Нижчеподана стаття була написана мною ще наприкінці 1991 року і вперше опублікована в січневому номері журналу СНУМ «Напрям» за 1992 рік. Текст є переконливою відповіддю на актуальні питання сучасності. «Не знали?», «Не готувалися?», Не вірили?» Дочекалися, досиділися, додомовлялися…
Пригадую шквал обурення і критики на свою адресу, який викликала публікація статті, звинувачували в «екстремізмі», «радикалізмі», «розпалюванні», «провокації», в нерозумінні ситуації та банальній неосвіченості-недосвідченості. Час переконливо довів, хто був правий, двадцятиоднорічний сумський студент, чи його сивочолі титуловані критикани…
Віктор РОГ
«Чи відпуститьнас Росія?» – це питання все частіше задають собіновоспечені українські«демократи», а за ними його починає повторювати і народ. Вони щораз більше стурбовані проблемою, як би не образити чи не злякати російськомовне населення.
Чи ж можемо ми розраховувати на милість «старшого брата» в будь-якому випадку? Спробуємо трішкипоміркувати над цим питанням.
За час свого існування лише російсько-комуністична імперія знищила понад сто мільйонівлюдей. І ми ще не зустрічали жодного злочинця, який би розкаявся у скоєних злочинах або був засуджений за злочини протинародів, а що винні у цьому насамперед росіяниу нас немає сумнівів. КПСС по суті була російськоюпартієюі слугувала утвердженню «велікой Расіі». Большевизм –російська ідеологія, а СССР –російська імперія. Не може бути якоїсь позанаціональної людини чи позанаціональної спільноти.
Психологія росіянина є наскрізь шовіністичною. Російський народ вихований на ідеї месіанізму,облудній ідеї «богообраного народу», на ідеї Москви, як «третього Риму». Це дуже глибоко вкорінилосяв свідомість російськогонароду і ані разу за всю історіюРосії не було у неї ні уряду, який би від цієї ідеї підмовився, ні організації, яка б цю ідею спростувала, ні інших ідей, якіб її поборювали.
Для Росії твердження проправо націй на самовизначення є демагогією і політичним фразерством. У свідомості пересічного росіянина Українастановить собою невід’ємну частку Росії і в цьому ми постійно переконуємося протягомкожного історичногоперіоду. Не мислять Росії без Україниі колишній президент СССР «комуніст» Горбачов, «демократи» Єльцин і Собчак, «правозахисник» Солженіцин, «фашисти» Васільєв і Жиріновскій.
Ми не можемо в жодному випадку підтримувати російських«демократів», бо маємо принципововідмінну, навіть протилежну до їхньої свою мету – побудову УкраїнськоїСамостійної Соборної Держави (УССД). Мета ж російських«демократів» – збереження підїх владою «оновленої» російської імперії,а це нічим суттєвим не відрізняєтьсявідмети абсолютно всіхїхніхпопередників.Ось що, наприклад, стверджує відомий російськийдіячІ.Дєдков у своєму інтерв’ю в 9-му числі журналу «Юность» за 1991 рік: «Как ни крути, но российская государственность включала в себя практически всю территориюнынешнего Союза. Славянские земли, Азия и Запад – вот Россия. А мы ратуем за сьежившеюся государственность, забывая об историческоймиссии нашей страны. Помните, какв «Маленьком принце»: «Мы вответе за тех, кого приручили». Если хотите, мы взяли на себя некоторые обязательства перед Богом за всех «великих и малых».
А якщо згадати заяви сумнозвісних «коричневих» лідерів«нової Росії» Жіріновского, Васільєва та інших, то стане зрозумілим, що незалежна Україна взагалі ніякне вписується в їх далекосяжні плани. В їхній«велікойРасіі» вже визначене заздалегідь місце для України,як губернії «хахлов», якітам мирноспоживають галушки з салом.
Тим часом російські«демократи», звалюючи всю вину за скоєні злочини на Сталіна, закликають усіх об’єднуватися «підматеринським криломдемократичної Росії». Сьогодні вони промовляютьдо російськихмас, наголошуючи на національному почутті, звертаючись до їхньої національної пихи вже без червоної машкари інтернаціоналізму. Вони надихають ці маси новими месіанськимиідеями, щоб продовжитипоневолення неросійських народів. Вони прискорено відроджуютьтрадиційний російськийшовінізм і в Росії вже сформувалося чимало сил для ефективного втілення його в життя. Росіяни зараз з особливим пафосом і надзвичайною активністю возвеличують та прославляють своїх вождів, героїв, царів– ворогівУкраїни– Пєтра І, Єкатєріну II, князя Потьомкіна та ін. А разом з цими душогубами й катами воскресає і їхня сатанинська практика.
«Ледарство, неробство стало одною з найприкметніших ознак московської національної вдачі.Москвитин уважає працю за прокляття, за гіршу кару, ніж кара на горло» (П.Штепа, «Московство», 1968). І ось уже в Москві біля «Білого Дому» з’являється гасло: «Єльцин, заставь хохлов накормить Москву!» І будьте певні, він зробить усе можливе, щоб «хохли» Москву нагодували. Звикли, що ми їх постійно годуємо, і не можуть уявити, що колись треба буде годуватися самим. Адже росіяни скрізь себе почувають панами і не бажають поступатися своїми замашками «старшого брата». Тож ми їм повинні у цьому допомогти. Бо вже дійшло до того, що ми на своїй землі ніби національна меншість. Ми, як чужі у своєму домі, і ось-ось можемо «з ласки» зайд стати і «зайвими». Вони зневажають нашу мову, культуру і звичаї, зневажають нашу символіку, називають наших Героїв бандитами, а нас самих в Україні взагалі нібито не помічають.
Ворожій ідеї месіанської Москви ми повинні протиставити нашу ідею святого Києва. Це змагання двох ідей, двох світів ми мусимо вивести в релігійну категорію. Тому і далі чинним є гасло «Київ проти Москви!».
У наш час все більше розгоряється ідейна війна між Україною і Росією, яка ніколи не припинялася повністю, лише переходила з однієї форми а іншу, то розгоряючись яскравим очищаючим полум’ям, то тліючи невгасимою іскрою. Зараз бої точаться на сторінках друкованих видань, по радіо і телебаченню. І, як не прикро, сьогодні полем бою є наша територія. Це ми бачимо і усвідомлюємо.
Росія сьогодні осідлала нового коника – «Расія спасла мір!», «Расія дала всєм свабоду!», «Расія побєділа бальшевізм!». Але ж ми розуміємо, що большевизм є чисто російською ідеєю, суть якої в збереженні і поширенні на весь світ російської імперії. Він вийшов на сцену в той час, коли виявилася повна неспроможність попередніх режимів урятувати імперію від розвалу. Так само і зараз, коли комуністична ідеологія зазнала краху, їй на зміну приходить більш хитра «демократична» ідеологія з тою ж метою – врятувати імперію. І не дивно, що у російських «демократів» особливу ненависть і страх викликає прагнення саме України до незалежності. Тому не треба наївно вірити, що так просто, шляхом «консенсусів» і «узгоджень», вдасться Україні стати вільною. Свобода здобувається у запеклій боротьбі і дорогою ціною.
«Мені здається, що найяркішою рисою московської національної вдачі є власне жорстокість…», – писав Максім Ґорькій і напевне мав рацію. А тепер додаймо до цієї риси споконвічні імперські традиції, непомірне «самомнєніє», знамениту російську облудність, аморальність і вже згадуваний месіанізм і ми зрозуміємо, що для нас часи плачів, сліз та туги закінчилися. Вимолювати полегшення і розчулювати ворога даремно. «Москва сльозам не вірить». Силі треба протиставити силу, бо за облудними заспокійливими словами росіян криється страшна небезпека. Нам не можна тішити себе ілюзіями. Боротьба буде нещадною і в ній або ми переможемо, або будемо переможеними. Третього не дано. Не на загравання з ворогом слід спрямовувати зусилля, а на прискорену розбудову своєї сили. Українську силу ми повинні плекати цілеспрямовано, позбувшись страху і комплексу меншовартості.
Тільки в безкомпромісній боротьбі з ворогами, насамперед з Росією, здобуде Україна справжню незалежність, а «незалежність» в так званій СНД, яка є зараз, не може бути прийнятна. Бутафорської нібито незалежної псевдо-України нам не потрібно.
«Ви, українці, нарікаєте, що ми, москвини, є вовками, які нападають на українців і жеруть їх. Так. А хіба ж ми, москвини, винні, що ви, українці, є баранами?» (П.Штепа, «Словник чужо слів», Торонто, 1977, с.20).
Тож давайте врешті-решт перестанемо бути баранами і не будемо чекати, коли Росія «зволить відпустити» Україну.
