Демілітаризації й денацифікації, які Путін оголосив метою війни проти України, насправді потребує не Україна, а Росія, що нині становить загрозу всьому світові.
Людиноненависницьку ідеологію, якою керується Путін, виразно демонструє його мова. Так, на одній з останніх нарад у Кремлі він оголосив, що російський народ “завжди зможе відрізнити справжніх патріотів від покидьків і зрадників, а останніх просто виплюне як мушку, що випадково залетіла в рот”. На його думку, таке природне та необхідне самоочищення суспільства зміцнить країну.
Метафоричне порівняння групи “непатріотичних” людей з “мушкою”, яку треба виплюнути з рота, – це повернення до пропагандистської совєтської риторики сталінської доби.
Два тоталітарні режими, що їх людство пережило у ХХ ст., застосовували репресивні практики, відмовляючи цілим групам людей не лише у праві на життя, але й у праві належати до людських істот.
У документах каральних органів сталінської доби людей, приречених до розстрілу або ув’язнення, ніколи не називали людьми. Це були “елементи (петлюрівські, контрреволюційні, націоналістичні, антисовєтські, неблагонадійні тощо). Були також “колишні люди” і “зайві люди”. “Елементи” необхідно було “викорчувати”, “очистити” від них, як від сміття, заклади і територію.
Ця дегуманізована лексика вживалась у документах і засобах масової інформації з метою створити якомога огидніший портрет представників “ворожих” груп.
Мова Путіна, як свого часу мова Сталіна, просякнута рідкісним фарисейством, що виявляється у приписуванні власних злочинних дій опонентам. Свою власну діяльність з реалізації неоімперського мілітаристського режиму, ґрунтованого на людиноненависницькій ідеології, Путін приписує українцям, які обрали шлях демократичного розвитку, звинувачуючи нас у
нацизмі й фашизмі.
Він ладен “виплюнути” у власній країні, як зайву мушку, цілу групу “покидьків і зрадників”, що не відповідають його стандартам імперського патріотизму.
Путін вочевидь вважає “зайвим народом” і нас, українців, які не зустріли його орду з хлібом і сіллю. У його хворій уяві ми також, мабуть, ввижаємось йому дрібною мушкою, яку потрібно виплюнути. Проте немає сумніву в тому, що українською мушкою він вдавиться.
