Перебуваючи тепер в Україні я закупив у відносно новій книгарні на Хрещатику книжку польського вченого Гжегожа Мотики українською мовою. Вчений з поважним політичним забарвленням, через свою діяльність у Польському Інституті Національноі Пам’яті. Сама назва книжки досить тенденційна “Від Волинськоі різанини до Операціі “Вісла”, мабуть із суб’єктивною ціллю пропонувати, що акція “Вісла” була пов’язана певною мірою з попередньою різаниною. Фактично мало уваги присвячено останній темі, але автор намагається представити історію українсько-польських відносин, які не почалися від Волині, а бодай у ХХ століття почались від війни між українцями та поляками 1918-19 рр. Правда перші дві окупації поляками українських земель не згадані.
Головна проблема – що автор і видавці, а у цьому випадку ними є видавництво “Дух і Літера” при поважній інституції Національного університету “Києво Могилянської Академії”, що здійснено за фінансової підтримки Посольства Республіки Польща в Україні, намагаються дати враження об’єктивности цитуючи та відкидаючи інколи більш екстремальні висновки інших авторів. Одначе цієї об’єктивности фактично бракує через промовчування фактів, котрі не вигідні автору.
Можна навести чимало випадків, де автор просто промовчує або легковажить дуже важливі факти, які, як я можу тільки припускати, йому відомі. Ось декілька з тих, які мають значне відношення до згаданих подій:
Антипольські подіі на Волині, чи просто напрямні для цієї стратегії, не мають підтведження у будь-яких документах, від постанов ІІІ Конференції ОУН у лютому 1943 р., чи головної команди УкраїнськоЇ Повстанськоі Арміі, що вказували б, що ОУН чи УПА мали намір викорінити польське населення на Волині. До речі Мотика присвячує трішки уваги ІІІ Конференції, але сам нігде не знаходить жодного документу чи постанови про винищення поляків на Волині або деінде. У наступному розділі сам Мотика вказує під заголовком самого розділу, що анти-польська акція на Волині почалася в березні 1943 року, тобто постанови Конференції тут важливі.
Натомість існує сьогодні розсекречений недвозначний таємний документ з квітня 1947 режиму Полської Людової про “остаточне розв’язання українськоі проблеми у Польщі”. Це останнє – пряма цитата з польського документу. Рідко вдається знайти такий доказовий документ про намір чинити геноцид.
Мотика також применшує і легковажить участь поляків у німецькі поліції, що відбувалося в лютому-березні 1943р., при тому вказуючи незрозуміло і суперечливо своїй власні хронології, що польська поліція з’явилася щойно після початку антипольської акції яка фактично починалась у той час.
Щодо злочинів поляків проти українців на Волині та пізніше на території сьогоднішньої Польщі, то Мотика просто нехтує їхнє значення. Наприклад, наводячи тяжкий злочин Польської Армії Крайової в українському селі Павлокома у березні 1945 року, Мотика вказує на те, що у січні 1945 були викрадені і вбиті дев’ять поляків з того села. Полсьське підпілля зажадало звільнення викрадених або принаймні видачі тіл. Ця вимога не була виконана і 5 березня 1945 року польський партизанський загін увірвався до селі та чоловіків розстріляли на цвинтарі, а частину дітей і жінок прогнали, а частину замордували. Мотика пише що тут ймовірно згинуло понад триста осіб. На могилі у Павлокомі є імена і прізвища загиблих з датами народження, що вказує на значну кількість літніх, жінок і дітей. Запрошую пана Мотику на Грекокатолицький цвинтар у Павлокомі, сьогодні майже чисто польське село. На могилі пам’ятнику стоять імена Катерин, Марій, Розалій, Юль, чимало народжених ще у ХІХ столітті і таких які родились у 1930-их роках.
Після певного аналізу Мотика називає волинські події “геноцидом” поляків з рук ОУН-УПА, а акцію Вісла у найгіршому випадку “етноцидом” з рук Сталіна при допомозі місцевих комуністів.
У міжнародних актах, як і інституціях, такого терміну як “етноцид” немає, натомість є “геноцид” у Конвенції Організацій Об’єднаних Націй з 1948р., про що Мотика і пише. Акція “Вісла” була задумом не Сталіна, а польського уряду (хоча й комуністичного, але фактично він продовжував політику асиміляції та пацифікації українського населення у Галиччині ще за ІІ Республіки) з участю навіть польського населення, хіба що південні границі Польщі були закриті радянськими та чехословацькими військами і прикордонниками за дорученням Сталіна. До речі Акція не завершилась зразу, але аж у 1949 році, коли формально конфіксковано українську власність. Є аргумент для того, щоби включити з тієї причини Акцію у рамці Конвенції. Це не було б вигідним ні Республіці Польща ні Мотиці.
Украіномовне видання книжки речника польського уряду для кращої достовірності повинно було включити аналітичну передумову або заключення, яке пояснило б не тільки, що автор це науковець суб’єктивний, який є на польській державній службі з певним завданням, що на ці теми є також чимало наукового матеріалу по украінській стороні з дещо відмінним насвітленням. Післямови Ігоря Ілюшина далеко не вистарчає.
Правда, Мотика як спробу доказу своєї об’єктивності у своїх писаннях часто користується арґументом засудження Акціі “Вісла” польським Сенатом з 1990р., який просто обвинуватив комуністичний режим, а не поляків за встановлення колективної відповільності, а не геноцид. Цей звернення до резолюції Сенату автор розміщує для власної користі, а не задля щирости.
Мабуть добре, що українська наука і інституції є шукачами правди, розглядаючи та аналізуючи різні сторони історіографії. Другі народи напр поляки, євреі, тощо цього фактично роблять значно менше, але вони не повинні служити для нас прикладом. Одначе наша держава, і її посольства для прикладу повинні поширювати також нашу правду.
У цьому випадку мабуть слід зрозуміти, що в політизованій історіографії рідко знаходиться одна безперечна правда.
Мотика закінчує свою книжку словами, “…поляки мають право – навіть моральний обов’язок – вшанувати пам’ять жертв волинської та галицької різанини”. Правильно. Одне речення пізніше Мотика пише: “Однак, не треба забувати про всі ті лиха [українців], які стали уділом поляків.” А я б додав і не треба їх применшувати.
30 липня 2017р. Аскольд Лозинський
