З моменту масштабного московитського вторгнення 24 лютого 2022 р. пройшло достатньо часу, щоб кількома штрихами увиразнити роль неолібералістичних ідей, практик та адептів цієї ідеології у виникненні та триванні московсько-українського протистояння. Такий контекст, на нашу думку, допоможе читачеві поглибити розуміння цієї політичної доктрини.
Якщо ми уважніше осмислюватимемо фундаментальні джерела воєнного конфлікту, то зможемо звести їх до дії трьох основних факторів:
1) імперської суті Московії (причому, і влади, і народу),
2) непевної зовнішньої політики Заходу і
3) слабкості України.
Два перші фактори є зовнішніми і в обох потужно проявляється дія неолібералістичної системи політичних ідей. Насамперед варто спостерегти зрощення базового імперського світогляду Московії із неолібералізмом. Не випадково, у період правління президента Бориса Єльцина (1991-1999) імітація нового західного лібералізму була основою ідеології будівництва РФ. І не зважаючи на те, що в основі державної ідеології путінського режиму (від 1999 р.) покладено еклектичну суміш неоєвразійства та націонал-більшовизму (зокрема, сталінізму), вельми значну роль в ній продовжують займати неолібералістичні концепти та практики.
Наприклад, за міфами про захист «прав» людини та народів, скажімо, так званих «росіян», «суб’єктів федерації» чи «русскоязичного насєленія», насправді стоїть неоголошуваний захист егоїстичних інтересів справжніх господарів московського життя – прав і свобод безмежного збагачення тирана (так званого «президента») й лояльного олігархічного класу крупних власників (мільйонерів і мільярдерів) з числа топових чиновників, очільників спецслужб та правоохоронців, бізнесменів і найвищих армійських чинів. Справжньою батьківщиною для цих індивідів, що типово для космополітів, є їхній капітал, а не Московія (тому часто живуть, лікуються, розважаються, відпочивають, купують нерухомість і вчать дітей вони переважно на Заході, а не на улюбленій – здалека! – «Расії-Матушці»).
За міфами про діючу систему «суверенної демократії» на Московії насправді приховується псевдодемократія – дієва система капіталістично-чиновницької олігархії, базованої на могутньому адмінресурсі, фальсифікаціях виборів та пропаганді (під виглядом ЗМІ), котра є черговою трансформацію (після часів царських чи комуністичних) типового для політичної системи Московії «режиму внутрішньої окупації» (В.Іванишин).
Лібералістична ілюзія «вільного ринку» та «державного регулювання» насправді прикриває систему обслуговування економічного інтересу (безмежного збагачення) основного олігарха (тирана-«президента»), керівників репресивного апарату та олігархічного правлячого класу через господарське поневолення власного і залежних народів. За ширмою про «високу духовність» Московії насправді заховано тотальне утвердження антикультурних ідеалів – фактичне стимулювання матеріалістичних, споживацьких, егоїстичних, антирелігійних (або фарисейських) інтересів та цінностей у суспільстві, в чому московською владою і пропагандистами звинувачується лише «загниваючий Захід».
Під прикриттям фальшивих ідей про «вільну» й «демократичну» федерацію мало не рівноправних народів – «росіян» (які в окупаційне ярмо, виявляється, «самі прийшли» і то з неабиякою радістю) – насправді здійснилось витворення олігархічної політичної системи, котра захищає інтереси великих власників на чолі з «демократично обраним» деспотом.
Найбільш цинічно у світлі нападу на Україну та, перед тим, інші держави виглядає кремлівський ідеологічний міф про «миролюбність» московитів та підтримку ними «міжнародної безпеки», що приховує геополітичне імперське прагнення до регіонального (в межах Євразії) або світового панування.
Отже, у випадку Московії – «людинолюбні» неолібералістичні ідеї та їх адепти не стали стримуючим фактором для агресії, швидше, навпаки.
Петро Іванишин
