«Великі географічні відкриття» робилися європейцями з 16 століття – тоді експедиції іспанських торгових факторій віднайшли Америку. У цей же час на сході Європи Московія і собі робила «великі географічні відкриття». Робила це також для торговельного зиску, але кількість відкритого і формально поглиненого залишалася незбагненним навіть для найбільш освічених часів Російської імперії ХІХ століття.
Власне, осягнення та освоєння формально захопленого Москвою у Азії з часів Христофора Колумба почалося тільки більшовиками – у 1920-тих роках. Український політолог Юрій Липа показує це на простому прикладі: одна з червоних московських експедицій відкрила у наново завойованому Східному Сибіру цілу гірську гряду, з піками на 3 тисячі метрів заввишки! Про неї не знали ні цар Петро Перший, який формально володів цієї грядою, ні його нащадок імператор Микола ІІ, що любив мандрувати по неозорій Росії, де був і Арарат, і саамські сейди, і Почаївська Лавра, і камчатські гейзери.
Але справжнє більшовицьке відкриття ХХ століття – це політична історія країн, які колись захопила Московська імперія. Звісно, мова не про Польщу, Україну, Фінляндії чи Естонію, незалежницькі рухи яких були відомі на 1917 рік практично усій Європі. Більшовики у себе в тилу відкрили до сорока нових країн – Башкортостан, Бурятію, Карелію, Інгерманландію, Калмикію і навіть Марій Ел, Удмуртію, Комі та Хантію іще більше «екзотичних». Всі вони зі зброєю в руках заявили про право на власну державність.
Після серії нових завойовницьких воєн, яку більшовики назвали облудливим терміном «громадянська війна», сяку-таку федеративну державність отримали лише 25 із них – у формі республік і округів. Але й така, багато в чому симулятивна державність, дана більшовиками не через їх любов до «самовизначень народів» чи політико-адміністративніих експериментів. Ні, приз у вигляді «національної республіки» отримував тільки той, хто узяв до рук зброю. Так, усі 25 воєн проти майбутніх «республік» зрештою виграла Москва. Як класичний переможець, Росія самостійно визначала їх кордони.
Наприклад, повстала Карелія отримала в РСФСР лише третину свого – 2\3 її території віддано Ленінградській, Вологодській, Новгородській та Мурманській областям. А повсталу і приборкану Саха-Якутію – після російсько-якутської війни 1918-1920 років – відрізали від виходу до Тихого океану. Такі от територіальні «контрибуції» з «братніх народів». Винятків не робили нікому. Саами і вепси, які по-доброму просили у Москви хоч національний округ, не отримали нічого. Слабких і беззбройних більшовики не шанували.
Теперішня Російська Федерація успадкувала оту більшовицьку географію – вона досі має 21 «національну» республіку, 4 «національні» автономні округи та одну «національну» область з-посеред 83 суб’єктів РФ. Ці «особливі регіони» ніколи не давали спокою Москві – вони були явним свідченням військової доблесті підкорених народів.
Хто ж такі «русскіє» у цій боротьбі націй на території колишньої Російської імперії? Жертва чи спільник більшовиків? Більшовики, будуючи нову фабрику визиску підкорених народів у 1920-тих, зберегли «русскіх\росіян» у базовому «імперському кластері». Русскіє й не дуже заперечували. Відтак, більшовицький режим по факту відчужував території – від Саха до Карелії – саме в інтересах русскіх. Так само діяла пізніше і нова, путінська Росія.
Після 1991 року Москва анексувала на користь «безнаціональних» суб’єктів РФ чотири автономні округи. Але далі не пішла. Не ризикнула. Казань, Уфа, Якутськ, Сиктивкар, Улан-Уде, Майкоп, Йошкар-Ола – це не «фейкові» столиці фейкових держав. Це лише вершечок шокової географії Росії, яка існує невидимо, але скріплена видимою кров’ю євразійських націй.
Шокова географія Російської Федерації має ще одного невидимого героя. Це загадковий «русский чєловєк». Хто він – власник чарівної імперської палички?
Русскіє не мають жодного окремого статусу в Російській Федерації, і не мали його в СССР. Це не заважало їм де-факто бути власниками цієї держави і контролювати всі народи, які мають «національні республіки» в сучасній РФ. Що це за феномен? Наприкінці я спробую його пояснити, а відтак дещо запропоную самим русскім – окремо в Азії та окремо в Європі.
Спочатку коротко про географію російської Азії.
Східний Сибір.
Російська Федерація – це 60 тисяч кілометрів зовнішніх кордонів. У цьому грандіозному обширі тонуть країни, які територіально утричі більше за Україну. Так у східному Сибіру – Саха-Якутія. Бурятія, Тива та Зелений Клин – три інші спадкоємці цієї частини РФ. Існує ще один – великоруський автономіст із проектами Сибірської Республіки, який претендує на збереження старих, домінантних позицій європейських мігрантів на всьому пост-російському просторі Азії. Хоч схильний приховувати таку настанову за традиційною риторикою «братерських взаємин» і простувато-підступного «договоримся».
Доля Саха-Якутії на постросійському просторі, після Путіна, корелюється її роллю в північно-східній Азії у ХХ столітті. Завойована Москвою 1920 року, новостворена Якутська АССР змогла набути найбільшу територію – з виходом до Льодовитого океану. Якутія зберегла неформальне лідерство серед палеоазійських країн Росії – як на захід від своїх кордонів, так і на схід, до Чукотки і Камчатки. Після Путіна, у сценаріях дезінтеграції РФ, вона претендуватиме на повернення собі побережжя Охотського моря на сході, на півдні – на спільний кордон із Бурятією, на півночі набуде спільний кордон з Канадою, можливо успадкувавши дискусію про долю знаменитого шельфу на північному полюсі.
Експерти із геополітики східного Сибіру говорять про можливість інтеграції в Саха усіх постросійських територій, включно з українським Зеленим Клином, який мусить отримати в Саха гарантії своєї ідентичності і залишитися в своєрідній співдружності українських держав Євразії – Жовтого Клину у Поволжі, Сірого Клину у Західному Сибіру та, власне, Зеленого Клину, де українці представляють НЕ МІСЬКИХ СОВЄЦЬКИХ ЕМІГРАНТІВ, А РІЛЬНИЧУ ЦИВІЛІЗАЦІЮ з потужними демографічними ресурсами та сильною ідентичністю.
Хтось із німців сказав: українці – це британці Сходу. Малася на увазі аналогія держав-колоній Великої Британії – Австралії, Нової Зеландії, ПАР, та держав-колоній України – Жовтого, Сірого та Зеленого Клину.
Зелений Клин мусить знайти форму співіснування у пост-російському просторі з новоутвореними державами, інакше переговори про гарантії суверенітету для Зеленої України слід буде здобувати або в Китаї, або в Японії. У складі Сибірської, де-факто «великоруської» держави, Зелений Клин може сподіватися хіба на долю Квебека в Канаді.
Бурятія. Спроба дезінтегрувати у 2000-их роках не вдалася. Ліквідовано два національні округи. Але Байкал залишається де-факто внутрішнім бурятським озером, хоч ця реальність не формалізована. Іркутська та Читинські області – набуток Бурятії. Тива автоматично відновлює державну незалежність, втрачену 1944 року.
Західний Сибір.
Формально – Ханти-Мансійський округ, який представляє фіно-угорський світ, основна частина якого розташована у Європі. На заході Ханти-Мансійський округ – Югра обмежений Уралом, на Сході контактні зони угрів та палеоазійських народів сягають Єнісею. Критичний ступінь колонізації в ХМАО наступив у 1960-тих роках. Так, у 1920-тих співвідношення приїжджих та корінних народів – мансі та ханти – було один до одного. Зараз один корінний проти 50 мігрантів.
Потужна нерільнича українська громада ХМАО інтегрована в російські міста-колонії. З точки зору стратегій, українська частина населення ХМАО по факту є такими собі агентами Газпрому – як головного роботодавця та замовника колонізації Югри і суміжної Ненії.
Попри це хантийські та мансійські націоналісти добилися для величезних територій статусу «родових угідь», на яких невільно вести видобуток копалин. Існує фінансовий ресурс для створення на території Округу Югорської державності, яку, до речі, ідеологічно та дипломатично підтримає Угорщина.
Географічно південні межі Югорії – це анклави комі, ерзянських та білоруських поселень, які складають також північну периферію Сірого Клину – ще одної української «Австралії» у російському Сибіру. Попри маргінальність теми західно-азійської України, потенційно проект «Сірий Клин» має більший геополітичний та практичний інтерес, ніж далекосхідний Зелений Клин, якому наразі просто повезло з «популяризаторами».
Сірий Клин – це 460 тисяч квадратних кілометрів. Найбільші міста Омськ та – периферійно Новосибірськ. Неформальна столиця – Славгород. Політична історія Сірого Клину написана ще 1947 р. Автор – Тимофій Олесіюк, видав у Женеві монографію «Українська колоніальна держава в Азії. Сіра Україна». З тих пір тільки у журналі «Сучасність» в 1993 році друковано нарис про політичну історію Сірого Клину.
2\3 Сірого Клину зараз перебувають у складі Казахстану, що стало додатковим чинником дезінтеграції української колонії. У постпутінський час можливі варіанти інтеграції всього Сірого Клину до Казахстану та виникнення, власне, Югорсько-Казахстанського кордону. Тут дії України мають бути аналогічними з Зеленим Клином – у тюркських держав слід вимагати гарантій автономії українських рільничих територій.
Східна Європа. Країни Казанського ханства.
Шість країн колишнього Казанського ханства, Волзької Булгарії, які всі мають статус Республік в складі Федерації і представляють, разом із Кавказом, анклав фактично сформованих націй. Татарстан, Башкортостан, Чувашія чекають лише слушного часу для повного унезалежнення, яке відбудеться без загрози «креолізації» місцевих еліт та перетворення нових держав на копії Росії.
Окремо слід виділити чотири фіно-угорські країни волзького анклаву, які водночас інтегровані у цивілізаційну проблематику північної Європи – це Удмуртія, Марій Ел, Ерзянь Мастор та Мокшанія – дві останні перебувають у спільній Республіці Мордовія. (Мордва – єдина пейоративна назва, що увійшла у ХХ столітті в офіційні документи РСФСР).
Тюркські, татаро-башкортські території тягнуться до Самарської області, де на заході межують з територіями Жовтого Клину. Аж до Каспію Волга може стати вододілом між Казахстаном і Жовтим Клином – ще однією рільничою колонією-кантоном українців із власною регіональною ідентичністю.
До речі, про наявність Жовтого Клину були добре поінформовані німці у Другу світову. На карти Рейхскомісаріату Україна ці території включені до його складу, так що північні межі стикалися з територіями Ерзянь Мастор – найпівденнішої фіно-угорської країни світу.
Тема географії Кубані, Казакії чи пак Донщини – поза темою цього тексту. Зауважу, що проблеми «шокової географії» Кавказу тепер практично не існує. Завдяки класичній російській літературі та останнім війнам в Ічкерії, Грузії, Дагестані та Осетії кожен зацікавлений може легко скласти реальну картину цих територій і зрозуміти їх перспективи.
Фіно-угорські країни
Насправді саме тут починається справжня шокова географія. Бо пролягає вона по серцю «русского народа»та його національних міфах.
Докладна інформація про розселення фіно-угорських народів у ІХ–ХІ ст. міститься у працях Нестора Літописця. Його відомості про фіно-угорський характер нинішнього етнічного центру росіян підтверджуються та розширюються сучасними археологічними і лінгвістичними даними.
На початок XVII ст. Московське князівство складалося майже виключно з фіно-угорських земель, – слов’янські землі Москва мала лише на своєму південному та північному заході. Власне, це були східні окраїни Бєларусі та України. Отже, основних успіхів у процесі «збирання земель» Московія досягала саме на фіно-угорських теренах. І у XVII ст., і сьогодні ці терени не були і не є анклавами у слов’янському морі, – на величезних обширах від Кольського півострова до Воронежа та від Пскова до Єнісею вони становлять суцільний і «міцно зшитий» фіно-угорський континент. Після анексії у 1809 р. Фінляндії Російська імперія об’єднала у своєму складі усі фіно-угорські народи світу (за винятком лише центральноєвропейських угорців). Уперше з часів доісторичного розсіяння фіно-угрів вони почали жити під одним державним дахом.
Після розпаду СССР Російська Федерація набула ще більшого, якщо можна висловитися, вигляду фіно-угорської країни. Однак політичний вплив етнічних фіно-угрів на сучасну Москву обмежується їхньою внутрішньою різновекторністю. Зараз у Росії існують чотири великих анклави фіно-угорських народів, які прагнуть регіональних утворень та мають відповідно різні геополітичні центри тяжіння.
Перший, фіно-балтський, складається з Карелії, Іжорії, Вотландії, Інгерманландії, Вепсландії та Країни Сето. Окремо в цьому ряді стоїть Східна Саамі, яка разом із Кольським півостровом тяжіє до інтеграції в Шведську та Фінську Саамію.
Другий анклав, фіно-волзький, складається з Ерзяньмастор (Мордовія), Мокшеньмастор (Західна Мордовія), Мещерії та Марій Ел. Сюди ж відноситься і мертва нині мурома, – спершу асимільована ерзянами, тобто мордвою, а потім добита суздальськими окупантами.
Третій анклав – фіно-пермський. Це Удмуртія, Бесермянія, Комі та Комі-Парма.
І, нарешті, уральський анклав складають ханти та мансі, які нині не лише асоціюються з малочисельними нефіно-угорськими народами Півночі, але й роблять спроби інтегруватися в їхні громади.
Окремо стоять три фіно-угорські країни, які офіційно вважають неіснуючими, а народи – мертвими, чи літописними. Це Мерямаа (або Неро), Мещера і Мурома.
У докторській дисертації українського філолога, член-кореспондента Національної Академії Наук Ореста Ткаченка «Мерянский язык», виданої 1986 року, зазначено: сучасні «русскіє» – це де-факто фіно-угри, оскільки живою мовою спілкування ядра «русскіх» була одна з фіно-угорських – мерянська. Фактично, русскіє в центральній Росії – це фіно-угри, які говорять однією з слов’янських мов.
Остання бабця, що розповідала немовляті казки мерянською мовою, померла на межі XVIII та XIX ст. А втім, у вельми примітивних діалектах колись велика мерянська мова проіснувала до середини ХІХ ст. Потужний мерянський субстрат зберігся в мові сучасних мерян Костромської та Володимирської областей.
Мерянія була самодостатнім фіно-угорським материком з розвиненою культурою і господарством. Сьогодні існують напівсонні мерянофільські гуртки у Костромі, Ростові та Суздалі, які можуть слугувати певною базою для відродження мерянської цивілізації.
Русскіє – це фіно-угри. Для українців розуміння цього факту має виняткове прикладне значення. Адже цей факт кладе край ключовим ідеологічним маніпуляціям Москви, яка одноосібно претендує на спадок Київської держави, вибудовуючи свої претензії, ґрунтуючись на хибно витлумаченому походженні. 2014 року ця позиція актуалізувалася у прямій війні проти України – цілком колоніальній у своїй суті. Проте послуговуючись слов’янськими міфами, Москва інтерпретує і цю війну як «громадянську», де нібито воюють слов’яни зі слов’янами.
Цілком анахронічними, або ранньомодерними, є у самій Росії такі уявлення про «природу воєн». Але оскільки ці погляди мають потужний вплив на масову свідомість громадян Російської Федерації, то популяризація фіно-угорського походження самих «русскіх» здатна істотно знизити конфліктний потенціал між Україною та РФ.
В цілому ж для гармонізації взаємин зі Сходом та досягнення сталого миру, українська політична еліта має запропонувати власне «русскім» дві великі дорожні карти: європейській частині Російської Федерації – фіно-угорська ідентичність (без Кавказу і Кубані), для азійської частини Російської Федерації – сибірська ідентичність, яка має бути збалансована з національними державами якутів, бурятів, тивінців та українців Зеленого Клину.
Ростислав Мартинюк
