Щороку 10 грудня світ відзначає Міжнародний День прав людини. Саме цього дня 73 роки тому Генеральна асамблея ООН ухвалила Загальну декларацію прав людини. Це перший в історії міжнародно-правовий документ, який проголошує основні права і свободи кожної особи– незалежно від країни народження і проживання, громадянства, статі, раси, національності, віросповідання, мови, освіти, соціального статусу, віку, здоров’я тощо. Декларація є і назавжди залишиться висхідним пунктом і золотим ядром всієї системи людських прав.
Про потребу в універсальному документі, що з позицій гуманізму окреслює і юридично закріплює фундаментальні права людини, отримані нею від народження (дані кожному не батьками чи владою, а самим Богом), у всі часи говорили видатні мислителі. Про це писали автори Біблії (людина створена за образом і подобою Божою, Творець наділив усіх нас розумом, волею, рівними правами, здатністю робити свідомий вибір між добром і злом), античні юристи і філософи (Протагор: «людина-міра всіх речей»). Ідея рівності всіх людей у природних правах на гідне життя, волю, повагу, добробут набула розвитку у працях середньовічних просвітителів і мислителів доби Відродження.
Історія свідчить: брутально-зневажливе ставлення деспотичної, нерозумної, пихатої влади до прав підданих (політичних, економічних, національних) часто призводило до вибухів кривавих революцій.
Важливі положення про права людини містяться в національних документах попередніх століть. Декларація незалежності США, ухвалена 1776 р., проголошує природність людського прагнення до свободи, щастя й політичної незалежності, визнає право громадян на революційне повалення влади, якщо вона порушує їхні права.
Декларація прав людини і громадянина, прийнята 1789 р. Національними зборами Франції, констатує: всі люди народжуються і залишаються рівними у правах, найголовнішими серед яких є невід’ємні природні права на свободу, власність, безпеку і спротив усякому гнобленню. Зазначено, що закони держави можуть забороняти робити тільки те, що є шкідливим для суспільства. Все, що не заборонене законом, те дозволене. Ніхто не може бути примушений робити те, що законом не передбачене. Декларація проголошує презумпцію невинності. Вимагає від влади підзвітності перед суспільством і відповідальності перед виборцями за свою діяльність. Вона скасувала рабство і кріпацтво.
Особливо гостро питання ухвалення юридично окресленої, політично визначеної та непохитної, загальнообов’язкової системи фундаментальних людських прав постало в буремному і трагічному 20-му ст. У першій половині минулого століття людство пережило низку глобальних катастроф: дві кровопролитні світові війни, жертвами яких стали близько 80 млн. осіб, установлення тоталітарних та агресивних режимів– більшовицького в колишньому СРСР, нацистського в Німеччині. Обидва, не приховуючи маніакальної мети світового панування, вороже ставилися до фундаментальних надбань нашої цивілізації– гуманістичного світогляду і високої культури. Комуністи й нацисти задля досягнення антигуманних, вузько партійних цілей брутально порушували фундаментальні людські права. Цинічно зневажали і злочинно піддавали репресіям тих, хто не сприймав їхніх людиноненависницьких доктрин. З ідеологічних, соціальних і національних мотивів безжально винищили мільйони співгромадян і мешканців окупованих країн.
Антинародні режими практикували масові позасудові розправи над «ворогами народу», «біологічно неповноцінними етносами» і «шкідливими класами», використовуючи нечувані доти засоби: штучні голодомори, концентраційні винищувальні табори, газові камери, загороджувальні загони взяття і розстріли заручників. Застосування дикунського принципу колективної відповідальності призвело до депортацій багатьох народів, національних і соціальних груп.
Зневага сталінським і гітлерівським тоталітарними режимами людських прав гостро виявилася під час війни між ними: у ставленні до військовополонених і мирного населення на окупованих територіях.
Саме прагнення запобігти повторенню в майбутньому нових жахіть і вселенських трагедій, поява зброї масового знищення, усвідомлення того, що світ усе більше став відчувати себе єдиним цілим, вразливим і беззахисним, дало поштовх подальшому розвитку концепції прав людини.
Першим міжнародним актом, що згадує про невід’ємні людські права, був Статут ООН. Він говорить про «основні свободи» і «права людини», що є обов’язковими для всіх держав-членів організації, але не називає і не конкретизує їх. Через це з’явилася потреба в документі, який уточнює перелік таких прав і свобод. Для його підготовки ще 1946 р. була створена Комісія з прав людини у складі 18 осіб—людей різних національностей і політичних поглядів. У проект документу було покладено чотири важливі види свобод людини: свободу слова, свободу переконань, свободу від страху і свободу від злиднів. Вони в концентрованому вигляді охоплюють основні права, поважають гідність і цінність кожної людської особи.
Результатом дворічної роботи Комісії став проект Загальної декларації прав людини. Після тривалого обговорення і внесення поправок Генеральна асамблея ООН прийняла Декларацію 10 грудня 1948 року. За документ голосували 40 країн. Голосів «проти» не було, але 8 делегацій утрималися під час проміжного голосування. Серед них були СРСР, УРСР, БРСР і країни радянського блоку (їм не подобалося те, що документ передбачав право громадян на вільний виїзд зі своїх країн). Але під час голосування за остаточну редакцію вони все таки віддали голоси за Декларацію. Хоча ніколи повною мірою не виконували її норм. Зокрема, в частині гарантування політичних та ідеологічних свобод громадян.
У наступні десятиріччя багато відважних, сильних духом людей, серед них чимало українців, за вимоги до комуністичної влади забезпечити громадянам СРСР гарантовані Декларацією людські й національні права зазнали жорстоких кримінальних переслідувань і моральних знущань.
Після затвердження Загальна декларація прав людини стала основним установчим документом ООН. Її ратифікували більшість держав світу, в тому числі й Україна. На переконання авторів документу та урядів країн, представники яких за нього проголосували, Декларація повинна назавжди стати ефективним засобом запобігання тяжким злочинам проти людяності на всій планеті. Але тривалий час цього складно було домогтися, оскільки документ мав морально-рекомендаційний, а не юридично-зобов’язувальний характер.
Декларація стала правовою базою для прийняття в наступні десятиріччя низки інших міжнародних правових актів, які розкривають і конкретизують її зміст. Зокрема, це Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і два факультативні протоколи до них. 1966 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла два докладних договори, які завершили цей процес. Сукупність міжнародних правових актів має назву Міжнародний законопроект з прав людини. 1968 р. Міжнародна конференція ООН з прав людини констатувала: Декларація «є обов’язковою для членів міжнародного співтовариства». Лише 1976 р., після того, як договори ратифікували більшістю країн, законопроект отримав статус документу міжнародного права. Відтоді Декларація набула юридичного статусу і стала загальнообов’язковою для виконання всіма країнами-членами ООН.
За структурою Загальна декларація прав людини складається з преамбули, сім абзаців якої окреслюють загальні засади, і тридцяти статей, які лягли в основу всіх наступних міжнародних договорів, регіональних документів з прав людини і національних конституцій.
Проголошуючи рівність прав і свобод усіх людей, Декларація особливу увагу акцентує на природних, божественних правах кожної особи на життя, свободу, особисту недоторканність. Оскільки всі ми набуваємо їх уже в силу свого народження й належності до людського роду.
Статті1 і 2 Декларації закладають фундамент документа, наголошуючи на принципах гідності, свободи, рівності й братерства всіх людей. Статті 3-11проголошують індивідуальні права людини, зокрема право на життя й заборону рабства. Статті 12-17окреслюють права індивіда в громадянському суспільстві й політичному житті.
Статті 18-21 документа проголошують духовні, публічні й політичні права: на свободу переконань – релігійних, ідеологічних, світоглядних — і вільне їх виявлення, право на свободу об’єднань і мирних зібрань, на участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників.
Статті 22-27 визначають соціальні, економічні й культурні права людини: права на освіту, працю й вільний вибір роботи, на відпочинок і дозвілля, на достатній життєвий рівень, на допомогу при безробітті, на соціальне забезпечення в разі хвороби, інвалідності, старості тощо. Останні три статті Декларації визначають обов’язки індивіда перед суспільством і накладають заборону зловживати правами на шкоду цілям, закладеним у документі.
Декларація стала основою для двох обов’язкових пактів ООН про права людини: Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Її принципи викладені в низці міжнародних договорів: у Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, міжнародній Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок, Конвенції ООН про права дитини, Конвенції проти катувань і багатьох інших.
Папа Римський Іван–Павло II у промові 5 жовтня 1995 р. назвав Декларацію «одним з найвищих виявів людського сумління нашого часу». Заява Європейського Союзу від 10 грудня 2003 р. з нагоди 55-ї річниці Загальної декларації прав людини констатує, що Декларація «ставить права людини в центр принципів і зобов’язань, які визначають відносини в міжнародному співтоваристві».
Усі положення Загальної декларації прав людини ввійшли до Конституції України і становлять її світоглядно-правове ядро.
Актуальним є перетворення України на правову державу, в якій головним є характер відносин між громадянським суспільством і владою Лише у правовій державі юридичними засобами забезпечується охорона й захист людських прав. У ній повноваження влади чітко виписані й обмежені законом. «Золотим» правилом є теза: громадяни можуть робити все, що не заборонено законом, а влада тільки те, що їй дозволено народом, який її обрав (фактично найняв на конкурсних засадах) на визначений термін для виконання конкретних повноважень. Адже джерелом влади в державі, головним сувереном є народ—виборці і платники податків.
В ідеальному випадку (але, на жаль, не в нашому) не влада визначає для себе правовий статус, правила поведінки, пільги і платню. У правових країнах шляхом референдуму це має робити народ, який демократично з найкращих представників суспільства формує владу. В такій державі всі посадовці — від президента до депутата місцевої громади — справді вірно, сумлінно й чесно своїми знаннями і досвідом компетентно, відкрито і прозоро служать народові. Вони підзвітні й відповідальні перед виборцями (не стають захребетниками в нього на шиї, що використовують службове становище для власної наживи).
Актуальним для громадян України є судовий захист гарантованих Конституцією і законами прав і свобод. Важливою ознакою правових державах є правосуддя — чесне й неупереджене. Звідси вислів: «Перед законом і судом усі рівні». Довіра до українських судів через масову корумпованість нині низька. Реформи судової гілки влади дадуть позитивні результати тоді, коли вона буде формуватися тільки з доброчесних суддів (у ній не буде корупціонерів, аморальних типів, які, прикриваючись недоторканністю, чинять «кривосуддя»). Й коли вона стане справді незалежною від впливів інших органів влади. Завданням суспільства ще довго залишатиметься не допущення повернення до ситуації, яка склалася в часи влади «регіоналів», коли один клан підім’яв під себе всі три гілки влади– законодавчу, виконавчу і судову.
Важливим є формування і розвиток в Україні незалежного від влади громадянського суспільства, концепція котрого належить до найважливіших загальнолюдських цінностей. Структурними елементами цілісної системи громадянського суспільства є різноманітні добровільні–постійні або тимчасові– об’єднання активних громадян (політичні партії, численні громадські об’єднання, профспілки, товариства, збори, мітинги, круглі столи тощо). для задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних, духовних, професійних, екологічних, побутових та інших інтересів і досягнення суспільно значущих цілей.
Громадянське суспільство і влада повинні не протистояти одне одному, а на партнерських засадах взаємодіяти, творчо, конструктивно і результативно співпрацювати. Найактивніші і найбільш професійно підготовлені громадські діячі, що позитивно зарекомендували себе у розв’язанні суспільно значущих питань, повинні «йти у владу», ставати депутатами , керівниками громад, очільниками органів місцевої виконавчої влади. Наявність в органах влади значної кількості компетентних енергійних посадовців з активною громадською позицією підніме рівень її професіоналізму, патріотизму, моральності і відповідальності. Відчутно підвищить довіру суспільства до неї.
На темпи і результати перебігу всіх суспільних процесів впливають стан правової свідомості, загальний рівень культури, добробуту, духовності й освіченості наших громадян.
Анатолій Ковальчук
