5 грудня 1994 року відбулося найбільше пограбування в історії людства.
Україну – країну з третім у світі ядерним потенціалом – пограбували і залишили беззахисною. Щоб менше ніж за 20 років приступити до остаточного згортання української державності.
Пограбували зухвало і цинічно, за попередньою змовою групи країн, використовуючи пособників в Україні. Зробили Україну без’ядерною, а отже – беззахисною.
Ця багатоходівка по виведенню України з ядерного клубу почала реалізовуватися ще на зорі незалежності. Причому автори спецоперації чітко розуміли, що позбавлення колишніх російських колоній ядерної зброї, в ситуації, коли метрополія має значні імперські та реваншистські плани, неминуче призведе до повноцінної агресії та спроби поновити вплив над колишніми колоніями.
Ще до проголошення незалежності під час розгляду тексту Декларації про державний суверенітет у Верховній Раді України, за версією Юрія Костенка, з подання Сергія Головатого Іван Драч зачитав попередньо перекладений з англійської текст: «І мабуть, найкраще було б, щоб Україна проголосила саме ось що: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участь у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не виготовлення, непоширення і табу на території з приводу розповсюдження зброї».
До речі, подібні заяви змусили зробити й інші колишні совєцькі колонії. (Доки фігуранти цієї справи живі, варто хоча б допитати їх та висунути звинувачення на предмет державної зради).
Виглядає, що цей крок був спланований після того, як американському президенту Бушу-старшому навіть під погрозами не вдалося змусити Україну залишитись у складі совєцької імперії. Тоді і був запущений сценарій обеззброювання України. 24 жовтня 1991 року Верховна Рада ухвалила заяву про без’ядерний статус, в якій Україна в односторонньому порядку взяла на себе зобов’язання «не приймати, не виробляти і не набувати ядерну зброю».
У 1992-1993 роках Росія розгорнула потужну інформаційну війну, основними тезами якої була неспроможність України обслуговувати ядерну зброю, а також непередбачуваність її державного керівництва. Паралельно РФ розпалювала сепаратизм у Криму та на Донбасі та фактично оголосила невизнання існуючих кордонів з Україною (до речі, вони і нині не демарковані). Паралельно з України не вилазили делегації з США та РФ, які вимагали якнайшвидше здати ядерну зброю.
Що мала б робити країна в таких умовах?
Правильно. Посилювати свій безпековий компонент та заморозити переговори про здачу ядерної зброї країні, з боку якої йде постійна загроза, провокації та неприхована агресія.
А захищатися було чим. Ядерний потенціал, який перебував в Україні, можна було перепідпорядкувати під створену автономну систему управління міжконтинентальними балістичними ракетами. До цього угруповання входило 176 стаціонарних МБР: 130 рідинних, по шість боєголовок кожна, і 46 твердопаливних МБР – по десять боєголовок. Разом з 44 важкими стратегічними бомбардувальниками ТУ-95МС (25 одиниць) і Ту-160 (19 одиниць), оснащених ядерними крилатими ракетами класу «повітря-земля» великої дальності (1080 одиниць) і декількома сотнями одиниць тактичної ядерної зброї.
Що робило державне керівництво тоді?
У першій половині 1992 року Росії без будь-якої угоди було передано всі тактичні ядерні заряди. Приблизно у той же час Президент України Леонід Кравчук у листі до Президента США від 7 травня 1992 року вчергове запевнив, що «Україна забезпечить знищення всієї наступальної зброї, включаючи стратегічну наступальну зброю». Кравчук мотивував це бажання і поспіх тим, що Росія може заявити своє право на цю зброю і ввести свої війська на територію України.
Більш раціональну позицію займав прем’єр-міністр Леонід Кучма, який у промові у ВРУ у 1993 році відстоював збереження в Україні найефективнішої і найпотужнішої складової українського ядерного потенціалу – 46 твердопаливних МБР, які могли зберігатися довго.
Однак, зайнявши президентський пост і Кучма підтримав злочинну змову по ядерному пограбунку України.
16 листопада 1994 року Україна зробила черговий крок до втрати ядерної зброї, приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року.
Остаточну документальну крапку на ядерному пограбунку України було поставлено 5 грудня 1996 року, коли між Україною, РФ й Великобританією було підписано Будапештський меморандум.
А фактично останню ядерну зброю було вивезено 2 червня 1996 року. Проте й це не зупинило змовників. До 2000 року тривала спецоперація по знищенню інфраструктури ядерного озброєння (в тім числі пускові шахти, які, приміром, могли бути використані для записку стратегічної ракетної неядерної зброї).
У 1997 році Росія підписала ще один папірець «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією».
Цей документ, як і Меморандум, порушений Росією по всіх позиціях. На жаль, інші фігуранти цієї справи, окрім глибокого обурення, не здійснили жодних реальних і достатніх кроків щодо гарантування всіх видів безпеки, поновлення суверенітету та територіальної цілісності.
Наразі і з боку України, вважаю, навмисно не здійснено жодних кроків, щоб запустити сценарій виконання Будапештського Меморандуму. Україна так і не звернулася до країн-гарантів щодо запуску відповідних консультацій. А без цього подальші кроки неможливі.
На мою думку, існує два реальних сценарії.
Країни-гаранти виконують свої зобов’язання, паралельно укладаючи двосторонні безпекові договори з країнами-гарантами з чіткими механізмами їх реалізації. Звісно, крім країни-агресора Росії.
Якщо гаранти відмовляться від своїх зобов’язань, Україна має повне право оголосити про можливість і безперечне право поновлення ядерного статусу. Це буде надзвичайно важливий і важкий у всіх відношеннях шлях.
Юрій Сиротюк
