Андрій Гарасим
В українській політиці побільшало «мироносців», які подають поступки агресору в обгортці мирної угоди і виступають суголосно з російською пропагандою.
Олексій Гончаренко пропонує поступки росії, Данило Гетманцев і Максим Бужанський шукають в Україні «партію війни». Боротьба за прихильність втомлених війною виборців дедалі більше нагадує змагання за право називатися «головним миротворцем».
Заявам українських політиків про мир передувала російська інформаційна кампанія в соцмережах із закликами до українців виходити на «Майдан за мир» на початку жовтня.
Окрім того, в пресцентрі «Інтерфакс-Україна» відбулась презентація результатів опитування Фонду досліджень майбутнього. Найгучніші висновки стосувалися готовності українців до переговорів і поступок заради припинення війни. Такі висновки легко перетворити на політичний аргумент. Тому варто придивитися, на чому вони ґрунтуються.
Однак зрозуміти, що саме стоїть за цими відповідями, з оприлюднених матеріалів складно. На сайті Фонду наведено результати й коротку методологію, але в знайдених публікаціях немає повного звіту й анкети. Цифри є, але перевірити точні формулювання всіх запитань та їхню послідовність неможливо.
Для теми війни це принципово. Підтримати переговори не означає погодитися на російські вимоги. Відповіді щодо територіальних поступок можуть залежати від того, чи згадано в запитанні про гарантії безпеки та ризик нового нападу. Без анкети неможливо перевірити, що саме підтримали люди й наскільки коректно їхні відповіді перетворили на заголовки. І ще один дуже важливий аспект. У публікації зазначено, що опитування провів Фонд досліджень майбутнього. Але конкретний замовник і джерело фінансування в ній не вказані.
Не менш цікаво, хто саме представляв результати цього опитування. На презентації в Інтерфаксі було троє спікерів: Світлана Кушнір, Олег Постернак та Ігор Жданов.
Результати опитування представляла керівниця проєктів Фонду Світлана Кушнір. Що цікаво, її ім’я є в базі псевдосоціологів. Зокрема, через оприлюднений нею завищений рейтинг партії Наталії Королевської перед виборами 2012-го. За іншими даними видання, Кушнір до 2014 року вела блог на сайті «Українського вибору» Віктора Медведчука.
Ще один спікер — політтехнолог Олег Постернак, який також фігурує в цій базі через схвальні коментарі про політиків із різних таборів: Кличка, Тимошенко, Вілкула, Медведчука та Рабіновича.
Третій учасник — Ігор Жданов, міністр молоді та спорту в 2014–2019 роках, нині керівник проєкту «Інформаційна оборона» фонду «Відкрита політика».
За такої непрозорості опитування й передісторії його спікерів подавати його результати як доказ того, що українці готові до миру ціною поступок агресору, м’яко кажучи, безвідповідально. Але це цілком вкладається в логіку інформаційної кампанії, яку веде в Україні росія.
Співзвучні тези охоче підхопили українські політики — так швидко, наче тільки й чекали нагоди їх озвучити.
Наступного дня після оприлюднення результатів опитування, зі своїми «мирними ініціативами» виступив народний депутат Олексій Гончаренко. Переповідати всі його пропозиції немає потреби, про них уже достатньо сказано. Якщо коротко підсумувати, коли поступатися має жертва агресії, а агресор готовності до поступок не демонструє, це схоже на капітуляцію під вивіскою миру.
Деякі ідеї депутата реально дивують: він справді такий наївний чи так низько оцінює розумові здібності співгромадян? Наприклад, Гончаренко запропонував, щоб Україна сама виступила за зняття санкцій із росії в обмін на часткове припинення ескалації.
5 жовтня стало відомо, що Гончаренка таки виключили з фракції, але «Європейська Солідарність» вже зазнала репутаційної шкоди, якої можна було б цілком уникнути, вигнавши цього «поборника миру» набагато раніше. Достатньо було просто почитати чи послухати, що Гончаренко розповідав про мобілізацію в Україні.
Гончаренко, звісно, не самотній у своєму останньому пориві за мир. Організована кампанія на те і кампанія, щоб у ній синхронно брало участь багато гравців. Дещо в тіні від Гончаренка, але не менш продуктивним виявився ще один яскравий прихильник «просто миру» Данило Гетманцев. Активізація миротворчих зусиль цього нардепа збіглася із заявами Гончаренка.
Гетманцев опублікував два дописи на «миротворчу» тему. Перший допис він почав здалеку — з розповіді про важку економічну ситуацію в країні. Але вже в другому захопливо розповідає про одне опитування, не називаючи його. Хоча тут не треба бути Вангою, щоб здогадатися, що йдеться про те саме опитування Фонду досліджень майбутнього.
Допис перегукується з прямим ефіром Соловйова, де розповідають приблизно такі самі речі: про світовий перерозподіл і мир назавжди, достатньо лише перестати стріляти, але, звісно, тільки тим, на кого напали.
Проте Данило Гетманцев точно не планував на цьому зупинятися. У наступні дні «миротворча» тема лилася з нього, як із рога достатку. Здається, цей народний депутат живе у власній реальності, де війну не дає закінчити вузька група «блогерів, лідерів думок», які, звісно, куди ж без цього, заробляють на крові. А у варіанті Гетманцева є її «вигодонабувачами».
Уся увага в його дописах переводиться на українських критиків переговорів. Саме вони отримують найрізкішу оцінку. А війна постає передусім як протистояння українських прихильників і противників миру. росія як агресор у його текстах відходить на другий план.
І ось уже в дописах Гетманцева звучить такий милий вуху російських пропагандистів наратив «партія війни».
Ще у 2020 році російські пропагандисти активно розкручували тезу про «партію війни» в Україні — частину українського істеблішменту, яка нібито наживається на війні. У принципі вони це говорять із 2014 року. Зокрема, у своїх авторських матеріалах про це писав у 2020-му відомий російський пропагандист Володимир Корнілов. І на п’ятому році великої війни український депутат майже дослівно відтворює ці пропагандистські тези.
Зрештою, від українських нардепів у різні часи можна було почути й не таке, якби не один нюанс. Данило Гетманцев очолює Комітет Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики і, вочевидь, дотичний до ухвалення рішень у цій стратегічній сфері та інсайдерської інформації. Відповідно його діяльність мала б визначатися інтересами України, а критика опонентів спиратися на факти, а не на запозичені у ворожої пропаганди звинувачення і тези.
Звісно, на слово «мир» підтягнулися поговорити й інші діячі. Блогер-депутат Максим Бужанський описує ситуацію так само, як Гетманцев, тобто термінологією російських пропагандистів, згадуючи про «партію війни» в Україні.
Не варто забувати, що в нас ще є ціла когорта «старих пацифістів» — представників різних уламків Партії регіонів, які вже десятки років не втомлюються розповідати про «мир» і «дружбу» з нашими ворогами. Один із найвідоміших серед них Юрій Бойко.
Так от вони на нову хвилю «мироносництва» ніяк не відреагували. Здається, тут панує майже цілковита тиша. Чому старі перевірені «товариші» не коментують таку близьку їм тему — питання лишається відкритим.
Можливо, вже досить призабуті заяви Юрія Бойка й суспільна реакція на них зробили його і подібних до нього обережнішими. Можливо, вони чекають, що з часом хтось зробить їм вигіднішу пропозицію — цього ми поки що не знаємо.
Мир — це не те, що політик може пообіцяти зі сцени. Це результат домовленостей, гарантій і здатності України захистити себе після того, як замовкне зброя. І якщо про це не говорити, то за словом «мир» дуже легко сховати слово «капітуляція». Саме цього і хоче росія. І саме тому запускає у своїх мережах в Україні кампанії за мир, які свідомо чи несвідомо підхоплюють деякі українські політики.
