Світові засоби масової інформації заповнені інформацією про чергове блокування польськими фермерами державного кордону з Україною, звідки до країн Євросоюзу не можуть в’їжджати з найрізноманітнішими вантажами автомашини. На цей раз польські аграрії таким чином протестують проти «невиконання вимоги зберегти рівень сільськогосподарського податку у 2024 році на рівні 2023 року». Ще одна причина – “занепокоєння щодо підписання Європейським Союзом угоди про вільну торгівлю з південноамериканською країнами МЕРКОСУР (Бразилія, Аргентина, Парагвай та Уругвай).
Організатори блокади кордону з Україною заявляють: “Ми хочемо чинити тиск на тих, хто перебуває при владі, щоб ця угода не відбулася”. Але акція, як бачимо, розгорнулася не під кабінетами рідного уряду у Варшаві, котрий разом з депутатами Сейму має вирішувати перше питання, не на кордоні з країнами ЄС, не під посольствами згаданих південноамериканських країн, а блокуванням наших автомобілів, що доставляють до Центральної та Західної Європи найрізноманітніші вантажі, завдяки чому має наповнюватися бюджет воюючої України, яка захищає й поляків від їхнього не зовсім дружнього партнера, а на північному сході ще й близького сусіда.
Відтак, ці дії польських фермерів – якраз на користь агресора, який прагне утвердитися світовим гегемоном, перед яким тремтітимуть усі народи, як це вже було не раз в історії. Тож саме полякам належало б про це пам’ятати, бо їхні утопічні плани поліпшити власну значущість за рахунок українців не раз закінчувалися повним крахом – аж до зникнення з політичної карти світу їхньої держави.
Першим таким прикладом є участь Речі Посполитої разом з Москвою в трьох поділах України в 1656, 1667 і 1686 роках. Як відомо, це закінчилося тим, що в 1772, 1793 і 1795 роках та ж Московщина з німцями поділила саму Польщу, після чого вона як держава перестала існувати – аж до 1918 року. Тоді ж, у результаті Першої світової війни, полякам, як і українцям, – учорашнім підневільним двох конаючих імперій – вдалося відродити власну державність. Але якщо поразка Австро-Угорщини й Німеччини створила сприятливі умови для розвитку польської державності, то для українців, незважаючи на падіння імперії Романових, вилонилися вже дві ворожі сили – білогвардійці як спадкоємці російського великодержавного шовініму і новітні претенденти на цей статус тамтеші більшовики, котрі також не уявляли свого існування без українського хліба, цукру, вугілля й залізної руди.
Скориставшись з того, що червона росія вже восени 1918 року розпочала новий похід на українські землі, польські політичні діячі вирішили скористатися з важкого становища в УНР, аби втілити в життя бодай частину своєї концепції щодо відродження Польщі «дорозборової». Відтак через втрату пильності Урядом Західно-Української Народної Республіки поляки змогли опанувати Львовом, а згодом вторглися і на Волинь.
Але були й інші фронти: з початком лютого 1919 року Києвом оволоділи російські більшовики, з півдня висувалися денікінці, за Дністром на українських землях господарювали румуни. Цей чотирикутник смерті вдалося розірвати наприкінці серпня 1919 року, коли об’єднані збройні відділи УНР та її Західної області визволили столицю України від червоних московських загарбників. Щоправда, на один день, бо вже наступного галицьке командування замість одних російських «визволителів» впустило до Києва інших – денікінських, для яких українська мова була «собачою» або «телячою».
Відтак після цього у вкрай важких умовах для армії УНР вимальовувався тепер уже так званий трикутник смерті, в якому могла остаточно згоріти українська державність. Аби її зберегти, Провідник національно- визвольної революції Симон Петлюра змушений був погодитися на висунуті поляками кабальні умови: поступитися їм Східною Галичиною й Західною Волинню.
У Варшавському договорі й військовій конвенції від квітня 1920 року ця поступка обумовлювалася політичною і збройною підтримкою з боку Польщі – аж до повного визволення території УНР від російських агресорів.
І вже через два тижні Київ був звільнений, там спільний військовий парад приймали вожді обох народів. Проте поляки звільняти Лівобережну Україну від російських більшовиків відмовилися – їм засліпило очі від марення про Польщу «дорозборову», яка якраз і визначалася лінією Дніпра. Тому на радощах вони продовжували парадувати в Києві, не пішовши на Лівобережжя, де їх з надією на обіцяну допомогу чекали українські повстанці, зокрема, на Бориспольщині.
А раз поляки не пішли на лівий берег Дніпра, то російські червоні відділи переправилися з нього до поляків на правий. І кінна армія будьоного так ударила по розімлілих від марева «дорозборової» поляків, що вони отямилися аж під Варшавою на західному напрямку бойових дій. Якби це повторилося й на південно-західному театрі, то червона армія без проблем оволоділа б Варшавою й пішла б далі на захід, де вже організовувалися радянські республіки в Німеччині.
Однак на цій ділянці фронту діяла українська дивізія під командуванням полковника Марка Безручка – вона не тільки потріпала будьонівців у Галичині, а й зупинила їх під Замостям. Саме завдяки цьому полякам удалося зачепитися на невеликому плацдармі на правому березі Вісли, звідки вони вдарили у фланг армії червоного командарма Тухачевського. Його відділи стали безпорадно відступати від Варшави на схід.
Ось тут і з’явилася блискуча нагода спільними зусиллями розгромити червоні московські війська й викинути їх за кордон УНР. Цю невтішну для російських більшовиків перспективу гостро відчув їхній вождь ленін. Тож він знову використав той прийом, завдяки чому врятував радянську росію на переговорах у Бересті на початку березня 1918 року. Але якщо тоді він для замирення погоджувався відступити з українських територій, то тепер він запропонував їх полякам, включно з Берестейщиною. Як і частину західнобілоруських…
І поляки погодилися, припиняючи бойові дії проти московського війська й залишаючи українське без забезпечення амуніцією і боєприпасами, хоч це і передбачалося укладеним договором. На листи Петлюри з цього приводу начальник польської держави Юзеф Пілсудський не відповів… Поспішав пошвидше підписати договір з москвою коштом свого вчорашнього союзника, який допоміг йому вчора врятувати його країну від окупації червоною армією.
Як не дивно, в Польщі тоді ніхто не згадав про її з москвою три поділи України в ХVІІ столітті, які обернулися у ХVІІІ трьома її розчленуваннями за участю тієї ж «білокам’яної». Нікому із захмелілих польських політиків не прийшло в голову, що «щедрий дар» від леніна українських і білоруських земель – то до наступного, відповідно четвертого поділу їхньої країни за участю москви. І це станеться 23 серпня 1939 року в кремлівському кабінеті сталіна, де під його пильним поглядом молотов і ріббентроп підписували таємний документ з цього приводу – розмежування по Сяну, Віслі, Західному Бугу й Нареву. І знову Річ Посполита Польська перестала існувати…
Про це все полякам нагадував автор на заключній конференції спільних наукових зустрічей про важкі питання польсько-українських відносин у роки Другої світової війни в листопаді 2001 року у Варшаві, аби господарі аналізували минуле для правильного поступу на майбутнє. А ще додав: тогочасний дозвіл росіянам побудувати через Польщу обхідний навколо нашої держави газопровід до Словаччини є – хай і віртуальний! – п’ятий поділ України між поляками й росіянами.
Який лемент тоді піднявся в залі – не тільки від поляків, а й від окремих наших професорів. Мовляв, навіщо про це говорити, адже як нас гарно поляки приймають, у якому готелі поселили, який банкет на закінчення намічається. Та пошвидше треба заключне комюніке підписувати, хоч у його проекті вся відповідальність за волинські події 1943 року бездоказово покладається лише на український національно-визвольний рух.
Зрозуміло, що більше поляки не запрошують мене на наукові конференції, їм зручніше працювати з тими нашими дослідниками, хто готовий піти на вигідні для польської сторони компроміси, не загострює уваги на документальних свідченнях, які лежать в українських архівах.
Однак важливо нагадати й те, що ніколи й ніде не наголошується й таке: після того, як поляки погодилися дозволити будувати росіянам обхідний газопровід через їхню територію, чим Україна в перспективі позбавлялася надходжень від транспортування газу до Європи, невдовзі та ж москва й той же Берлін таки побудували обхідний газогін навколо Польщі по дну Балтійського моря.
Тобто, віртуальний п’ятий поділ України в галуззі транспортування газу, який не відбувся з різних причин, обернувся п’ятим реальним виключенням польських спроможностей заробляти валюту на цьому.
Чому про це пишу? Тому що останні акції польських фермерів на кордоні з Україною, до розв’язання яких наша держава не має ніякого відношення, спонукають до припущення чи не є ці дії якогось чергового широкомасштабного проекту, від якого має пострадати Україна?
Та Україна, яка сьогодні кров’ю своїх кращих синів і дочок захищає Польщу і весь Євросоюз, як і НАТО. Щоб там не повторилося ті злодіяння москви, що відбувалися на українських теренах за її окупації.
І ось у такий день, коли ми вшановуємо разом з усім цивілізованим світом жертви Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років, що забрав 10,5 мільйона українців, польські фермери знову блокують наш кордон…
До речі, в москві часто відзначалися тим, що свої найболючіші удари по українству готували до наших сакральних дат. Зокрема, саме 22 січня 1933 року – в 15-у річницю проголошення самостійної Української Народної Республіки – в кремлі було підписано постанову про заборону голодним селянам України й Кубані виїжджати за хлібом до росії й білорусі…
Не забуваймо також і про те, що перші вбивства мирних протестувальників на київському Майдані сталися саме 22 січня 2014 року…
Володимир Сергійчук,
доктор історичних наук, професор.
