Ярослав Сватко
Початок 20-х років минулого століття — це для українського визвольного руху період глибокої кризи. Кілька років кривавих змагань за втримання державності, жертви самовідданих борців за незалежність не принесли бажаного результату. Це було великою кривдою для українського народу, тим більше, що менші, і не набагато більш готові до боротьби нації, отримали державність внаслідок розпаду Австро-Угорської та Російської імперій. І хоча український національний організм рефлекторно намагався продовжувати боротьбу, обставини не давали шансу на негайне досягнення державності. Потрібно було осмислити причини поразки та скласти план перемоги. Великим щастям для українського народу було те, що серед командирів визвольної боротьби знайшлася людина, яка зрозуміла, що ні Зимові походи, ні місцеві повстання отаманів кардинально не змінять становища народу, бо сам народ не може викресати з себе вогню загальнонаціонального повстання. Це був Євген Коновалець — людина, якій Україна завдячує тим, що процес визволення періоду УНР-ЗУНР не згас, а набув системних ознак, поширив підтримку в народі, пристосувався до змін історичних обставин і врешті призвів до Акта 24 серпня 1991 року. Коновалець не був єдиною людиною, яка готувала появу синьо-жовтої держави, однак саме він запустив процес, який призвів до її появи, і кілька разів у важливих історичних моментах підштовхнув цей процес в потрібному напрямку. А вже коли “процес пішов”, то, як знаємо, зупинити його непросто.
На думку Євгена Коновальця, боротьба була програна тому, що національна еліта, яка опинилася біля керма держави, перебувала в полоні ідейних стереотипів, нав’язаних окупантами, позбувалася цих стереотипів уже в ході боротьби, за що довелося розплачуватися дошкульними поразками. В народі ж не було достатньо поширеного переконання, що власна держава варта того, щоб за неї віддавати життя. Авжеж, герої були — про це свідчать і Крути, і Базар, і багато інших епізодів боротьби, але героїв було виразно замало, щоб розпалити вогонь загальнонаціональної боротьби. І коли бойові товариші Коновальця займаються організацією нових повстань, він сам зосереджується на організації процесу підготовки майбутніх героїв та організації процесу вироблення ідеології визвольного руху.
Ідеологія. Солдат на війні заглядає в очі смерті, і щоб він не здезертирував в обличчі небезпеки, повинна бути сильна ідейна мотивація його боротьби. Повинна бути віра в те, що життя, віддане у війні за свій народ, є ціннішим для суспільства, для нащадків, від того, яке тихо дотліло у своїй хаті скраю. Заслугою Коновальця є те, що він побачив ще не оцінений сучасниками талант Донцова, домігся призначення його шеф-редактором “Літературно-Наукового Вісника” та організував кошти на випуск журналу. Всі три пункти були неочевидними для сучасників, Донцов, по при весь свій талант, у побуті був дуже конфліктною людиною, сварився через дрібниці і задля принципу, набув у середовищі галицької інтелектуальної еліти багато персональних ворогів, і призначення його на місце, яке займали Грушевський, Франко та Павлик, було складною дипломатичною проблемою. Але дипломатичний талант Коновальця залагіднив конфлікти, переконав неприхильних фінансувати видання, і геній Донцова розкрився. Ідеологічна частина процесу пішла.
Еліта. Переконанням Коновальця було, що покоління солдатів, командирів і політиків УНР та ЗУНР свою роль в історії вже зіграло, а другого шансу історія їм не дасть. Поки не пізно, потрібно готувати тих, які будуть командирами нових визвольних воєн, навіть, якщо вони щойно пішли до школи. Бойовий побратим Коновальця, полковник армії УНР Іван Чмола відроджує “Пласт”, який власне й стає кузнею кадрів майбутньої боротьби. Збереглися фотографії з нарад у Ворохті в 1921 році, де приймалися ці та інші рішення планів на майбутнє. Іван Чмола, який взяв на себе це завдання, був членом Начальної Команди УВО, і ми не знаємо жодної бойової операції підпільників, яку б він організував. Але ми знаємо, що більшість провідників ОУН і командирів УПА перейшли через “Пласт”, і на терезах історії цей внесок переважує багато бойових чинів. “Пласт” широко увійшов у життя української молоді, і під кінець 1920-х років старші серед пластунів брали участь у бойових операціях УВО. Однак задуманий процес передбачав зовсім інше місце молодої еліти. Запалена ідеєю, маючи ясні світоглядні дороговкази, молодь повинна була сама достосувати світоглядну базу до політичних реалій тодішнього світу, сама скласти програму, сама себе навчити новим технологіям боротьби і втілити завдання в реальність. Причому, якщо обставини не дозволять виконати завдання їм — то треба було зробити так, щоб воно реалізувалось наступним поколінням.
В кінці 1920-х років у процесі, запланованому Коновальцем, з’явилась нова якість. Гімназійники стали студентами, відчули себе самодостатніми людьми і почали створювати підпільні організації, по-своєму планувати процес визволення. Ідеологія зрослася з новим поколінням. Коновалець, який вже тоді був визнаним лідером визвольного процесу, ініціює створення нової структури — Організації Українських Націоналістів. За свідченнями Степана Ленкавського, одного з учасників установчого Збору, їдучи на Збір, студенти не дуже розуміли, що саме, і для чого створюється. Адже була УВО, вона мала достатню популярність в народі, вела боротьбу за визволення, і самі ж студенти прагнули, й ставали увістами. Навіщо ж ОУН, ще одна структура, якщо існує добре налагоджена діюча УВО?
Йшлося про те, що нове покоління повинно було само створити структуру, яка б відповідала викликам доби. Під явним впливом Донцова Ярослав Стецько укладає орденські принципи побудови організації. Ленкавський пише десять заповідей нового покоління, Косак — 44 правила, Мащак — молитву націоналіста… Звільнення України стає життєвою місією для молодих романтиків — про це вони складають присягу перед Богом і Україною, а від присяги перед Богом, як відомо, немає вороття. І у свої лави вони беруть не всіх бажаючих, але лише тих, які готові жити цією місією. За кілька років Коновалець дипломатично проводить непомітні кадрові зміни, на місце ветеранів УВО приходять студенти, а сама УВО стає однією з референтур ОУН. Але й там уже керували молоді.
Останньою важливою корекцією процесу з боку Коновальця був Бандера. Крім ідейних принципів функціонування суспільних структур, важливими є ще й способи побудови структур та принципи взаємодії між різними ланками організації. Степан Бандера мав талант бачити наскрізь, яким чином структура, утворена з окремих людей, проектується на суспільство, як її поєднати з іншими, такими ж ланками, щоб отримати потрібний результат — готовність народу до національної революції. Свою концепцію суспільної архітектури ОУН Бандера презентував у 1933 році, і був призначений Краєвим провідником. Від того часу можна говорити лише про вдосконалення структури ОУН, як відповідь на нові вимоги доби. Концепція Бандери дозволила розбудувати Організацію до 20 000 заприсяжених людей напередодні радянсько-німецької війни. Це незважаючи на втрати, понесені у боротьбі з польськими і радянськими спецслужбами, дворічні вивезення в Сибір. ОУН навчилася реґенеруватись та обертати дошкульні втрати у свої здобутки. Герої, які впали у боротьбі ставали прикладом для нового членства. Вбивство Євгена Коновальця також ні не зупинило, ні не змінило курсу ОУН. Процес давно вже йшов, і терор з боку спецслужб був одним із факторів, який враховувався творцями ОУН.
Кульмінація боротьби ОУН за державу припадає на період Другої світової війни. Історичні обставини не дозволили утвердити і утримати цієї держави. Однак нація не живе ані одним днем, ані одним поколінням. Чи можна ставити у вину поколінню Бандери і Шухевича, що вони не здобули омріяної Української Держави? Звичайно ж, ні! Те, що вони обіцяли, було дуже конкретне: “здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за неї!” Не здобули, але загинули. Можуть бути претензії?
Можуть. Загибель окремих членів не знімає місії Організації. Не можете здобути ви — мають здобути ваші діти, внуки, нащадки. Життя нації не закінчується невдачею в одній війні. Це теж було в проекті. Коли Бандера на допиті в ґестапо відмовлявся відкликати Акт відновлення Української Держави, він звертався не до Кундта. Адресатами його послання були майбутні політики України. І хоч у нас сьогодні виникають поважні сумніви, що нинішні українські політики, опинившись би в ґестапо, під загрозою смерті не лише своєї, але й близьких, повелися б як Бандера, не все так буде. Послання надіслане, і воно знаходитиме адресатів у кожному поколінні українців. І не все так буде, як зараз.
Найзначнішим з проектів ОУН була Українська Повстанська Армія. Згідно з архівами КГБ через неї, разом з невійськовими службами підтримки (за це радянська влада карала майже так само, як за власне УПА) пройшло півмільйона чоловік. Вдумайтесь. Ці люди не йшли на пікет за сто гривень. За переховування поранених бійців УПА чекала щонайменше висилка родини на Сибір. Але вони це робили — і, зауважте, не плакалися, що боротьба за незалежну Українську Державу безнадійна, бо Москва має і силу, і атомну бомбу. Готовність півмільйона людей до смерти і каторги — це показник, як можуть змінити суспільство лідери, якщо за їхніми словами стоїть не дешевий піар, а справжня готовність розділити з народом і життя, і смерть.
Mission impossible УПА не відмінила головного завдання ОУН: здобуття народом своєї держави. У тій боротьбі загинути — це не була штука, штукою було пронести вогонь ідеї в наступні покоління. Тому практично з 1945 року акценти діяльности Організації з військово-повстанських переносяться на підпільні, скорочується і майже припиняється поповнення повстанських підрозділів. Формально (якщо не рахувати Українського Національного Фронту) структур Проводу ОУН на території Радянського Союзу після 1954 року не існує. Але до останніх днів існування СРСР КГБ і обкоми боролись з “українським буржуазним націоналізмом”. Якщо ОУН не було — то з чим, у такому разі, вони боролись? І якщо це був фантом, то чому раптом у 1991 році Верховна Рада УРСР проголошує незалежність під синьо-жовтим прапором і Тризубом, а не, наприклад, з гімном “Живи, Україно” і червоно-синім прапором? Є лише одна відповідь на це питання: ті, яким долею було передбачено вижити, продовжували місію. Ми маємо безліч прикладів їх контактів з наступним поколінням: Василя Кука з Василем Стусом, Михайла Сороки з Михайлом Горинем, Ірини Сеник з Надією Світличною, тисяч повстанців та підпільників, які і в таборах, і на волі, не забували своєї присяги перед Богом і Україною. Вони передали свою естафету поколінь — і ми маємо Акт 24 серпня 1991 року.
Декалог українського націоналіста починається зі вступу „Я – Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя”. Можна безплідно дискутувати, про які два світи йдеться: чи двох цивілізацій, на грані яких живе Україна, чи це світ матеріалізму та світ ідеалізму, чи йде мова про грань між життям і потойбічним світом, по якій було призначено ходити кожному, хто приймав правила життя ОУН – все буде правильно. Важливо, що концепція була висловлена, Організація – створена і почала жити своїм життям, можливо, подекуди, й не так, як планували засновники. Вона й сьогодні існує, хоч дехто плутає з нею КУН, створений для політичних цілей власне Організацією, а дехто не розрізняє її від політичних спецзагонів з такою ж назвою, створених КГБ. Від 1991 року ведуться розмови про те, що ОУН відпрацювала своє, і повинна тихо щезнути. Аж раптом у 2004 році, під час створення Чорної Пори виявилося, що технології, давно випробувані Бандерою, успішно працюють і сьогодні. Пройшла ейфорія від проголошення Незалежности, і виявилося, що загрози для національного існування не щезають. Пройшло рілька років роботи помаранчевих урядів, і виявилось, що багато проблем України — від життєвої місії політиків, які посіли місця у верхньому ешелоні влади. В ОУН ішли, щоб віддати щось від себе — Україні. Зараз до влади йдуть, щоб узяти собі — від України. Баланс зміщується в небезпечний для нації бік. Можливо, хоч це буде арґументом на користь того, що ідея та місія ОУН себе не віджила?
Стаття написана до 80-річя ОУН і вперше опублікована 22.01.2009
