Минуло 83 роки з того часу, як 3 лютого 1929 року у Відні завершив свою роботу Установчий Конгрес Українських Націоналістів, на якому було створено Організацію Українських Націоналістів. Саме в цей день прийняли присягу ті перші 28 членів ОУН, що були делегатами Конгресу.
Кожного року з 28 січня по 3 лютого в Україні і в багатьох країнах, які прихистили в жорстокий повоєнний час українську політичну еміграцію, відбуваються численні урочисті академії, звучать велемовні і красиві промови, соковиті епітети і порівняння – щирі і вдавані.
Але українці до сьогодні так і не усвідомили феномену ОУН, створеної смертним розумом і серцем Євгена Коновальця, але породженої незвіданими глибинами Українського Духу.
Організаційний геній полковника Коновальця став лишень інструментом тої ірраціональної Волі Нації, що завше у часи смертельної загрози мобілізовувала наш суспільний організм і вилонювала на поверхню життя Івана Мазепу, Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Степана Бандеру, Романа Шухевича, Ярослава Стецька й десятки інших національних велетів та провідників.
ОУН – це організаційний феномен Нації, що перебувала в смертельній боротьбі, ціною якої було саме життя. У ворожому підпіллі вона вершила дії, що й сьогодні не кожній державі під силу. За красномовними прикладами не слід далеко шукати.
Розвідка УВО і ОУН вважалися чи не найкращими у Європі. Розвідка бездержавної нації – супроти розвідок і спецслужб наймогутніших держав свого часу!
Служба Безпеки ОУН успішно протистояла зловісному НКВД-КГБ: засилала в його ряди свою агентуру, виявляла, знешкоджувала і перевербовувала ворожу сітку, розшифровувала спецоперації противника і будувала хитросплетіння власних контроперацій та вела оперативні ігри. Навіть сьогоднішні нечасті документальні публікації на цю тему вказують, скільки поразок і втрат зазнав ворог. А що ще ховається в архівних глибинах!?
Чи не правда – є чому повчитися сучасній розвідці та органам безпеки Української держави. Хоча суть науки напрочуд проста – мати відкрите серце і шляхетну душу, ворога відверто назвати ворогом, не бавитися у фальшиву дипломатію “стратегічного партнерства”, а нищити його до останку на цьому таємному фронті боротьби. Більшовицька Росія та Польща були такими ворогами українства і провідники ОУН спрямували безкомпромісний удар проти напасників.
ОУН гнучко реагувала на зміну умов політичної боротьби і відповідно до обставин витворювала відповідні їм організаційні форми. Перебуваючи в підпіллі, вона до основ струснула Польщею, завдала дошкульних ударів більшовицькій Росії і нацистській Німеччині.
Якщо потрібно було для відплати, то ОУН і її бойові підрозділи навіть знищували їхніх міністрів, дипломатів і генералів: польського міністра Пєрацького за т. з. пацифікацію українців Галичини і Волині, совєтського дипломата Майлова – за голодомор на Великій Україні, совєтського генерала Ватутіна, німецького генерала Лютце і польського генерала Свєрчєвського – за каральні антиукраїнські акції та бойові дії проти повстанського підпілля.
На принципах адекватності по відношенню до противника та неминучої відплати за заподіяне українцям зло ефективно будувався захист національних інтересів тоді і вони цілком надаються для цієї ж цілі сьогодні.
У роки Другої світової війни, і в умовах бойового протиборства ОУН створила і розбудувала Українську Повстанську Армію та здійснювала політичне керівництво нею. За оцінками фахівців в момент найвищого піднесення УПА досягала 100 тис осіб, а всього крізь її ряди пройшло біля 300 тис. вояків!
УПА щоденно потребувала здійснення структурної організації, управління роззосередженими по Україні частинами і підрозділами, планування і керівництва бойовими операціями, озброєння, матеріального спорядження і постачання, санітарного забезпечення тощо.
Наскільки це було складно, можна уявити із того порівняння, що сьогодні з не надто більшою українською армією заледве справляється ціла держава: регулярно надходить інформація не тільки про її низькі бойові і моральні якості, але навіть про факти перебоїв із харчуванням.
Після закінчення Другої світової і в атмосфері нагнітання холодної війни ОУН продовжувала боротьбу у двох площинах – підпільно-бойову в Україні та допоміжну (політичну, військову і дипломатичну) за кордоном. І на обох ділянках мала поважні успіхи.
Відома істина, що найкращий захист – це напад. А тим більше напад на ворога на його ж території. Опубліковані сьогодні архівні документи вказують, що Провідник ОУН в Україні й Головний Командир УПА Роман Шухевич висилав у Москву розвідку з метою спланувати бойові удари по більшовицькій столиці. Очевидно, що суть не в їх здійснимості, а в напрямку і масштабі мислення – перенести війну на територію противника.
Хотілося б, щоб таку стратегію наступального мислення сповідував і провід Української держави. Тим більше що Росія, яка й надалі залишається нашим стратегічним ворогом, надзвичайно вразлива за своєю суспільною структурою і при бажанні (а, найголовніше, при здійсненні такого бажання) може бути розчленована на десятки, а то й на сотні національно-етнічних складових.
Сьогодні слід усвідомити аксіому, якою володіли провідники ОУН: допоки існує нерозчленована Російська імперія і допоки вона не зведена до первинних розмірів Московського князівства – доти Україні загрожуватиме смертельна небезпека!
Перебуваючи в еміграції, закордонні частини ОУН розбудували свої структури майже у всіх головних європейських державах і на всіх континентах. Так, наприклад, у 1963 вони існували: у США, Канаді, Аргентині, Австралії, Англії, Австрії, Бельгії, Бразилії, Голландії, Іспанії, Німеччині, Франції, Сирії, Єгипті, Лівані, Туреччині, Пакистані, Парагваї, Новій Гвінеї, Новій Зеландії, Марокко.
І чим далі у часі, то більше їхня географічна мережа розширювалася.
ОУН у світі являла собою глобальну українську структуру, яка проникала у всі пори суспільного життя країн перебування, пропагувала українську справу і залучала їх до боротьби проти совєтської держави й за визволення України. Задля цієї справи Степан Бандера – а після його смерті Степан Ленкавський та Ярослав Стецько – налагоджували контакти та спілкувалися з керівниками держав, сенаторами, дипломатами, генералами, провідними діячами науки і культури.
У сучасному українському суспільстві багато розмов ведеться і багато сподівань покладається на НАТО. Ще на зорі створення цього військово-політичного блоку Степан Бандера зустрічався з його генералами, – і в архівах ОУН за кордоном мені доводилося бачити фотопідтвердження цьому фактові. Але, на відміну від сьогоднішніх українських політиків, ці контакти Провідник ОУН здійснював на винятково взаємовигідній основі. І в той же час у своїй публіцистиці він критично характеризував цю структуру і ніколи не вважав її панацеєю від усіх українських бід, натомість усі сподівання покладав тільки на внутрішній потенціал української нації.
Провід ОУН мав домовленості про навчання свої кадрів у Військовій академії Іспанії. Натомість тактичні прийоми бойової діяльності УПА стали об’єктом вивчення військової науки США та набули широкої популярності в партизанських рухах Латинської Америки. А в 1966 р. в Аргентині іспанською мовою навіть вийшла «Історія УПА».
Не менш вагомими були зовнішньополітичні здобутки Антибольшевицького Блоку Народів (АБН), що був створений ОУН в 1946 році. Наголошую, такою активною була діяльність ОУН як політичної організації бездержавної нації, що тільки боролася за своє визволення. Залишається побажати, аби в умовах існування власної національної держави українські дипломати так же багатогранно, системно і наполегливо захищали українські національні інтереси.
Організація Українських Націоналістів була світовою українською структурою, феномен якої й до сьогодні так і не усвідомлюють українці. Не усвідомлюють того надбання, досвід якого слід використати в сьогоднішніх пошуках і змаганнях.
Але, навіть незалежно від них самих, цей досвід уже закарбувався на скрижалях національної підсвідомості і в неосяжній та невидимій субстанції національного Духу, що веде український народ крізь віки лихоліть і незбагненно зберігає його на своїй, Богом йому дарованій землі.
Олександр Сич
