Криза Міжмор’я?

Олег Баган

Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

або Геополітичні роздоріжжя Середньо-Східної Європи

Події 2-ї половини 2017 р. і початку 2018 року, здається, перекреслили цілковито одну велику геополітичну ідею: консолідації країн між Балтикою і Чорним морем і витворення у цьому просторі певної геополітичної, навіть цивілізаційної альтернативи до ідеї об’єднання Східної і Середньої Європи з повним домінуванням Росії, що ми бачили в період від 1945 р. до 1990 р. під виглядом блоку держав «соціалістичного табору” та “Варшавського договору”. Агресивна поведінка політичного керівництва Польщі, Угорщини, меншою мірою Румунії, Словаччини, щодо України, української історичної й освітньо-культурної політики, різкі заяви, офіційні й неофіційні, щодо українського націоналізму завдали суттєвого удару процесам міжнародної солідарності, співпраці в макрорегіоні Міжмор’я. Різкі заяви з боку Польщі пролунали і щодо Литви, в якій нібито в дусі “агресивного націоналізму” утискуються польські мешканці цієї держави.

Нагадаємо, що ідея зближення насамперед Польщі із Литвою, Білоруссю й Україною активно розвивалася після 1945 р. в польській політичній думці еміграції під егідою знаменитого польського журналу “Культура” за редакцією авторитетного Єжи Ґедройца. Її центральною тезою було ствердження того, що без стратегічного порозуміння між цими країнами, передусім між їхніми елітами, не можливо буде подолати злу пам’ять про історичні конфлікти між цими чотирма народами, які сумарно витворюють собою велетенський геополітичний простір, який вирішально впливає на геостратегію всієї Середньо-Східної Європи. Саме ці польські інтелектуали (Ю.Мєрошевський, В.Бончковський, Ю.Лободовський та ін.) кардинально вплинули на політичне мислення свого суспільства і дали йому чітке розуміння: без історичного примирення з Литвою, Білоруссю, Україною, без визнання їхніх прав на повноцінне державне самовизначення Польща не здобуде повної незалежності, не позбудеться геополітичних загроз з боку Росії (тоді СРСР). Ця концепція мислення вплинула і на еліти Литви, Білорусі й України в посткомуністичну добу (1990-2000-і рр.) і дозволила створити навдивовижу сприятливі міжнародні умови в макрорегіоні Середньо-Східної Європи, дозволила “запустити” широкі процеси міждержавних співпраць, ініціатив, культурних взаємодій.

У 2015 р. з’явилася ще одна широка геополітична ініціатива, стимульована передусім Польщею і Хорватією, яка отримала умовну назву “Союз Тримор’я” і яка означала початки зближення між країнами Середньо-Східної Європи з охопленням регіону Балкан, тобто до співпраці залучалися ще Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Сербія, Албанія, Болгарія, Македонія, Румунія, з участю Угорщини, Чехії, Словаччини, Литви, Латвії й Естонії. На жаль, геополітична пасивність сьогоднішньої української влади, попри офіційні запрошення, не дозволила долучитися нашій державі до ініціативи “Союз Тримор’я”.

Отже, ці тенденції продемонстрували бажання всього макрорегіону Середньо-Східної Європи зберегти свою цивілізаційну унікальність (хоч про це офіційно не говорилося ясно), посилити своє геостратегічне значення, мобілізуватися і взаємодіяти супроти можливих різних форм експансії з боку Росії (хоч про це теж не говорилося офіційно). Очевидно, що це були позитивні процеси.

Тепер виявилося, що ці процеси не мали глибших основ у сферах політичної теорії, геополітичних візій, культурних уявлень, ментальних настанов більшості середньоєвропейських суспільств. З неймовірною легкістю, особливо у Польщі й Угорщині, політики витягнули із закамарків “стару зброю”: великодержавницькі, експансивні плани, шовіністичну нетерпимість, маніпуляторство історичними фактами, пропагандивно-психологічні стереотипи (на кшталт: “українці – різуни”, “бандерівці – помічники нацистів”, “українські націоналісти – антисеміти” і т. ін.). Зрозуміло, і про це вже багато сказано в українських ЗМІ, що всі ці інтенції до конфліктів з Україною інспіровані Росією і за російські гроші. Останній факт: і підпалювачі угорського культурного центру в Ужгороді, і співорганізатор антирумунських акцій в школах Буковини виявилися завербованими Росією агентами. Однак залишається відкритим питання: наскільки готові політичні еліти країн Середньо-Східної Європи до системної геополітичної взаємодії? Наскільки народи цього макрорегіону морально й ідеологічно готові до дій взаємної солідарності перед імперсько-деструктивними викликами з боку Росії? Якими можуть бути перспективні кроки до посилення й поглиблення процесів геостратегічної консолідації держав Середньо-Східної Європи?

Щоб відповісти на ці питання, потрібно хоч трохи пізнати історію цієї геополітичної проблеми. Тому нагадаємо кілька історичних фактів і теоретичних настанов. Простір Середньо-Східної Європи об’єктивно, тобто за своїми географічними особливостями, демографічним потенціалом, духовно-культурними інтенціями, передбачав зародження тут значущих етно-цивілізаційних та політико-державницьких утворень, якими послідовно стали Русь з центром у Києві, Угорське королівство, Річ Посполита, Болгарське і Сербське царства. Усі ці держави і культури будувалися як такі, що стреміли охоплювати нові і нові регіони (для Русі це стало проблемою-викликом, з яким вона не змогла впоратися, приєднавши регіони, які виявилися їй ментально й соціально чужими, як Суздальсько-Владимирська Русь – пізніша Московія), вони творили наднаціональні ідеології, багатобарвні мистецькі й релігійні тенденції. Усі ці потенційні імперії прагнули бути в періоди свого пікового піднесення гегемонами для всього макрорегіону Середньо-Східної Європи, але в якийсь історичний момент надривалися в цих зусиллях і занепадали. Кожна з цих держав пережила період свого піднесення тривалістю приблизно від 200 до 400 років, після чого розпочинався процес дроблення і занепаду її. Тому макрорегіон Середньо-Східної Європи став перманентно нестабільним. І в цьому була його головна проблема, яка не дозволила зміцнитися йому в цивілізаційному і геостратегічному планах: стати яскравою, самобутньою відміною європейського духу і соціальності, відігравати провідну роль в геополітичних процесах всього континенту.

Закономірно, що сильніші, імперські сусіди Середньо-Східної Європи – Османська імперія, Австрія, Прусія (Німеччина) і Росія – скористалися із геополітичної несконденсованості її і розшматували, підкорили цей геопростір до кінця ХVІІІ ст. цілковито. Закономірно, що всі ці завойовники відтоді ж почали розпускати історичні міфи (насправді, антиісторичні міфи) про “неважливість”, “відсталість”, “вічну поруйнованість” Середньо-Східної Європи (див. про це в кн.: Ларі Вульф. Винайдення Східної Європи. – К.: Критика, 2010).

Були й цивілізаційні причини, через які Західна Європа випередила Середньо-Східну, починаючи від ХІІІ ст.: особливо швидкий розвиток західних міст, університетів, правової свідомості, національної свідомості, культура готики і потім Ренесансу, які сумарно мобілізували й динамізували західні суспільства й держави. У Середньо-Східній Європі ці процеси були повільнішими, і тому вона програла історичну конкуренцію, тому від ХV ст. – початок масового навчання в Західних університетах студентів зі сходу – вона постійно наздоганяла Західну Європу, наслідувала її моделі цивілізаційного розвитку.

Наступ на Середньо-Східну Європу Османської імперії і Росії мав дещо інший зміст і характер: це був наступ руйнації, деспотії, гальмівних форм і методів управління. Відтак ті країни й регіони, які опинилися під їхньою владою, стали більше закостенілими, поруйнованими, втратили свої цивілізаційні і культурні особливості. Так сформувалися ніби два обличчя Середньо-Східної Європи: прозахідне, католицько-протестантське, більше відкрите, етнічно й культурно виразне, і східне – православне, невиразне, притьмарене, безформне, позначене процесами етнічної асиміляції і культурної деградації. Перше обличчя Середньо-Східної Європи представляють такі країни, як Словенія, Хорватія, Чехія, Польща, Словаччина, Угорщина, Литва, Латвія, Естонія; друге – Албанія, Боснія, Болгарія, Македонія, Україна, Білорусь; десь посередині між ними стоять Сербія і Румунія з Молдовою, яким довелося зазнати потужних впливів – завоювань і з Заходу, і зі Сходу.

Водночас Середньо-Східна Європа була тим географічним простором, володіння яким перетворювало всі її імперії на надзначущі держави. Такими послідовно були Візантійська імперія, Річ Посполита, Австрійська імперія, Росія; за цей простір особливо змагалася у 1-й і 2-й Світових війнах Німеччина, але катастрофічно програла обидва рази. Саме аналізуючи ці історичні процеси знаменитий англійський теоретик геополітики Х. Дж. Маккіндер (1861-1947) ще у 1904 р. в праці «Географічна вісь історії» вивів формулу: “Той, хто контролює Східну Європу, домінує над heartlend‘ом; той, хто домінує над heartlend‘ом, домінує над Світовим Островом; той, хто домінує над Світовим Островом, домінує над світом”. Уточнимо, що heartlend‘ом він називав центральну частину Євразії – простір від Волги до Сибіру; Світовим Островом – саму Євразію. Як яскравий приклад спроби такого домінування над світом геополітик вважав монгольську імперію Чинґізхана і його наступників. Власне, те, що монголи недозавоювали Середньо-Східну Європу, призвело до розламу їхньої імперії.

Вартує нагадати, що українські провідні політики і теоретики геополітики усвідомлювали важливість консолідації Середньо-Східної Європи. Вже в добу УНР існував план проведення спільної міжнародної конференції народів і держав цього макрорегіону, але через воєнні події йому не судилося збутися. Ідеолог українського вольового націоналізму Дмитро Донцов (1883-1973) ще перед 1-ю Світовою війною заговорив про потребу формування блоку держав супроти імперіалізму Росії, а в праці “Підстави нашої політики” (1921) він вивів цю думку в імператив геополітичної стратегії для майбутньої України. Надалі ОУН і її теоретики ставили головною умовою постання української держави витворення геополітичного муру з країн Середньо-Східної Європи перед загрозами з боку Євразії.

Усе вище сказане промовляє про те, що для сучасної України проблема консолідації Середньо-Східної Європи є архіважливою. Тож уся дотична проблематика до цієї теми має розглядатися нами як підрядна, така, яку треба розв’язувати на користь цієї високої цілі. Геополітичні закони і розклад сил на материку Євразія складаються так, що простір Середньо-Східної Європи, його гармонійна, виважена структурованість є запорукою стабільності для всієї Євразії, а, як вивів Х. Дж. Маккіндер, для всього світу, бо створення у Євразії якоїсь надпотужної держави (на цю роль сьогодні претендують Росія і Китай) призведе до дестабілізації планетарної геополітики. Політичні еліти, які не розуміють цього, є звичайними деструкторами міжнародної політики. Україна як найбільша сьогодні держава Середньо-Східної Європи несе головну відповідальність за геополітичний розвиток цього макрорегіону. Сучасна українська влада, яка займає в міжнародному вимірі пристосуванську, надобережну і навіть пораженську позицію, прирікає на геополітичну поразку не тільки свою державу, а й цілий макрорегіон Середньо-Східної Європи. Уся внутрішня політика України повинна будуватися на основі усвідомлення свого геополітичного покликання, тобто майбутня Україна має моделюватися як мілітарно надпотужна, інформаційно й інтелектуально впливова, надактивна морська держава з відповідною економікою та інфраструктурою комунікацій і торгівлі.

Зараз на хвилі всеєвропейської кризи лібералізму до влади в Польщі й Угорщині, також Словаччини й Чехії частково чи повністю прийшли неоконсервативні політичні сили. В умовах військових гарантій з боку НАТО й економічних гарантій з боку ЄС вони легко перейшли в стан моральної безвідповідальності, виявилися в хитро сплетених тенетах російської міжнародної гри. Це й повело їх до демонстративно імперських жестів і заяв, до агресивності і цинізму (чого варті хіба викличні публічні заяви чеського президента М.Земана!) щодо України. Однак у цій ситуації Україна не повинна займати суто оборонну позицію в дипломатичному плані, тобто пробувати тільки відкидати угорсько-польські звинувачення на міжнародному рівні, а навпаки, мала б перейти у стратегічний контрнаступ, який формувався б у площині нових геополітичних ініціатив для Середньо-Східної Європи. Україні конче потрібно вийти з образу “бідного сусіди-прохача” перед ЄС, до якого, зрозуміло, всі ставляться зневажливо. Відповіддю на угорсько-польську агресивність мали б стати нові широкі ініціативи різного змісту у просторі Міжмор’я – господарські, торгівельні, освітні, культурні, військово-стратегічні, інноваційні. Наприклад, вартувало б запропонувати свій план участі економік макрорегіону Міжмор’я в торгівельних процесах Євразії, свій план безпеки в зоні Чорного моря, який би з огляду на війну в Донбасі й окупації Росією Криму був вельми актуальним, свій план співпраці університетів Середньо-Східної Європи задля протидії нівеляторським процесам в сфері культури й інтелектуального життя за інтенціями глобалізму та космополітизму і т. ін. Активна Україна, наступальна, зі своєю твердою позицією неодмінно змінить ставлення сусідів до неї.

Є й інший бік поставленої геополітичної проблеми. Країни Середньо-Східної Європи в теперішній ситуації, коли Росія вдається до різноманітних форм політичної, економічної, інформаційної, дипломатичної, диверсійної експансії щодо них – підкупи політиків, газово-нафтові зашморги, кібератаки, зухвалі хитрощі і відверта брехня, організація міжнаціональних конфліктів – повинні не входити в стан глухої оборони, а навпаки, виробляти свої плани контрнаступів. І тут Україна мала б стати лідером, головним промотором цих інтенцій. Не треба тільки надіятися на економічні й політичні санкції з боку США і ЄС, треба створювати і стимулювати ті міжнародні ініціативи, які б формували зони дискомфорту для самої Російської Федерації, для її внутрішньої політики, інформаційних стратегій, геополітичних тактик. Наприклад, якою ефективною могла б бути комплексна система дій на підтримку націоналізмів народів Кавказу, регіону, який є своєрідною «пороховою бочкою» для Росії. Адже цілком невеликих затрат потребує створення спеціальних інформаційних інтернет-сайтів, телеканалів головними мовами народів Кавказу, які б щоденно подавали інформацію про проблематику національно-визвольних змагань кавказьких народів, збереження і розвитку їхньої культури, їхньої релігійно-конфесійної самобутності, пояснювали злочинну роль Росії в їхній історії і т. ін.

Або наскільки важливими і потрібними були б можливі геополітичні ініціативи України у просторі Центральної Азії, вздовж велетенської смуги тюркомовних народів – від Туреччини до Уйґурії (Східного Туркестану) і автономної республіки Тува в РФ, з охопленням таких стратегічно значущих держав, як Казахстан і Узбекистан. І саме Україна мала б пропонувати цим державам і народам широку економічну й торгівельну співпрацю, спільні військово-політичні плани, культурні проекти. Адже українці від самих початків свого зародження як нації (V-Х ст.) співдіяли з тюркським світом (гунни, авари, хозари, печеніги, половці, берендеї та ін.), тюркомовний народ – кримські татари – живе сьогодні в складі України, елементи тюркських мов, культур, історичних традицій увійшли в свідомість української нації. Геополітичне розворушення цього велетенського простору, який дещо застряг в історії через автократичні здебільшого форми правління в більшості цих держав, мало б стати геостратегічним викликом для Росії, в складі якої проживає до 20 млн. тюрків (татари, башкири, чуваші, карачаївці, якути, тувинці, хакасці та ін.). Пробудження їхньої національної ідентичності, яка часто страждає від різних форм асиміляції, виявлення геополітичної значущості тюркського простору (він міг би стати альтернативою не тільки для Росії, а й Китаєві й Індії), цивілізаційна модернізація його – це ті геостратегічні ініціативи, які б могла стимулювати Україна і включати до них інші держави Середньо-Східної Європи. Загалом тюркомовні народи налічують близько 180 млн. – це більше, аніж населення Росії. Безумовно, що в цій справі потрібна надійна дипломатична співпраця насамперед із Туреччиною і США як найбільшими геополітичними гравцями в цьому макрорегіоні, потрібен дипломатичний прорив у стосунках з ними для створення потужної геополітичної альтернативи в Євразії і Росії, і Китаєві. Про це, до речі, чітко писав З.Бжезинський ще у своїй «Великій шахівниці», подібні накреслення були і в працях ідеологів українського вольового націоналізму, наприклад, у «Військовій доктрині» (1938) оунівця М.Колодзінського. Натомість, чи бачимо ми таку активізацію в міжнародній політиці сучасної України? Скільки разів відвідали, скажімо, Казахстан чи Узбекистан, український Президент, прем’єр-міністри, міністр закордонних справ etc.? Майже все стоїть у нас на позначці “0”.

Тепер спробуємо вивести геополітичні аксіоми для України щодо простору Міжмор’я, або об’ємніше – Середньо-Східної Європи.

1. Середньо-Східна Європа є геополітичною зоною особливого стратегічного значення для стабільності всієї Євразії і світу. Будь-які деструктивні дії в ній – провокування міжнаціональних конфліктів, розвиток імперських тенденцій, економічне узалежнення макрорегіону – неодмінно поведуть до його ослаблення, до загальної дестабілізації на планеті.

2. Політичні еліти Середньо-Східної Європи повинні усвідомлювати цю геополітичну місію макрорегіону і своїми діями відповідати їй, збагачувати і розвивати її. Інакше вони перетворюватимуться на контреліти. Тому нагально потрібними є спеціальні міжнародні конференції – політиків, культурологів, інноваторів-науковців, господарників – з проблем розвитку і піднесення макрорегіону, стимулювання в ньому нових конструктивних тенденцій.

3. Геополітична ідея консолідації держав Середньо-Східної Європи є понадчасовою, має глобальне значення і вона має бути геостратегічним імперативом для кожної української влади. На всі виклики в зоні Середньо-Східної Європи Україна має відповідати конструктивними ініціативами, новими проектами, влучними стратегемами, які б мали нейтралізовувати деструктивні дії засліплених шовінізмом і продажних контреліт, як це є сьогодні з боку Польщі й Угорщини. Насамперед має увиразнитися роль України як провідної держави макрорегіону у військовому плані, що єдина може забезпечити стабільність геопростору Чорномор’я. Відповідною має бути й внутрішня політика держави з виховання мілітарно-лідерської свідомості українського суспільства.

4. Українські політичні еліти повинні виховуватися і формуватися у свідомості провідної ролі України в зоні Середньо-Східної Європи, а не у свідомості дрібних нуворишів, коньюнктурників, примітивних пацифістів і компрадоріанців, як це є сьогодні. Тому нагальними є систематичні науково-ідеологічні, інформаційно-пропагандивні проекти з випрацювання методик, ціннісних, фактологічних, духовно-культурних основ для формування нової середньоєвропейської ідентичності українства, що мало би включати проведення наукових конференцій з названих проблематик, організації спеціальних книжкових видань, інтернет-сайтів, журналів і т. ін.

5. Україна розташована на цивілізаційному розламі між Середньою і Східною Європою (коли під “Сходом” розуміти специфічну російську цивілізацію), між світом католицизму і православ’я, глобальніше – між Європою і Азією. Вирішальною запорукою її збереження, зміцнення та можливої наступальності є повноцінна, різнобічна й широка інтеграція в Середню Європу як цивілізаційний феномен. Альтернативи немає. Або зміцниться Середня Європа, або вона стане жертвою нових експансій з боку Євразії (Росії).