Єрм. Юстин Бойко, студит
Доктор богослов’я та патристичних наук
Патристичного Інституту «Августиніянум» в Римі
Львівської Архиєпархії УГКЦ
Тема національного спротиву змушує нас поставити основне запитання: що саме ми захищаємо в цій війні?
Найперша відповідь очевидна: ми захищаємо свою землю, державні кордони та право України на незалежне існування. Але цього пояснення недостатньо. За територією стоять люди, за державними кордонами – право народу самому визначати своє майбутнє, за політичною незалежністю – людська гідність і свобода.
Саме тому війна Росії проти України є не тільки війною за території. Це війна проти права українського народу бути суб’єктом власної історії. Російська імперська свідомість готова визнавати українців лише за умови, що вони відмовляться від власної ідентичності, історичної пам’яті та політичної волі.
Тому український спротив – це не лише військова необхідність. Це захист права бути собою.
І тут постає питання про роль християнства. Чи було воно тільки релігійним тлом нашої історії? Чи дало українцям щось більше, ніж обряди, храми та церковний календар?
Моя основна теза така: християнство стало одним із фундаментів української ідентичності, тому що утвердило три засади – гідність людини, історичну пам’ять народу та відповідальність за спільне добро.
1. Християнство дало нове розуміння людини
Християнська відповідь на запитання про людину починається зі слів Святого Письма: людина створена на образ і подобу Божу.
Це не лише релігійне твердження. Воно має прямі суспільні й політичні наслідки. Якщо людина є образом Божим, її гідність не надається державою, правителем чи суспільством. Вона передує будь-якій владі. Отже, влада не є власником людини. Держава не може перетворювати громадянина на засіб, а народ – на матеріал для здійснення імперського задуму.
Саме тут міститься богословська відповідь на імперію.
Імперія говорить: людина належить державі. Християнство відповідає: людина належить Богові.
Імперія вимагає покори силі. Християнство вчить, що влада також підлягає моральному суду.
Імперія позбавляє підкорені народи права на власний голос. Християнство нагадує, що кожна людина і кожна людська спільнота мають гідність, яку не можна скасувати політичним наказом.
Звідси випливає право людини захищати життя і свободу. Але звідси випливає також її обов’язок захищати ближнього. Християнська любов – це не пасивне співчуття. Якщо невинного вбивають, любов вимагає стати на його захист. Не зупинити злочинця, коли маєш можливість це зробити, – означає залишити жертву сам на сам зі злом.
Тому оборона України не суперечить християнству. Архиєрейський Синод УГКЦ прямо наголосив, що українці мають священний обов’язок боронити свою Батьківщину, зокрема зі зброєю в руках. Цей обов’язок випливає не з ненависті до іншого народу, а з відповідальності за життя людей, їхні родини та майбутнє.
2. Християнство сформувало простір історичної тяглості
Хрещення Русі наприкінці X століття не створило української нації в сучасному значенні. Було б неправильно переносити сучасні національні поняття на середньовіччя. Але воно створило духовний і культурний простір, у якому впродовж століть формувалася наша історична самосвідомість.
Християнство принесло книжну культуру, освіту, церковну організацію, богословську думку, літургійне мистецтво і писане право. Воно включило Київську Русь у європейський християнський світ і надало Києву значення не тільки політичного, а й духовного центру.
Коли зникали власні державні структури, Церква часто залишалася однією з небагатьох інституцій, які забезпечували тяглість суспільного життя. Парафії, монастирі, братства, школи та друкарні ставали місцями, де зберігалися мова, писемність, історична пам’ять і здатність до самоорганізації.
Звичайно, історію Церкви не можна ідеалізувати. У ній були слабкість, залежність від політичної влади, внутрішні конфлікти та людські помилки. Але незаперечним залишається те, що церковні інституції допомогли українцям пережити тривалі періоди бездержавності.
Особливо виразно це бачимо в Галичині XIX – початку XX століття. Духовенство брало участь у розвитку освіти, кооперативного руху, преси, культури та громадської самоорганізації. Йшлося не про перетворення Церкви на політичну партію, а про формування суспільства, здатного брати відповідальність за себе.
Народ не стає зрілим тільки тому, що має спільне походження. Він стає зрілим тоді, коли має спільну пам’ять, інституції та почуття відповідальності за майбутнє.
3. Християнство не обожнює націю, але вчить її любити
Тут необхідне важливе розрізнення. Християнство не дозволяє зробити націю абсолютною цінністю. Народ не є Богом. Держава не є спасителем. Жодна національна мета не виправдовує неправди, злочину чи зневаги до невинної людини.
Але з цього не випливає, що християнинові має бути байдуже до власного народу.
Людина приходить у світ не в абстрактному людстві. Вона народжується у конкретній родині, засвоює конкретну мову, успадковує культуру, пам’ять і відповідальність попередніх поколінь. Християнська любов починається не з абстрактної любові до всього людства, а з відповідальності за конкретного ближнього.
Митрополит Андрей Шептицький говорив, що християнин повинен любити всіх людей, але це не перешкоджає йому особливою любов’ю любити свою родину і Батьківщину.
Отже, здоровий патріотизм не означає переконання, що наш народ кращий за інші. Він означає, що саме за цей народ, цю землю і цю державу ми несемо особливу відповідальність.
Любити Україну – це не тільки переживати сильні почуття під час виконання гімну. Це означає чесно працювати, виконувати обов’язки, сплачувати податки, підтримувати військо, берегти українську культуру, не брати участі в корупції та не використовувати державу для приватного збагачення.
Патріотизм без відповідальності дуже легко перетворюється на гасло. А гасло, за яким немає щоденного морального вибору, не будує держави.
4. Свобода і державність
Український визвольний рух був боротьбою за право українців самим визначати своє політичне майбутнє. Саме в цьому контексті належить розуміти історію Української повстанської армії, стратегічною метою якої було відновлення української державності.
У богословському розумінні свобода не зводиться до відсутності зовнішнього панування. У книзі Виходу Бог визволяє ізраїльський народ із єгипетської неволі, але це лише початок. Після виходу народ отримує закон і вступає в союз із Богом. Отже, свобода від рабства повинна стати свободою для відповідального життя.
Це стосується і держави. Політичну незалежність потрібно здобути і захистити. Але потім її необхідно наповнити справедливістю, правом, довірою та служінням спільному добру.
Митрополит Андрей Шептицький у посланні «Наша державність» наголошував: держава залежить не лише від устрою та інституцій, а й від моральної якості громадян. Неможливо побудувати справедливу державу з людей, які не визнають відповідальності, закону та добра ближнього.
Ці слова особливо гостро звучать сьогодні. У час війни держава вимагає від людей найвищої жертви – готовності віддати життя. Тому і відповідальність державної влади стає найвищою.
Не можна вимагати жертовності від воїна, його родини, медика, волонтера та платника податків і водночас миритися з корупцією, безкарністю та привілеями. Несправедливість під час затяжної війни є не лише моральною проблемою. Вона руйнує суспільну довіру, а отже, послаблює здатність народу чинити спротив.
Тому сьогодні ми ведемо боротьбу на двох фронтах. На зовнішньому фронті треба зупинити російського агресора. На внутрішньому – не дозволити корупції, неправді, байдужості та взаємній недовірі знищити те, що захищають наші воїни.
5. Спротив як захист людини і майбутнього
Сьогодні війна ввійшла в особливо важку фазу виснаження. Росія продовжує завдавати ударів по українських містах, цивільній та енергетичній інфраструктурі. За даними Моніторингової місії ООН, липень і серпень 2026 року стали одними з найтяжчих місяців для цивільного населення за останні роки. Мільйони людей залишаються внутрішньо переміщеними, а гуманітарної допомоги у 2026 році потребують близько 10,8 мільйона людей.
Тому нашим ворогом є не лише російська армія. Небезпекою стають також виснаження, звикання до смертей, байдужість до фронту, суспільні поділи та зневіра.
У цих умовах національний спротив не можна вважати справою лише військових. Військовий захищає державу зі зброєю. Медик рятує життя. Волонтер забезпечує необхідне. Учитель передає дітям мову й історичну пам’ять. Науковець встановлює правду. Священник підтримує людину перед обличчям смерті. Громадянин чесною працею утримує країну.
Кожен із них бере участь у спротиві, якщо не дозволяє війні перетворити себе на байдужого спостерігача.
Наш захист має чітку моральну мету. Ми воюємо не заради війни і не заради помсти. Ми захищаємо людей, свободу та можливість справедливого миру.
Але мир не є просто відсутністю пострілів. Святий Августин визначав мир як спокій справедливого порядку. Якщо агресор зберігає здобуте насильством, якщо окупована людина залишається безправною, якщо викрадені діти не повернуті, полонені не звільнені, а злочин не названий злочином, то припинення вогню ще не означає справедливого миру.
Водночас наша перемога не може полягати лише в тому, щоб виявитися сильнішими від ворога. Ми повинні захистити в собі те, заради чого боремося: пошану до людського життя, свободу, правду і здатність до милосердя.
Російська імперська система перетворює людину на витратний матеріал. Україна повинна довести не лише словом, а й устроєм держави, що для нас людина є цінністю.
Це означає належну опіку над військовими й ветеранами, підтримку родин загиблих і зниклих безвісти, повернення полонених, лікування поранених, допомогу переселенцям і відповідальне ставлення до тих, хто повернеться з війни з тілесними та душевними ранами.
Висновок
Християнство формувало українську ідентичність не тим, що проголосило українців кращими за інші народи. Воно дало нам значно вимогливішу основу.
Воно навчило бачити в людині образ Божий, а тому – захищати її гідність, зберегти історичну пам’ять і культурну тяглість упродовж століть бездержавності, навчило розуміти свободу не як сваволю, а як відповідальність. І врешті воно нагадує, що влада існує для служіння, а держава повинна бути зорганізованим спільним добром.
Тому сьогодні ми захищаємо більше, ніж територію. Ми захищаємо право людини не бути рабом. Захищаємо право народу мати власний голос. Захищаємо правду від імперської брехні, пам’ять убитих – від забуття, а майбутнє наших дітей – від світу, в якому сила є єдиним законом.
І саме тут відкривається духовний сенс українського спротиву: не дозволити злу визначити, ким ми станемо.
Перемогти – означає не лише зупинити ворога. Перемогти – означає вистояти, зберегти людяність і побудувати державу, гідну тих, хто віддав за неї своє життя.
