Підручники, яких нема

Проведений у квітні вчительськими профспілками страйк призупинено, однак він імовірно продовжиться з початком нового навчального року у вересні. Тритижневі протести освітян у Польщі поки що не принесли успіху вчителям, які вимагають збільшення заробітної платні, зменшення бюрократичних процедур у школах, скорочення періоду підвищення кваліфікації. Важливі для української громади в Польщі питання української освіти залишилися осторонь.

pidruchniki-2

У страйку брали участь також вчителі українських шкіл, зокрема тих, де діють пункти навчання української мови. Про це писали в «Нашому слові» ( «Як страйкують вчителі українських шкіл» НС № 16, за 21 квітня 2019 р.).

Однак дивує одне: у вимогах страйкарів до влади українські вчителі не порушували питань кризи української освіти (зокрема тих, що стосуються пунктів навчання української мови) у Польщі. Зокрема, ідеться про відсутність підручників. Це питання стосується також українських шкіл; утім, на відміну від пунктів навчання, вони функціонують успішніше: мають власні бібліотеки, класи української мови, забезпечені комп’ютерами, підручниками, літературою.

Теперішня ситуація навчання української мови у Польщі – критична. Варто зазначити, наприклад, що в той час, коли в українських дитячих фестивалях беруть участь сотні дітей із початкових шкіл, уже в ліцеї вони десь «губляться», фактично припиняючи навчання рідної мови. Таким чином, на наших очах, при цілковитій бездіяльності громади, у Польщі асимілюються наступні покоління молодих українців, а поява заробітчан із України навряд чи покращить ситуацію.

26 квітня за ініціативою прем’єра-міністра Матеуша Моравецького почав працювати освітянський «круглий стіл» за участю представників уряду, вчителів, учнів та батьків. Результати чергових дебатів мають визначити шляхи розвитку освітньої системи у Польщі. Нам обов’язково треба бути учасниками дискусії задля вдосконалення освіти у середовищі нацменшин. Найменше, що ми можемо зробити – це хоча б писати листи (на зразок тих, що писав Мирослав Скірка міністрові освіти) та надсилати їх прем’єр-міністру Матеушу Моравецькому, голові Спілки польських вчителів (Związek Nauczycieli Polskich) Славоміру Броняжу тощо. Без голосу наших вчителів у справі реформування освіти в Польщі, ми залишимося у тій же кризовій ситуації, яку маємо зараз.

pidruchniki-5

Нехай стимулом до громадської активності стане згаданий лист голови батьківської ради у пункті навчання української мови у Варшаві Мирослава Скірки від 8 квітня 2019 року. У ньому він доповідає голові Об’єднання українців у Польщі Петрові Тимі про безуспішні результати свого листування з міністром національної освіти Анною Залевською щодо підручників. Без державної підтримки нашої освіти ми вже з осені, від початку нового навчального року, будемо змагатися з новою бюрократичною бездіяльністю.

Мирослав Скірка пише: «Минулого року, у листі від 15 лютого 2018 року, я повідомляв про довготривалу проблему відсутності підручників для шкіл та пунктів навчання мови української національної меншини в Польщі. (…) У своєму листі міністр наголосила, що запроваджені 2018 року законодавчі зміни унеможливили дофінансування видання підручників для національних та етнічних меншин, а також для спільноти, що користується регіональною мовою. Зміни ці, однак, залишили в силі також механізм приготування таких підручників. Це означає, що зберігається процедура, за якою саме видавництва мають надавати список підручників, натомість Міністерство національної освіти допускає їх до вжитку, закуповує та передає відповідним кураторіям освіти (кураторій освіти відділ, що є частиною урядової адміністрації у кожному воєводстві та відповідає за питання шкільної освіти, – ред). У випадку української національної меншини цей механізм взагалі не працює з дуже багатьох причин, і продовження його дії означає продовження стану постійної кризи у питанні підручників».

Усе це, на мою думку, – не проблема грошей, бо ж кошти приготування та друку підручників для нацменшин є «краплею у морі» в бюджеті міністерства. Це питання залежить від так званої «доброї волі», розуміння потреб учнів та вчителів – не іноземців, а громадян Польщі.

З тексту листа Мирослава Скірки випливає, що рішення цієї проблеми не можуть знайти ще від 2011 року. Підручників, надрукованих раніше, просто немає. Чи за 8 років у державному бюджеті не знайшлося коштів хоча б для перевидання надрукованих раніше книжок? Учителі наголошують, що для польських шкіл можуть друкувати підручники з фізики, хімії, однак книжок для навчання української мови немає. Виходить, що нацменшини мають самі готувати і за власні гроші друкувати підручники з рідної мови? Це є ознакою дискримінаційної політики держави щодо меншин.

Дехто заявляє, що в такій ситуації вчителям треба «вирішувати проблему самостійно» («Шкільні підручники непотрібні», НС № 3 за 20 січня 2019 р.). Пункти навчання української мови дають учням не всі необхідні знання. Усе залежить від вчителя, який за мізерну плату має стати освітянським Робінзоном, виконувати роботу замість міністерства освіти. Складно вчити рідну мову в класах, де разом навчаються діти від 6 до 16 років.

pidruchniki-7

Від учителів ми знаємо, що у деяких містах при створенні україномовних класів для мігрантів, чиновники ставляться до них як до класів навчання іноземної, а не рідної мови, хоча державні субсидії призначаються місцевій владі на навчання нацменшин. Тут знову постає питання підручників. Чи мігранти мають привозити своїм дітям книжки з України?

Враховуючи все це, у вересні нам треба донести до відома державної влади та вчительських профспілок нагальні проблеми. Це важливо, оскільки міністром національної освіти вже може бути інша людина, а всі переговори вкотре почнуться з нуля.

Ми поспілкувалися з кількома педагогами, які вже давно займаються проблемою відсутності підручників, щоб дізнатися, як вони працюють в таких умовах і як, на їхню думку, можна змінити ситуацію.

Марко Сирник, громадський діяч, історик, освітянин, голова фонду «Просвіта», м. Валч.

Marko-SyrnykМарко Сирник

Коли вчитель-методист вважає, що йому не потрібні підручники, це його особиста думка. Однак я вважаю, що критичні коментарі, які з’явилися в мережі після появи цієї статті («Шкільні підручники непотрібні» – ред.) свідчать, що підручники вчителям та учням все ж необхідні.

Також було багато критичних коментарів. На мою думку, висловлюючи такі погляди, кожен має замислитися над тим, якими будуть наслідки. Вихід нашої громади зі своєрідної «підручникової кризи» залежить тільки від міністерства, а не від нас, наших громадських товариств чи вчителів. Проблема полягає в тому, що міністерство не хоче дотримуватися своїх зобов’язань, які прописані у чинному польському законодавстві та стосуються освіти національних меншин, зокрема української. Позиція Міністерства національної освіти наступна: якщо ви, тобто нацменшинні товариства, підготуєте і дасте нам готовий матеріал на підручник, тоді ми його надрукуємо, повернемо вам кошти або ні. Але в законі однозначно прописано, за що відповідають обидві зацікавлені сторони. Опрацьовування та друк підручників для національних меншин має забезпечити держава. Як це буде зроблено  справа лише міністерства. Воно не може нав’язувати свою позицію щодо такого проекту нацменшинним товариствам, оскільки у них немає ані засобів, ані можливостей, ані професійних авторів для того, щоби самостійно вирішити цю проблему.

У нас у фонді виникла ідея заснувати «підручникову групу» авторів, щоби, попри всі перешкоди, почати роботу й підготувати до друку підручники з української мови. Зараз вже є українська читанка та допоміжні матеріали. Ми проводимо переговори з Міністерством освіти щодо видання цих підручників. Але там не мають готової відповіді на наші клопотання.

Ми вже дізнавалися у кількох видавництв про вартість друку запланованих нами підручників. Також спілкуємося з видавництвами в Україні за тими принципами, які пропонує міністерство – тобто на умовах відстрочених платежів.

Однак цей проект у остаточному втіленні також не вирішує проблему. Ми можемо залишитися з нічим і з боргами за друк підручників з української мови.

Марія Туцька, вчителька в українських школах, авторка підручників, голова Перемиського відділу ОУП.

MarijkaМарія Туцька

Зі свого 30-річного досвіду роботи в українській освіті я знаю, що потреба підручників для навчання української мови відчувалася завжди. Коли у Перемишлі виникла українська школа – «шашкевичівка», підручники стали нам вкрай необхідні, навіть враховуючи те, що до Львова було близько і звідти можна було привезти скільки завгодно книг. Куплені у Львові книжки ми перевозимо через кордон у валізах і в руках. Так ми збираємо свою шкільну бібліотеку. Нам також дарують книжки друзі, гості, люди, що відвідують нашу школу. Ми не отримуємо на це ніяких коштів, купують книги батьки та спонсори за свої гроші.

Зрозуміло, що навчання у школі проводиться не так, як у пунктах навчання української мови. Нам, вчителям, набагато легше працювати в класах з учнями одного віку й однаковим рівнем знань, у нас  інша методика викладання. Я за час своєї роботи в освіті опрацювала 5 підручників, останній з них вийшов у 2011 році – це був підручник для 5 класу початкової школи, останній випуск державного видавництва (Wydawnictwo Szkolne i Pedagogiczne – WSiP) до його приватизації. Останні 8 років іде боротьба за те, щоби за державні дотації виходили друком нові українські підручники, або щоби хоча б можна було перевидавати надруковані раніше книги. Річ у тому, що авторські права на українські підручники після приватизації залишилися при видавництві. З нами – авторами 5 частин підручника «Рідна мова для 1 класу» згадане видавництво підписало 16 квітня 2009 року договір на цілу низку підручників. Вони мали бути видані за державні гроші, а цей проект мав би забезпечити необхідною літературою дітей 1-3 класів. Однак через ліквідацію видавництвом редакції, яка займалася підготовкою до друку підручників для нацменшин, цього не сталося.

За час існування гімназій (ліквідованих згідно з останньою освітньою реформою) для них не видали жодного підручника, а для ліцеїв видали лише «Антологію української поезії та літератури», яку опрацював Богдан Гук. Зі свого боку, Марія Мричко видала зошити вправ для садочка, тобто для 6-річних дітей.

У 2011 році ситуація виглядала оптимістично, здавалося, що видання підручників для навчання української мови буде розвиватися. На жаль, пізніше була прийнята реформа шкільної освіти в Польщі, яка поклала край нашим сподіванням.

Хочеться запитати, чому з підручниками з інших предметів проблем немає, а у наших школах постійно виникають питання? Нам доводиться брати банківський кредит, аби опрацювати та видати українські підручники. Потім міністерство може повернути вкладені кошти, а може й не повернути. Такого не повинно бути, адже, за законом, є державне замовлення на підручники, і ми як громадяни маємо на це право. Міністр освіти Анна Залевська запевняла нас, що підручники замовлять, університети мали підготувати матеріал. Автори в нас є, однак ми не повинні вкладати свої особисті кошти у друк підручників. Це якийсь абсурд.

Тут виникає також питання – чи українська мова буде викладатися як рідна, чи матиме статус іноземної? А може, навчання відбуватиметься онлайн? Ці справи треба вирішувати на міністерському рівні. На уроках рідної мови з дітьми треба працювати наочно, представляти українську мову, літературу, духовність. Це можна вважати складовою державної політики щодо національних меншин.

Із початком реформування шкільної системи у Польщі ми переконалися, що ніхто з авторів реформи не розуміє специфіки шкіл нацменшин. Часом міністерські чиновники здивовані тим, що у системі державної освіти Польщі взагалі існують такі школи. Тож проблеми залишаються невирішеними.

Григорій Ванатко, громадський діяч, вчитель української мови у пунктах навчання в Зеленій Горі та Новогроді-Бобжанському Любуського воєводства.

Vanatko-GriczГригорій Ванатко

Я веду навчання української мови у двох шкільних пунктах: у Зеленій Горі та Новогроді-Бобжанському, який від вересня вже планують закривати. Я б хотів наголосити на потребі підручників для наймолодших учнів. У моїх групах найбільше учнів – з початкової школи, старших майже немає. Після уроків у пунктах навчання української мови, коли учні починають ходити до ліцеїв у Зеленій Горі та Новогроді-Бобжанському, їх приходить на уроки української менше, або ж вони не приходять узагалі. Тому потреба підручників для старших дітей – не така нагальна.

Методика навчання, спосіб ведення уроків із старшими учнями, звісно, відрізняється від уроків у початковій школі. Працюючи з ліцеїстами, ми менше користуємося підручниками, а більше працюємо з допоміжними матеріалами, щоб зацікавити учнів  наприклад, розбираємо тексти з Інтернету. Ми не використовуємо мережу на самих уроках, я готую ці тексти заздалегідь. Але в одній зі шкіл – у Новогроді-Бобжанському – немає такої можливості, оскільки дирекція не надала мені доступу до шкільної мережі.

З молодшими учнями початкової школи ми працюємо з підручниками для 1-3 класів, які у 90-х роках видало державне видавництво. На їхній основі я сам зробив зошит вправ для письма і читання. У пунктах навчання української мови немає поділу на окремі класи початкової школи, на уроки приходять учні різного віку. В одному класі перебувають діти 7-8 років, але також і 13-річні. У мене поділ наступний: одна група – це діти 7-13 років, інша – учні гімназії та ліцею. Може трапитися, що заняття проводяться для всіх разом. Звичайно, це дуже ускладнює завдання вчителя.

Під час уроку вчитель спілкується з учнями різного віку, користуватися всім одним підручником неможливо. Тож для кожної вікової групи доводиться готувати свої допоміжні матеріали. Це ніби проводити 3-4 невеликі уроки в рамках одного. Я сам собі готую методичні конспекти, роблю копії окремих сторінок з підручника, наприклад, для 1-2 класу, доповнюю їх матеріалом з підручника для 3 класу. Такими допоміжними матеріалами я й користуюся під час проведення кожного уроку української мови.

Звичайно, підручники у пунктах навчання української мови потрібні. Ми також потребуємо зошитів вправ, бо працюємо більше з ними, а не з тексами. Зокрема, вкрай потрібні зошити для навчання читання та письма. Наприклад, на урок рідної мови приходить 7-річна дитина, вона пише та читає польською, однак зовсім не знає українського кириличного алфавіту. Тому навчання рідної мови ми починаємо з нуля. Іноді на уроки приходять молодші діти, які мають 4 чи 5 років, але радше за компанію зі старшими братами чи сестрами.

Наші діти на уроках охочіше розв’язують різноманітні задачі, хочуть брати участь в іграх, вони менше зацікавлені читанням художніх текстів. Навіть батьки просять мене проводити уроки у формі ігор та розваг.

Загалом викладання – це дуже складна та копітка робота. Дитину треба зацікавити, навчити читати і писати, перш за все  навчити її зовсім відмінного від польського алфавіту. Підручник мав би враховувати цю специфіку: учнів 1-3 класу початкової школи вчитель має передусім навчити читати і писати, водночас дітей цього віку більше цікавлять ігри. А зараз часто вчителі, унаслідок політики міністерства, змушені ще й самостійно готувати підручники, конспекти, методичні матеріали.

Автор: Орест Лопата; джерело: Наше Слово, Варшава

Опубліковано Українці в світі.