаний учений Дарвін довів наукою конечність нещадної боротьби за існування. Через те, що він не протестує проти того, щоб скорочувати життя слабих і непотрібних людей, через те, що й давніше лишали старих умирати з голоду в їх печерах, або вішали на високих деревах – то я хотів би запропонувати винищувати якимсь людяним способом тих, що стали непотрібними до життя, бо я проти всякої жорстокості. Я пропоную труїти їх якоюсь смачною отрутою. Цей метод злагодить боротьбу за буття… Застосувати треба його проти слабких розумом, ідіотів, проти всіх зле оснащених природою: калік, сліпих, а також проти невиліковно хворих. Подібний закон, звичайно, не сподобається нашій інтелігентській молоді, але вже прийшов час, коли не належить звертати уваги на цих «ідеальних» реакціонерів та контрреволюціонерів. Утримання непотребів задорого коштує народу, треба ці видатки звести до нуля».
Багато подібних листів дістається в теперішній Росії, подібних запитань і пропозицій. Враження болюче, але, поминаючи їх дикість, вони справляють враження, що думка в московському селі вже збудилася і, хоч ще молода і груба, але вже робить спроби йти в напрямку досі їй зовсім чужому: село починає думати про державу і її завдання.
Літер.-Наук.Вістник, 1923, стор. 167-177, том LХХІХ
