У переддень позачергових виборів до Верховної Ради усе частіше лунають перестороги мислячих людей перед можливим реваншем проросійських, путінських сил. Це справді реальна загроза українській державності та незалежності з боку прислужників агресора та окупанта.
Насамперед цю загрозу повʼязують із двома політичними партіями – «Опозиційною платформою» кума Путіна олігарха Віктора Медведчука (колишнього лідера сумнозвісної у кучмівські часи партії СДПУ(о)) та «Опозиційного блоку» олігарха Ріната Ахмєтова (одного з основних спонсорів Партії регіонів). Володіючи багатьма інформаційними ресурсами (передусім потужними телеканалами 112, Ньюсван, ЗІК, Наш, Україна, Інтер та ін.), ці політичні сили, із незрозумілих причин не покарані за свою аннтиукраїнську діяльність владою Порошенка, активно впливають на свідомість передусім москвофільськи налаштованих громадян України на Півдні та Сході. Їхні повідомлення максимально прості і водночас максимально фальшиві: ми – команди професіоналів, мовляв, принесемо мир, стабільність і добробут Україні, помиримося з Росією і зупинимо втручання влади у мовно-культурні та релігійні справи громадян.
Насправді ці повідомлення розраховані на примітивно мислячого, змученого війною і розчарованого корупційними скандалами виборця, котрого політологи окреслюють як «малороса», «совка» чи «ватника» (російськомовні патріоти України їх не підтримують). Фінансовані Москвою та проросійськими олігархами політики насправді є в «опозиції» не до влади, а до української ідеї, до української культури, до української України.
Їм не потрібна по-справжньому незалежна українська держава. Їх ідеал – Україна як російська колонія. Тому вони активно виступають за фактично капітуляцію перед Москвою (забути про Крим, дати автономію Донбасу), двомовність (офіційний статус російській мові), за подальше існування російської церкви у вигляді УПЦ МП, за відновлення повноформатних звʼязків із Росією та СНГ, виступають проти законів про державний статус української мови, проти декомунізації, проти створення Православної церкви України, проти відновлення історичної памʼяті та відродження українства та ін.
Так званим «опозиціонерам» ідеться, фактично, про повне відновлення проросійської політики в дусі вигнаного повсталим народом президента Януковича і знищення українського духу, духу української нації на українській землі.
Представники цих політичних сил вже мали можливість керувати в Україні, але їхню владу вдумливі фахівці, як-от Василь Іванишин, охарактеризували як антинародну, антидемократичну та антинаціональну. Вони ж вказували і на нові небезпеки, повʼязані із спробою бездумної зміни людей влади: «Прірва між владою і народом, ненависть суспільства до влади відкриває шлях до керівництва різним пройдисвітам, які на критиці влади і шляхом підкупу легко завойовують довір’я ограбованого й озлобленого народу. Така зміна влади – не на кращих, а на інших, «наших» – розчаровує людей у політиці, і вони віддають її на відкуп шахраям, а то й відвертим ворогам українського народу. А це – реальна загроза для нашої державності і незалежності, для майбутнього нації».
І «Опозиційна платформа», й «Опозиційний блок» – це і є ті «відверті вороги українського народу», котрі мають шанс прорватися у новий парламент. Однак не забуваймо і про солодкоголосих обіцяльників-пройдисвітів – «шахраїв».
На жаль, далеко не всі помічають, цілком можливо, шахрайський і водночас проросійський характер деяких так званих нових політичних сил. Найбільш впливовою з яких є партія президента Володимира Зеленського «Слуга народу». Звичайно, ця політична сила не має власне політичної історії. І наївні люди вважають, що варто дати цій політсилі шанс, що вони ще нічого не вміють, але можуть всього навчитись і подібне. Однак у політиці ніхто не відміняв оцінок основних ідей партії, а також євангельського підходу до пізнання будь-якої діяльності будь-якої людини чи суспільного руху: «За плодами їхніми пізнаєте їх».
Якщо уважно поглянути трохи далі за привабливий фасад із переважно молодих облич, популістичних (а тому пустопорожніх) обіцянок і деяких справді корисних пропозицій, яких чомусь дуже мало (наприклад, щодо «механізму відкликання депутатів, які втратили довіру виборців»), то можна побачити й основні ідеї «слуг народу», і навіть окремі «плоди» (тобто результати попередньої діяльності окремих представників партії).
Давайте подумаємо, якщо «Слуга народу» партія, як пише в програмі, «порядних людей, які служитимуть Україні», чому тоді лідери «слуг» роблять дивні, як для чесних патріотів, що прагнуть змін, речі? Наприклад, часто принципово спілкуються виключно російською мовою (як голова партії Д. Разумков, колишній член Партії регіонів), вчать українську мову тільки під час виборів (як президент В. Зеленський), виступають за фактичну двомовність через надання російській статусу регіональної на Донбасі, в Харкові, Одесі (як голова Офісу президента А. Богдан), хваляться дружбою із колишніми впливовими регіоналами (наприклад, одіозним юристом Януковича Андрієм Портновим), звинувачують українських військових в обстрілах «мирних громадян» (як прес-секретар президента Ю. Мендель), пропонують якісь незрозумілі референдуми щодо примирення з Росією, майже всі лідери «слуг» мають тісні звʼязки із олігархом Ігорем Коломойським, для якого на Сході країни немає російської агресії, а є «громадянський конфлікт» та ін.? Все це сумні ознаки якоїсь прихованої антиукраїнської налаштованості.
Тривожать й інші речі, повʼязані безпосередньо із новим главою держави. Скажімо, запрограмовані безідейність та популізм президентської та парламентської кампаній, явне порушення закону із призначенням люстрованого представника команди уряду Азарова Андрія Богдана на посаду керівника Офісу (адміністрації) президента, активне утвердження авторами та акторами «кварталівських» шоу образів та ідей «русского міра», на жаль, на думку низки фахівців, часто українофобських, перебування Зеленського на посаді генерального директора одного із найбільш проросійських каналів «Інтер» (у 2011-2012 рр.) та ін.? Тож не випадково, мабуть, що новий президент, як свідчать його виступи у ЗМІ, ніяк не позбудеться притаманних саме малоросійським індивідам претензій до українських мовних квот, думок про корисність російськомовного телебачення або дивовижного переконання в тому, що, мовляв, такі герої як Тарас Шевченко чи Степан Бандера не обʼєднують Україну… Сумно і прикро за таку позицію лідера «порядних» і «патріотичних». Бо вона інколи виразно, інколи приховано, але проросійська. І працює не на українську ідею, а, як не крути, на імперську ідею московського окупанта.
Тож, вибираючи політичну силу чи мажоритарного кандидата, виборцю варто орієнтуватися на націоцентричні, державницькі сили, здатні протистояти явним та прихованим ворогам України. Особливо це стосується кандидатів-мажоритарників. Оскільки тут легше прослідкувати, яку кожен кандидат має політичну історію, світогляд та базові цінності, наскільки наближений до національної ідеї, чи має і який досвід політичної роботи, зокрема у Верховній Раді, як, якщо був у парламенті, протистояв злочинному режиму Януковича, як і яку участь брав у повстанні проти проросійської влади під час Зимового Майдану 2013-14 рр., зрештою, як і в чому проявив себе після перемоги повсталого народу, що робив для розбудови української держави, чи не скомпрометував себе сумнівною політичною діяльністю, корупцією, байдужістю до воєнних чи громадських справ? Все це може допомогти зробити не лише правильний вибір, але й не допустити реального промосковського реваншу – перемоги проросійських політичних сил і окремих кандидатів.
Петро Іванишин
