За останні тижні добре проявилося і стало майже очевидним те, що Україна, по суті, опинилася на вістрі протистояння Росії і колективного Заходу. Ознак вистачає – і активна допомога озброєнням та амуніцією з боку країн Заходу, і не менш активний потік санкцій, який, виглядає, вже набрав власного темпу, перекинувся з рівня держав на рівень приватних підприємств і впливових особистостей та вже якоюсь мірою живе власним життям. І, зрештою, приплив добровольців – а це цікавий і двоїстий процес, бо, крім очевидного морального ефекту солідарності, тут є ще й практичний інтерес – таким чином “Захід” вивчає імовірного противника.
Не варто обманюватися тим, що ця підтримка Заходу – переважно безкровна з його боку. Сучасні війни ведуться не тільки на полі бою, а й у сферах економіки, суспільства, інформаційної сфери та інших. І саме таку війну на нашому боці веде Захід.
Очевидно, я не єдина та далеко не оригінальна у такій оцінці подій. Але мушу заявити, що й 99 відсотків політиків та публічних інтелектуалів не оригінальні. Більше того – ми всі є свідками того, як збувається схема розвитку міжнародних відносин, точніше, відносин Заходу і Росії, яку передбачили ще у 1940х роках. І передбачили не публічні інтелектуали чи дослідники геополітики з солідним шлейфом заслуг, а молоді, у віці між тридцятьма і сорока роками, чоловіки і жінки, члени підпільної організації і – через кілька років – солдати підпільної армії. Організація Українських Націоналістів (бандерівців). Зараз, перечитуючи тексти офіційних документів ОУН (б), тяжко позбутися думки, що Москва переслідувала їх так тяжко і вклала стільки зусиль та грошей у їхню дифамацію на Заході не лише тому, що “Російська імперія без України неможлива”. Ще й тому, що вони чітко схопили суть парадигми, у якій мислила Росія щодо Заходу і в якій був змушений грати і Захід, але до якогось моменту не те щоб програвав – але ж недаремно один з найвідоміших дисидентів, уродженець Москви, Владімір Буковскій, зауважував, що одним з замовчуваних фактів Холодної війни, є те, що у цій війні не Захід поборов “совок”, а чергова ітерація Російської імперії розвалилася під тягарем внутрішніх протиріч і просто неспроможності.
Отож, 1940 рік, вся Європа бореться з нацизмом. “Бандерівці”, тільки що після розколу з “мельниківцями”, якраз на ґрунті тактики відносно нацистів і Німеччини загалом, формулюють свій маніфест, який видають від імені Проводу ОУН і адресують українцям та іншим народам СРСР. Уже у вступній частині – “Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів – московську імперію – творимо новий справедливий лад і кладемо основи нового політичного укладу в світі”.
Далі – більше. “Боремося за визволення українського народу від всіх видів московського імперіалізму, зокрема, проти більшовизму”. Скажіть, будь ласка, що не так з цим пасажем, коли зараз освічене товариство доходить до консенсусу, що навіть умовні “русскіє ліберали” – такі ж імперці, чиї розходження з путіним – чисто тактично-естетичні, так би мовити?
“Українці силою об’єктивних умовин є авангардом усіх поневолених Москвою народів у їх боротьбі за повне визволення”. Оті об’єктивні умови – це географічне сусідство і зацикленість ідеологічного апарату Москви на темі “спільної спадщини” та подібного, що теж уже є загальним місцем.
Наступні три блоки маніфесту містять детальний список всього того, проти чого і за що бореться ОУН. Там годі знайти інвектив, спрямованих проти національних меншин, зокрема євреїв, зате, наприклад, уже другим рядком у переліку йде формулювання: “проти ограблення її (людини, як такої – О.І.) з усякої радості життя”. Що це, як не формулювання однієї з найяскравіших психологічних ознак “совєтської людини”, яку помічав будь-хто, хто стикався з “реальним соціалізмом” – дивовижна сірість у всьому і наче б знечуленість, відсутність мотивації до будь-чого, не пов’язаного з прямим виживанням, постійна настороженість і приглушування емоцій? Зворотнім наслідком є інколи просто-таки непояснима тяга руйнувати усе підряд і звіряча жорстокість – яку саме ми і спостерігаємо зараз у виконанні окупантів. Напрошується думка, що “бандерівці” розуміли, що у випадку Москви людські мізки не менш важливе поле бою, ніж фронт у буквальному розумінні.
Ті ж тези повторюються у постановах ІІ Великого збору у квітні 1941 року, а саме, у блоці політичних постанов: “…за Українську Суверенну Соборну державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах московської імперії СССР”. У третьому пункті того ж блоку йдеться про визнання союзниками усіх держав та народів, які зацікавлені у розпаді СРСР.
Зрозуміло, поза цими рядками, у “Постановах…” є ще чимало всього, є й доволі дивні, кажучи делікатно, а інколи і внутрішньо нелогічні ідеї, особливо у сфері соціальній та економічній, але варто пам’ятати, що, коли доходило до практики, то бандерівці лишалися дітьми свого часу, до того ж, зараз нас цікавить саме їхня політична візія на стратегічному рівні.
Ідеї, спрямовані на організацію і очолення у політичному сенсі боротьби неросійських націй СРСР за своє визволення від Москви у 1943-1944 роках році бандерівці спробували втілити у вигляді Конференції поневолених народів Східної Європи та Азії і формуванні свого роду “іноземних легіонів” у вигляді окремих національних загонів у складі УПА. Коли Червона армія з’явилася на Західній Україні, її привітали не тільки кулями, а й пропагандою, адресованою не тільки українцям, а й іншим народам СРСР. Росіян, якщо що, теж не забули.
Повоєнне підпілля будувало свої політичні розрахунки на неминучості збройного протистояння Заходу і СРСР. Фултонська промова Черчилля, здавалося б, підтверджувала цю тезу, зрештою, наступні сорок років західний світ прожив з передчуттям війни зі Східним блоком і кілька разів війна і справді замалим не вибухнула. З іншого боку, націоналісти добре розуміли, що війна навряд чи вибухне у осяжній перспективі – виснаженому війною Західному світу було не до того. Сам головнокомандувач УПА Роман Шухевич, бувало, піджартовував з залізобетонної певності декого зі своїх найближчих співробітників що, от, мовляв, от-от, цьогоріч війна таки вибухне.
Втім, у тому, що раніше чи пізніше протистояння Росії і вільного світу переросте у відкриту війну, він не сумнівався, про що й написав у листі Ользі Ільків наприкінці зими 1950 року. За збігом обставин склалося так, що цей лист був останнім політичним документом, який вийшов з-під пера генерала і, відповідно, може вважатися якоюсь мірою його політичним заповітом. Лист демонструє повну відсутність ілюзій у питанні реальної відомості і ваги України на той час у світі, пишучи, що “Українська справа тільки починає завойовувати собі у світі громадянські права”. Попри це, він вважав війну між Заходом і Росією неминучою, хоч не бачив можливостей для її вибуху найближчими роками. Відповідно, все, що слід було робити не тільки Ользі Ільків, а й фактично усім – протриматися до війни, тобто непомітно для “органів” жити звичайним життям та крадькома передавати традицію незалежної України разом з історичною пам’яттю.
У разі ж вибуху війни “бандерівці” не збиралися очікувати, що західні союзники їх врятують – тут кортить передати привіт усім землякам, які вголос мріють про те, що умовний Захід врятує їх у прямому сенсі. Бандерівці збиралися повторити точнісінько той же фокус, який вони продемонстрували нацистам. У 1941 році німецькі війська пропонувалося приймати, як союзників, одначе з суттєвими застереженнями. А саме, німці мали застати уже налагоджене українцями щоденне життя і їм слід було насамперед повідомити про існування української державності і що всі повноваження щодо впорядкування повсякдення ОУН залишає за собою. У разі, якщо німці не визнаватимуть української влади на місцях, слід було уникати прямої передачі влади, посилаючись на авторитет Проводу, а в крайньому разі поступатися.
Крім того – хоч німці і гадки не мали про всі ці приготування, націоналісти наостанок вирішили вчинити майже в дусі святославового “Іду на ви!” у образі меморандуму Проводу ОУН(б), адресованого прямісінько Гітлерові, третій розділ якого починався вельми цікаво: “Навіть якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку будуть там вітати, як визволителів, то незабаром це ставлення може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення Української держави і без відповідних гасел”.
Аналогічно пропонувалося вчинити тій таки Ользі Ільків – у разі початку відкритої війни активно вести пропаганду і організовувати свідомих українців, які б могли сформувати українське політичне представництво на місцях.
Фактично, йшлося про те, щоб поставити Захід перед фактом існування незалежної Української держави і активно просувати свої інтереси метолом доконаного факту. Що ж, з перспективи 1950хроків з досвідом 1917-1922 років за плечима складно уявлявся варіант беззбройного отримання Україною незалежності, внаслідок розпаду неспроможного СРСР. Але, з іншого боку, сприйняття актуальної війни, яка, по суті, почалася у 2014 році, як “відкладеної війни за незалежність”, з причини об’єктивної слабкості імперії на початку 1990х, теж уже не надто шокує.
Той факт, що увесь цей пласт геть чисто пройшов попри увагу освіченого і патріотичного, без жодної іронії, товариства – траплялися навіть твердження, що уся логіка подій, які вилилися у актуальну війну це не що інше, як реалізація тези Леніна про перетікання імперіалістичної війни у громадянську з розпадом Росії включно – каже ще про одну критично важливу річ. Про те, що “шевельовська тріада” нікуди не поділася з нашої підсвідомості. І якщо першого персонажа цієї тріади – Москву, витягнено на світ Божий з колективного підсвідомого ще 2014 року, то з кочубейством і провінційністю все складніше. Якщо перший закид слід адресувати у першу чергу політикам, то у випадку другого доведеться сконстатувати – на жаль, навіть блискуча освіта, висока фаховість і беззаперечний патріотизм не рятують до кінця від звички покликатися передусім на когось великого з-поміж інших культур, замість, передусім, логіку і спадкоємність власної політичної традиції. Втім, враховуючи, якими методами і як довго цю спадкоємність і усвідомленість традиції ламали та перекривали шляхи до неї дифамацією – то ця історія з бандерівцями ще й про невідрефлексовані наслідки геноциду у культурному полі. Які не минають навіть найкращих.
Втім, розмова про дивовижну прозірливість, продемонстровану бандерівцями, була б неповною, якби не зауважити ще кілька важливих моментів. Наприклад, цілком логічно звучить заувага, що логіка бандерівців звучить цілком в унісон з популярною у міжвоєнний період темою протистояння цивілізації і варварства, яка у випадку українського націоналізму конкретизувалася у протистояння незалежної України, як “передмур’я Заходу” та “московського варварства”. Ця логіка назагал виявилася дискредитованою на Заході з одної простої причини – нею надактивно послуговувалися нацисти у своєму протистоянні з комуністами. Використовуючи травму західного світу після Другої Світової війни, Москва зробила все можливе, аби зафіксувати, у тому числі, зв’язок між ідеєю протистояння цивілізації та варварства у образі СРСР з гітлеризмом і – на всякий випадок – “застовпити” за собою місце серед “білих”.
І тому тут виглядає доречним нагадати заувагу Френсіса Фукуями про те, що тема “кінця історії” і відповідних змін у політичних практиках і логіці дієва тільки, якщо по обидва боки столу – постісторичні суспільства. Якщо з протилежного боку стола — спільнота, що перебуває все ще у історичній парадигмі, то і діяти треба з позицій “реальної політики”. А вже радше загальним місцем є те, що Росія за своєю логікою і прийомами являє собою класичну імперію ХІХ століття. Яка вже там постісторія…
Олеся Ісаюк , Центр досліджень визвольного руху
