Новий тиждень Україна розпочала у знаку уже неприхованої, відвертої московитської агресії. Адже інакше не можливо кваліфікувати 6-годинний обстріл позицій українських військових тяжкою артилерією з території Російської Федерації. Якщо до цього московитський агресор старався діяти приховано, то, здається, що зараз він уже почав діяти зовсім відкрито.
Дуже ймовірно, що українсько-московитська війна входить у нову фазу.
І ця війна має один дуже суттєвий аспект, але аспект настільки делікатний, що часто про нього просто не говорять. Це аспект релігійний. Минулий тиждень показав, що Росія не лише не відмовилась від використання релігійного чинника у своїй агресії проти України, але й, вочевидь, буде цей чинник широко використовувати, перетворюючи його на зброю масового ураження, з метою дестабілізації ситуації в Україні.
Росія ніколи в своїй історії не відмовлялася від використання релігії, як засобу політичної боротьби, для оправдання своїх агресивних зазіхань, як засобу впливу проведення русифікаторства стосовно немосковитських народів своєї імперії, як засобу поширення свого впливу в світі.
І ось минулого тижня ми стали свідками неймовірно активного, неймовірно феєричного агітаційно-пропагандистського шоу у виконанні Московського патріархату й інших кремлівських релігійних і не зовсім агентів. Підготовка до нього тривала уже давніше у вигляді окремих випадів священноначалія РПЦ-УПЦ МП, припадків істерики, нападок – це було значно частіше, ніж зазвичай, проте під кінець минулого тижня усе вибухнуло кольоровим, неймовірним феєрверком.
МОСКОВСЬКИЙ ПРОПАГАНДИСТСЬКИЙ ФЕЄРВЕРК
Перший постріл на початку минулого тижня пролунав з Підмосков’я. «Міністр закордонних справ» РПЦ митрополит Іларіон Алфєєв (Иларион Алфеев), виступаючи на закритті літньої дискусійної школи GAIDPARK-2014 27.08.2014р., раптом звинуватив українських греко-католиків у розпалюванні міжрелігійної ворожнечі на заході України саме зараз, саме в цей час. Хоча конфесійна ситуація саме на українському заході не показує якихось нових напруг, якихось нових конфліктів і є доволі спокійною та толерантною. І така заява головного екуменіста РПЦ є доволі тривожною. З іншого боку, у промові митр. Алфєєва прозвучала теза, яку можна виразити наступним чином: «З римо-католиками ми не маємо жодних проблем, у нас конфлікти тільки з українськими греко-католиками».
Це доволі цікава теза. Якщо до цього моменту УГКЦ «заважала» РПЦ провадити екуменічний діалог з РКЦ, то теперішня теза йде на крок далі і виглядає як спроба вбити клин між УГКЦ та Ватиканом. Глава московсько-православної дипломатії неодноразово жалівся на греко-католиків у Ватикан, а відповідь Ватикану, яку він в кінці кінців отримав, вочевидь, була далеко не тією, яку РПЦ очікувала. Адже, на превеликий жаль для РПЦ, Ватикан не може заборонити УГКЦ проповідувати соціальну доктрину Католицької Церкви.
Проте, главу московської церковної дипломатії не слід недооцінювати. Це людина, яка 6 років очолювала Будапештсько-Віденську єпархію РПЦ. Оксфордський доктор філософії, автор 37 книг, частина з яких перекладені на кілька іноземних мов, автор 8 оригінальних музичних композицій, автор кількох фільмів.
Тому його напосідання на УГКЦ, спроби вбивати клин між УГКЦ і Ватиканом не варто розцінювати, як вибрики напівграмотного попа з московитської провінції. А його функція глави зовнішнього відомства РПЦ дає підстави у цих спробах вичитувати реальне спрямування московської церковної політики.
Після цієї промови заяви, інтерв’ю, промови очільників московського православ’я з питань України просто посипалися як з міфічного рогу достатку.
Так митр. Алфєєев в інтерв’ю виданню «Российская газета» в чергове охарактеризував військовий конфлікт в Україні як громадянську війну, звинуватив усіх і вся в Україні у розпалюванні конфлікту й спробував виставити УПЦ МП єдиним миротворцем. Цікаво, що у цьому інтерв’ю митрополит Алфєєв у трагедії малайзійського «Боїнга» на Донбасі звинуватив ракету. До таких викрутасів логічної софістики не додумався ні Чуркін, ні Кісєльов. Причому, в самому тексті згаданого інтерв’ю створюється враження, що трагедія «Боїнга» не більше, як трагічна помилка ракети, а не осіб, які її запускали. Таке знеособлення відповідальності є просто геніальним за своєю простотою і влучністю пропагандистським трюком.
Кількома днями пізніше з’являється ще одне інтерв’ю митр. Алфєєва московитській пресі, на цей раз виданню «Коммерсантъ». В ньому він повторює звинувачення на адресі УГКЦ та неіменованих неканонічних об’єднань (ймовірно, йдеться про УПЦ КП та УАПЦ) у крайній заполітизованості й розпалюванні ворожнечі. Доречно нагадати, що цю тезу головний екуменіст РПЦ озвучує з часів Майдану 2013-2014 з методичною частотою.
У цьому інтерв’ю також митр. Алфєєв озвучив фактично дві нових тези: «УПЦ МП – єдиний об’єднуючий чинник українського суспільства, бо донбасівські терористи її вірні чада» і «вимагайте від УГКЦ, щоб вона зірвала єдність з Римом». Тобто, Алфєєв робить спробу вбити клин між УГКЦ і українськими патріотами.
Першу тезу дійсно важко назвати взагалі адекватною. Якщо московське православ’я хвалиться, що терористи на Донбасі є їхніми прихожанами, то тоді воно устами митр. Алфєєва бере на себе відповідальність за їхні дії, як їхні духовні пастирі. А тим самим митр. Алфєєв фактично визнає, що московське православ’я нічого не зробило для деескалації насильства на Донбасі. У такому разі УПЦ МП є найменш підходящим кандидатом на роль миротворця. Тобто, теза сама у собі суперечлива.
Щоб довести свою другу тезу митр. Алфєєв силкується поставити знак рівності між Ватиканом і Москвою, як двома церковними центрами. Цей нехитрий пропагандистський прийом також не витримує критики.
По-перше, між Католицькою Церквою та православ’ям, особливо московитським, є суттєва різниця у сприйнятті державно-церковних взаємовідносин. Католицька Церква бачить ці стосунки в контексті уявлення про два абсолютно досконалих, абсолютно автономних соціальних організми, між якими співпраця бачиться, як бажана. Але Католицька Церква завжди ревно оберігала свою незалежність від держави. Для тих, хто знає хоч трошки Її історію, варто нагадати собі увесь драматизм середньовічної боротьби Папи і імператора за мирянські інвеститури, чи, принаймні, позицію Пап, коли Італія насильно позбавила їх державної незалежності. Православ’я ж розвинуло теорію симфонії – взаємодоповнення церковного і державного організмів. На практиці вона дуже часто оберталася на повну залежність церкви від держави. Після повалення патріарха Нікона, який боронив незалежність церкви від державного апарату, у Московії ніколи більше церква навіть не робила спроб позбавитись державної опіки й усамостійнитися від держави. Повна співпраця московського православ’я з безбожним комуністичним режимом в СССР – не така далека історична реальність. І на сучасному етапі РПЦ неодноразово доводила, що вона повністю знаходиться в фарватері державної політики РФ. Чого тільки вартують заяви очільників московського православ’я про те, що вони сподіваються, що українці не чинитимуть опору московитській окупації власної держави!
Як друге, різниця між Ватиканом, як незалежним державним суб’єктом, який існує тільки для забезпечення нейтральності Вселенського Архиєрея та його незалежності від будь-яких державних чинників, та Московським патріархом, який є в реальності повністю інкорпорований державною структурою РФ, який не тільки є «духовная скрєпа русскава міра», але й активний розсадник русифікаторської імперської політики Московії, є занадто разючою, щоб подібна спроба поставити між Ватиканом і Москвою знак рівності взагалі могла бути прийнятною.
По-третє, на даний момент Москва є стороною в українсько-московитському конфлікті. І московське православ’я уже неодноразово довело свою заангажованість у цьому конфлікті на стороні держави-агресора – РФ.
Отже, порівнювати залежність УПЦ МП від Москви з тим, що УГКЦ входить у Світову Спільноту Католицької Церкви є щонайменше – цілком некоректно і непрофесійно. Адже саме Москва століттями проводила імперіалістичну політику стосовно України, використовуючи для закабалення України саме московське православ’я. І саме Москва і зараз проводить імперіалістичну агресію проти української самостійної держави. І саме представники московського православ’я на даний момент є одними з помічників Москві у проведенні цієї агресії.
Отже, насправді за озвученими митр. Алфєєвим тезами стоїть щось зовсім відмінного від прагнення справедливості.
У цей же ж час інший очільник офіційних структур Московського патріархату Глава Синодального відділу Московської патріархії з питань взаємин між Церквою і суспільством протоієрей Всеволод Чаплін активно продовжив пропагандистську кампанію для внутрішньомосковитського споживання. У своєму досить великому інтерв’ю московитській радіостанції «Русская служба новостей» прот. Чаплін озвучив дві тези: «Захід збройно загрожує московитській незалежності» та «Московію не зобов’язує міжнародне право».
Ці тези можна розглядати, як такі, що лежать в системі координат агресивної політики Москви. Ці тези можна реально розцінювати, як підготовку пастви до агресивної війни проти Заходу (принаймні, проти України), яка буде подаватися як превентивна війна заради оборони. А також як оправдання попереднього і майбутнього порушення Московією норм міжнародного права.
Не відставав від своїх підлеглих і сам патріарх Кіріл. 01.08.2014 р. він відвідав Меморіальний парковий комплекс російських героїв Першої світової війни у Москві. Після заупокійного богослужіння патр. Кіріл звернувся з короткою промовою до присутніх. У своїй промові Глава РПЦ повторив улюблену тезу націонал-соціалістичного фюрера Німеччини Адольфа Гітлера про вкрадену перемогу в Першій світовій війні, застосувавши її до Росії. Тезу про вкрадену перемогу широко експлуатував, для розпалювання агресивних реваншистських настроїв у Німеччині, Адольф Гітлер. Щобільше, цією тезою він оправдовував як власні агресивні плани для розв’язання війни, так і винищення європейських євреїв. Тобто, патріарх Кіріл вдався до розпалювання реваншистських настроїв у середовищі своєї пастви. А за всяким реваншизмом, як правило, йде зовнішня агресія проти інших держав, інших народів. І цей реваншизм глава РПЦ розпалює проти конкретної держави – проти України.
У цій промові Патріарх відверто відніс Українську народну республіку до ворогів Росії, заявивши, що в час Першої світової війни Росія втратила Україну на користь ворога. Тобто для Кіріла, для «русскава міра» Україна є втрачена на користь ворогів – українців, які прагнуть самостійності. Отож, висновок ясний: потрібно перемогти ворогів і повернути втрачене.
Насправді, більш агресивної заяви зі сторони РПЦ стосовно України за останнє десятиліття не прозвучало.
УПЦ МП ВКЛЮЧАЄТЬСЯ В ПРОПАГАНДИСТСЬКУ МОСКОВСЬКУ АКЦІЮ
І найцікавіше наприкінці.
31 липня 2014 року митрополит Чернівецький і Буковинський, Місцеблюститель Київської митрополичої кафедри УПЦ МП Онуфрій звернувся до президента України Петра Порошенка з листом, який був опублікований на офіційному сайті УПЦ МП і в якому, посилаючись на інформацію, отриману від митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона, звинуватив Національну гвардію України у низці злочинів проти духовенства УПЦ МП у зоні проведення АТО. Не будемо вдаватись у реальність таких подій, про їхню реальність чи ні ми довідаємося щойно після відповідного розслідування.
Але кидається в очі те, що звинувачення, м’яко кажучи, дивні: одного московсько-православного батюшку викликали в місцеве СБУ, де йому розкрили змову проти нього – представники батальйону «Донбас» збираються його викрасти. Для психічно здорової і притомної людини таке звинувачення виглядає, щонайменше, дивним. Батюшку ніхто не вкрав, а винні бійці батальйону «Донбас».
Ще одним звинуваченням є звинувачення іншого московсько-православного батюшки проти батальйону «Дніпро». Зі слів батюшки, його тероризували невідомі в камуфляжній формі, але винні бійці батальйону «Дніпро», бо батюшка бачив, що на машині писало «Днепр». Це вже сам по собі доволі цікавий факт. Адже на офіційній емблемі батальйону «Дніпро» так і пише українською – ДНІПРО, а не ніякий не ДНЕПР. Щось тут не зовсім сходиться.
Третє звинувачення взагалі не відомо проти кого за побиття чергового московсько-православного батюшки.
Також цікавий факт підмітила журналістка Катерина Щоткіна: в цьому посланні митрополита Онуфрія вже аж дуже коле очі словечко «безпідставно». Ну якось його там явно забагато. У цьому контексті якось дуже дивно виглядає, що Місцеблюститель Онуфрій якось забув, чи не помічає, сепаратистських, а то й терористичних активностей священиків власної церкви: від благословення «знамьон русскай праваславнай арміі» до священиків-терористів з калашами, від сповіщення терористів дзвонами храмів УПЦ МП до засудженого «русського» закарпатського сепаратиста Дмитра Сідара, якого він таки ж, Місцеблюститель, нагороджує хрестом. Ба більше, священноначаліє УПЦ МП і словом не обмовилося, коли її вірні чада – донецькі терористи викрадали, катували, мордували священнослужителів інших конфесій. А тут аж офіційний відкритий всьому світу лист, сповнений дивних звинувачень на адресу тих, хто боронить українську самостійність від московитської агресії. Хіба митрополит Онуфрій не мав інших можливостей захистити свій клир? Чи, може, це комусь було потрібно?
Відповідь дала московська пропагандистська машинерія, яка розтрубіла через Russia Today про цей лист по цілому світі та ще й англійською, щоб почули всі народи і зрозуміли, що бійці української Нацгвардії – це люті кати московсько-православного клиру, який безневинно терпить від цих нелюдів за свою віру.
Неймовірним співпадінням стало і те, що одразу на другий день після публікації дивного листа Місцеблюстителя Онуфрія Российский институт стратегических исследований, орган офіційний, а не зборище фріків від науки, опублікував аналітичну записку про люте переслідування вірних та клиру УПЦ МП в Україні, яке розв’язала «киевская хунта». З билиць і небилиць, які перераховано у цьому листі, проглядається жахлива картина неронівських гонінь на нещасних московсько-православних в Україні.
У той же ж час, на фоні цих криків-ґвалтів про переслідування УПЦ МП, в Україні щодень більшає реальних, підтверджених, а не сумнівних фактів, які чітко доводять, що на даний момент саме УПЦ МП є прихистком і розсадником агресивних українофобів. Так, під Києвом московсько-православний батюшка виявився причетний до поширення сепаратистських листівок, закликів до боротьби проти бандерівців та закликів до молитви за московитських солдатів. На Житомирщині московсько-православний батюшка відмовився поховати героя АТО, покликаючись на те, що загиблий стріляв у «наших братів».
Так само починають надходити вісті про спроби створити релігійне протистояння в Україні. Так, черговий антикатолицький випад цими днями стався знову ж таки на тій же ж Житомирщині. І з інших місць надходять повідомлення, які потребують перевірки. У пропаганду проти оборони України перед московитською агресією залучено не тільки певну частину клиру УПЦ МП, але й таких сектантів-маргіналів, як догналівці. І здається, що цей маховик тільки набиратиме оборотів.
ЗАМІСТЬ ПІДСУМКУ
Інтенсивність та скоординованість дій московських церковних пропагандистів, казусів й інцидентів дають серйозну підставу вважати, що Москва вирішила взятися за українське релігійне питання. І вона буде грати на карту пропаганди і розпалювання міжрелігійної ворожнечі для дестабілізації ситуації в Україні.
Основними тезами московської православної пропаганди, зверненої до світу, є:
- В Україні триває громадянська війна;
- в Україні держава, політичні партії, УГКЦ, УПЦ КП переслідують УПЦ МП;
- УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ – винні у розпалюванні конфлікту в Україні, а єдиним миротворцем є УПЦ МП;
- УГКЦ розпалює конфлікт з Московським патріархатом, а з римо-католиками в Московського патріархату мир, дружба, екуменізм;
- Ватикан = Москва, відповідно УГКЦ така ж сама, як і УПЦ МП;
- Боротьба проти московитської агресії – зрада православ’я, зрада України
Мета цих тез очевидна: дискредитація України, українських політиків і найбільших немосковських українських конфесій в очах світової громадськості. Виставлення нашого народу, як кровожерного, агресивного, варварського. Тут є присутньою також спроба вбити клин між УГКЦ та Ватиканом, а по мінімуму – між українськими римо-католиками і греко-католиками, а також вбити клин між українськими патріотами і УГКЦ. І вже зовсім відверто – в черговий раз використати православ’я, як інструмент пропаганди, який має відібрати в громадян Україні усяку волю до спротиву московитській агресії. Окрім цього, кількість і частота повторення очільникам Московського патріархату тези про громадянську війну має на меті довести, що Московія не провадить агресію проти України – це українці лупляться між собою.
На фоні цього розпалювання міжрелігійного протистояння між представниками різних конфесій в Україні, побиття, викрадення і вбивства релігійних діячів, підпали і осквернення храмів, цвинтарів, інші акти вандалізму, спрямовані проти конкретних віросповідань, силове протистояння між представниками різних віросповідань – усе це буде найближчим часом застосовано Москвою з метою ескалації насильства та дестабілізації ситуації в Україні. І все це буде робитись на фоні лицемірного побивання над долею нещасного народу України. Московський патріархат Москва використає для створення відповідної картинки в Україні для оправдання власної агресії проти нашої держави.
Тези московської православної пропаганди, які розраховані виключно на внутрішньомосковитського споживача, є наступними:
- «У Московії вкрали перемогу в І світовій війні, через що вона зазнала територіальних втрат, а Україна опинилася у руках ворогів»;
- «Московія є особлива країна, якій можна порушувати міжнародне право, бо воно не відповідає православні та ісламській цивілізаціям».
Мета також доволі очевидна: зцементувати московитське суспільство довкола відчуття образи і потреби реваншу, спрямувати агресію московитів проти України, виправдати в очах московитів будь-які злочини кремлівських ватажків, підтримати нездорове відчуття власної окремішності від всього світу та, по можливості, прищепити «братні» почуття до мусульманських народів.
Що можуть українські християни протиставити цьому?
Перш за все, бути дійсно християнами і саме тому показати солідарність одні з одними. Зокрема солідарність в обороні власної країни, власної свободи. Не піддаватись на провокації і бути пильними. І, перш за все, молитись. Потрібно усвідомити, що зараз ми знаходимось в умовах війни проти нас. І нашим найпершим завданням є духовна боротьба за нашу перемогу. Але оскільки віра без діл – мертва, а любов мусить проявлятися через зовнішні дії, саме українські християни мусять стати опорою для потребуючих – волонтерство і матеріальна підтримка потребуючих, зокрема військових, підсилені молитвою, мають стати нормою нашого щоденного життя, якщо хочемо вижити у цій борні.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
