Петро Іванишин,
доктор філологічних наук, професор,
експерт УІКДІ
(Штикало Д. Над світом сяє хрест меча. [упор.: Віктор Рог, Микола Посівнич; прим.: Василь Бойко]. К.: Українська видавнича справа, 2024. 256 с.)
Не так давно у серії книг ідеологів українського націоналізму видавництва «Українська видавнича справа», ініційованих Організацією Українських Націоналістів (бандерівців), побачили світ вибрані твори сьогодні напівзабутого, але свого часу вельми відомого та яскравого теоретика і практика українського націоналізму, лідера львівського студентства початку 1930-х, провідного члена ОУН, уродженця Північної Галичини (Сокальщини) Дмитра Штикала (1909-1963). У цьому виданні, завдяки зусиллям упорядників Віктора Рога та Миколи Посівнича, а також автора приміток, макету й обкладинки Василя Бойка, зібрано низку філософських, публіцистичних та есеїстичних творів Штикала, написаних передусім у міжвоєнний період.
Книга, що має гарне естетичне оформлення та зручний формат, який оцінять як читачі запілля, так і фронтовики, містить також пізнавальну передмову відомого українського політика й доктора політичних наук Олександра Сича, післямову Віктора Рога, а також кілька статей побратимів Д. Штикала, які дають цілком достатнє уявлення про біографію та ідейний світ цього автора.
Саме на актуальності ідейного світу й варто наголосити. Штикало належав до тієї пробудженої Визвольними змаганнями (1917-1920) й окремо польсько-української війною 1918-1919 рр. частини галицької та еміграційної молоді, яка жила ідеєю здобуття власного національного дому – Української самостійної соборної держави. Ідеологічно вона (Степан Охримович, Степан Бандера, Богдан Кравців, Олег Кандиба (Ольжич), Олена Теліга, Володимир Янів, Зенон Коссак, Дмитро Мирон, Степан Ленкавський, Михайло Колодзінський та ін.) перебувала під могутнім інтелектуальним впливом Дмитра Донцова та споріднених йому ідеологів УВО та ОУН, що позначилося й на стилі Штикала, хоча часто й не входила безпосередньо до кола вісниківців, а належала до структур Організації Українських Націоналістів. Ця молодь, керована рішучішими представниками старшого покоління, повела активну боротьбу спочатку з польськими та угорськими, а згодом – німецькими та московитськими окупантами. Поліційний нагляд, тюрми, концтабори, підпільна робота, війна, еміграція – не завжди сприяли творчому розвиткові цих людей. Тому тим більше захоплення і повагу викликають їхні твори, що писались у «добу жорстоку, як вовчиця» (О. Ольжич).
Дмитро Штикало, який уже як член ОУН, студент-правник Львівського університету й незламний в’язень Бригідок та концтабору Береза Картузька, проявив себе прекрасним оратором, полемістом і публіцистом у 1930-х, залишив також і низку вагомих праць («Над світом сяє хрест меча», «До проблеми молоді», «Апологія безумства», «Новітні Данаїди», «Ідея та її визнавці»), які складно не віднести до розряду продуманої політичної філософії. У них, попри певну нерівність стилю й низку міркувань, які з плином часу дещо втратили свою актуальність, можна віднайти творчий розвиток ідей як класичного шевченківського (до чого тяжіла ОУН Євгена Коновальця), так і вольового (чинного або донцовського) націоналізму, між якими насправді складно знайти неперехідні межі.
Насамперед мислитель розвиває тлумачення націоналізму як світоглядного феномену, як системи не знання, а могутньої політичної віри, яка співіснує із іншими «релігіями» – християнізмом та більшовизмом. При цьому, якщо більшовизм (московський комунізм) автор слушно трактує як повного антипода націоналізму, то із християнізмом цілком можливий синтез (с.67), особливо якщо ідеться про християнство в інтерпретації кардинала Мерсьє, митрополита Андрея Шептицького чи єпископа Владислава Бандурського. Мабуть, не кожен молодий націоналіст, що вишколювався, наприклад, у «Тризубі», усвідомлював, що організаційна емблема відсилає не тільки до хрестомеча ОУН, а й до символів Є. Маланюка та Д. Штикала, в яких український націоналізм завжди християнський, а християнство завжди етнонаціонально інкультуроване.
Водночас Штикало, розвиваючи сенси Франка, Донцова, Вассияна, Андрієвського та інших теоретиків, зокрема й Габріеля Брюне, робить внесок у герменевтику базових світоглядів. Він розглядає націоналізм не просто як політичну ідеологію, а як надсвідому сферу, сферу могутньої Віри чи «Великої Ідеї», що керує життям – «вічною боротьбою» – окремих людей та народів. «Безумна», «божевільна» ідея протиставляється «реальному» чи «тверезому» розумові, бо лише вона одна здатна вивести смертельно загрожену й поділену між різними окупантами націю на шлях вільного самовладного буття: «Тут треба рішити: або хочемо жити й панувати і за це йдемо на найбільші жертви п’яні божевіллям – ідеєю, – або думаємо «тверезо» і цього не робимо, що у висліді дає нужденне животіння паріїв, нидіння і смерть» (с.128). Мабуть, саме не завжди усвідомлена, проте щира віра в цю Велику Ідею, а не тверезі розрахунки прагматичних політиканів, спонукали український народ та армію до начебто безнадійної боротьби в лютому 2022 року.
Важливе значення у плані розвитку теорії надсвітоглядів має стаття «Ідея і її визнавці» (1937), де у формі концептуальних тез мислитель узагальнює своє розуміння базового світогляду як ідеології. Молодий автор дає одне з найчіткіших трактувань в українській інтелектуальній традиції ідеології в дусі української націософії та європейської філософії життя, показуючи її як могутню життєтворчу силу, базове світобачення, що керує нашим мисленням, почуттями, волею, а також звичайними переконаннями-цінностями. Вона в його концепції – це «уклад засад (система принципів) і цінностей, що встановляють відношення людини до світу, існуючого в дійсності й існуючого потенційно в ідеї чи в ідеалі. Ідеологія каже нам, як маємо відчувати й розуміти світ і життя, що існує довкруги нас та які ідеї й ідеали маємо визнавати, які цінності цінити, якого світу, якого життя бажати і як до його здійснення змагати. Ідеологія – це вповні скристалізований, всеобіймаючий світогляд людини, це її віра, її релігія» (с.178). При цьому націоналізм Штикало трактує як світогляд, базований на «національній визвольній ідеї», тобто – Великій Ідеї свободи народу-нації. Дещо пізніше таке бачення світогляду (як віри) та націоналізму (не лише як політичної доктрини, а передусім як базової ідеології) розвиватимуть також Д. Мирон, С. Бандера, В. Іванишин та інші філософи.
Ще однією важливою темою політичної філософії та публіцистики Штикала стало формування національної еліти як «ініціативної меншості». У цьому сенсі великого значення автор надавав саме студіюючій молоді, яку розглядав як передусім майбутню провідну верству, від якої прямо залежить майбутнє нації. «Студентство, – писав мислитель в статті «До проблеми молоді» (1932), – це частина народу, це провідна й найбільш освічена верства молодого покоління» (с.71). Як якісно відрізняється цей традиційний для європейської цивілізації погляд на освічену молодь і її націотворчу місію від того дивовижного уявлення про студентів як слухняних і космополітичних майбутніх «фахівців», зациклених на самозбагаченні, яке вишукано нав’язує нам сучасна ідеологія неолібералізму. Окрім того, Штикало виокремлює в середовищі студентів «духовну аристократію» – націоналістів, які покликані вести українське студентство для здійснення великої історичної мети: «реалізувати велику ідею визволення свого народу, перетворення бездержавного племені в державну націю» (с.73). Що ж, у новітніх законах чи дискусіях про вищу освіту таке не часто зустрінеш, а шкода. Бо саме проблема бездержавності українців породила і внутрішню боротьбу із неоколоніальним режимом внутрішньої окупації (Майдани), і бажання кремлівського деспота розпочати війну з ослабленим українством у 2014 р.
Концептуальною рисою мислення Штикала є його метакритичність: він уміло проникає в ідейний світ різних опонентів і виявляє слабкі пункти їхньої аргументації. Звідси успішне сперечання із різними авторами, що стояли на позиціях угодовства, більшовизму, соціалізму, лібералізму, матеріалізму, безідейності, фарисейства та ін. Згадаємо лише два приклади. Один стосується майстерної полеміки із соціалістичною книжкою К. Пушкаря в статті «Новітні Данаїди» (1932). Апелюючи до міфологічного образу Данаїд, що мають символізувати практичну безплідність й утопічність соціалістичної ідеології, мислитель водночас ущент розбиває антинаціоналістичні стереотипи й формує в читача привабливий образ націоцентричного світогляду. Націоналізм – це ідеологія, яка переконана у вічності боротьби між людьми і націями; вона поборює космополітичні міфи й сприяє духовному поширенню етнонаціональної традиції; вона утверджує «солідаризм» і переконує, що нація вища за класи, а національна революція є водночас і соціальним визволенням; вона утверджує ідею гармонізації стосунків між державою та громадянином; вона не відкидає можливості національної диктатури лише на етапі виборювання власної держави і не заперечує проти народовладної системи під час розбудови політичного дому; вона розуміє, що успішно протистояти імперському ордену більшовиків може тільки еліта, сформована в національному ордені (ОУН); вона розглядає лібералізм як шкідливу догму й протиставляє йому національну «віру»; вона за суттю своєю є ідеалістичним світоглядом і утверджує ідеали волюнтаризму, ірраціоналізму та героїчного виховання молоді (с.140-172). Навряд чи такого типу природний для вільної людини світогляд є великою рідкістю серед воїнів, що у наш час захищають Україну від московських окупантів.
Інший приклад стосується важливої і вічно актуальної проблеми для кожного національно-визвольного руху: викриття псевдонаціоналістів. Штикало називає їх «тоже націоналістами» і вказує на компрометуючий характер таких осіб для української ідеї та справи: «…називати себе націоналістом, а ним не бути – з цього для націоналізму ніякої користі нема. А шкоди багато! Чистота національної ідеї стоїть понад усе і обезчещувати її, чи хоч би тіні на ній допустити не вільно!» (с.78).
На жаль, новітній націоналізм неодноразово намагались і намагаються дискредитувати різні індивіди й структури, які, наприклад, В. Іванишин називав «теж-націоналістами» та «імпрезіоністами». Це доволі жалюгідні, хоч і чудернацькі істоти з багатьма личинами та іпостасями. З одного боку, вони могли (чи можуть) бути доволі плодючі й робити певні корисні справи, перевидаючи класиків, масштабуючи чужі ідеї та постійно повторюючи привабливі слова, скажімо, «Донцов», «волюнтаризм», «ідеалізм», «героїзм», «жертовність» і подібні. Однак, з іншого боку, ніхто не може звинуватити цих людей в ідеалізмі чи, не дай Боже, жертовності. І на вишколах фронтовиків їх рідше побачиш, ніж на якійсь затишній імпрезі. За великими словами й часто правильними гаслами приховується реальне життя маленьких і заздрісних міщан, сповнених великими ідеями самохвальби, самозакоханості і самозбагачення. Вони живуть і пишуть так, наче немає великої війни й боротьби за національну свободу, немає справжніх і жорстоких ворогів, а є лише їхнє роздмухане до розмірів мастодонта хворобливе «я». І в інтересах цього містечкового «я», а не якоїсь там великої справи, вони переважно і провадять свою священну і часто єдино важливу для них війну, не гребуючи фантастичними доносами та бездоганними інтригами, проти ворогів вигаданих – тих необережних учителів, друзів, колег чи учнів, які в реальності чи тільки в їхній уяві недостатньою мірою підтримували егоїстичний апломб теж-націоналіста належно роздутим.
Можна погодитись із Штикалом, якщо згадати ще й один із класичних персонажів Івана Франка: сумнівно чи такого типу фарбовані лиси сприяють зростанню кількості шанувальників української ідеї. Бо егоїст, навіть у камуфлюючій тозі патентованого націоналіста, навряд чи може бути націоналістом справжнім.
Отож сподіваємось, що збірник творів справжнього націоналіста Дмитра Штикала не просто поверне у філософський та науковий обіг важливу постать українського руху, а стане певним дороговказом для молоді і допоможе їй розбудовувати базовий для українця україноцентричний світогляд. Для перемоги над московським імперіалізмом та іншими деструктивними світоглядами опертя на світлу Велику Ідею, де органічно поєднались хрест і меч, – це вельми важливо.
