Пам՚яті Миколи Петренка

10 жовтня у Львові на 95-му році життя відійшов у вічність поет і прозаїк-есеїст Микола Петренко, полтавчанин родом (м. Лохвиця, 06.11.1925). Хоча, на перший погляд, патріарх українського письменства прожив поважний відрізок часу, з позиції вічності ‒ це лише одна мить. Можна сказати, що буквально до останньої хвилі Його рука тримала перо, отож відліт Письменника з великої літери у вирій ‒ це велика для нас втрата…

petrenko1

Українська «Вікіпедія» повідомляє: «Микола Євгенович Петренко є автором понад 100 книг: поезій, прози, гумору, публіцистики, віршів для дітей, казок, пісенних текстів (всього до 200 пісень, деякі з них визнані кращими піснями року). А ще він автор кількох п՚єс та лібретто музичних вистав, які ставилися переважно на сценах львівських театрів: «Чарівне кресало», «Довбушів топірець», «Дві Іванки», «Шість імен» та ін.» Якщо до цього додати, що за свою творчу працю Микола Петренко отримав десять (!) престижних літературних премій, то велич генія українського слова постане у всій повноті.

Я не маю права і, якщо хочете ‒ то і можливості розкрити творчість спочилого поета-письменника належним чином, але маленький штрих Його кола зацікавлень буде, напевно, важливим для читачів «Українського погляду». Орієнтовно 2001-го року зателефонував приятель і повідомив, що зі мною хоче поспілкуватися поет Микола Петренко, але не дистанційно, а віч-на-віч. Я, звісно, радо погодився навіть приблизно не здогадуючись, про що йтиме мова. Маестро запросив до себе додому, що само по собі було неабиякою честю для «людини з вулиці», і я з трепетом переступив поріг його ‒ як це не дивно ‒ доволі скромного помешкання.

Після короткого вступу Микола Петренко витягнув з полиці тоненьку книжечку зеленого кольору і запитав, чи мені відоме таке ім՚я. На обкладинці було написано: «Петро Василенко (Волош, Гетьманець, Полтавець) МОЇ ПОВСТАНСЬКІ МАРШІ». На встид і сором я не знав. «То мій земляк, поет і повстанець. Загинув у лавах УПА на Закерзонні. Цю книжечку я впорядкував 1996-го року, а зараз готую нове ‒ значно розширене і доповнене видання. Я чув, що у вас є повстанські світлини ‒ хотів би використати якийсь сюжет для ілюстрації. Надасте?»

marshi

«Звичайно, ‒ відповів я, ‒ але навряд чи в збірці фотографій з підпілля на Гуцульщині є Петро Василенко-«Волош», хоча там багато досі неопізнаних…»

«Це зрозуміло, ‒ сказав Микола Євгенович. ‒ Але мені потрібно зображення, де повстанці на марші. Сподіваюся, щось таке у вас є?»

Сюжетів такого плану в недавно віднайденому Яворівському фотоархіві УПА було декілька, і пан Микола вибрав один:

rejd_upa

На ньому, як вже зараз відомо, зафіксовані 13 вояків УПА, що здійснюють рейд на Закарпаття 1946-го року. Серед них четвертим іде командир ТВ-21 «Гуцульщина», сотник Петро Мельник-«Хмара», а першим ‒ командир чоти Іван Мельничук-«Галайда», волинянин родом. Є тут фотограф підпілля Іван Гаргат-«Липкевич» (дев՚ятий), легендарний кулеметник Дмитро Ілюк-«Кичера» (другий) ‒ всі вони загинули в боях за волю України ‒ як і Петро Василенко-«Волош». «А можна мені придбати примірник цієї книжечки і сподіватися на таке ж, коли вийде друге видання?,‒ запитав я несміливо. ‒ Звичайно, ‒ відповів мій співбесідник і тут же підписав зелену книжечку: «На добру пам՚ять про поета-борця за незалежність. П.Петренко». І додав: «Коли побачить світ друге видання, я зателефоную». На тому й розійшлися, але на прощання я вручив Поетові два сюжети, котрі зафіксував на одній Його зустрічі з шанувальниками вже далекого 1995-го. На одному він сам, а на другому ‒ з онучкою. Досі вони не публікувались, а нині ‒ це вже історія…

petrenko2

Час минав, а дзвінка від Миколи Петренка все не було. Я було подумав, що він забув про мені обіцяне, але і в книгарнях нового видання про Петра Василенка теж не з՚являлося. Спливали роки, преса повідомляла про вихід в світ нових збірок Миколи Петренка ‒ і поетичних, і прозових. Величезне враження на читачів справила книга спогадів про творчих особистостей, з котрими Письменник зустрічався в своєму житті ‒ «Через 48 довгих років», але то буде згодом.

Вечірної пори 2006-го задзвонив мій телефон: «Це Микола Петренко. Зайдіть при нагоді, нарешті побачило світ друге видання про Петра Василенка». І додав: «Можна завтра зранку».

Від хвилювання мені не спалося. Ще раз перечитав «Мої повстанські марші», а також вкотре переглянув роздобутий 16-й том «Літопису УПА» («Підпільні журнали закерзонської України, 1945-1947»), в якому є розділ про журнал «Лісовик», що його редагував Петро Василенко-«Волош». На другу особисту зустріч з Письменником хотів прийти «підкованим у темі»…

На столі Миколи Петренка стояв стосик ошатно виданих книжок теж зеленого кольору, але вже з барельєфом автора і тією ж назвою: «МОЇ ПОВСТАНСЬКІ МАРШІ»:

marshi2

Друге видання було втроє «товстіше» за попереднє і лише вдома я зрозумів, яку величезну пошукову працю здійснив Микола Петренко, аби світ побачила не лише збірка творів його земляка-повстанця, а й максимально можливо вивірена біографія Петра Василенка-«Волоша», ім՚я якого перебувало в Україні під величезним табу майже півстоліття.

З помешкання Миколи Євгеновича я йшов з «королівським дарунком» ‒ зі словами «Вручайте друзям, особливо зі Сходу», упорядник книжки подарував мені безкоштовно десяток примірників нового видання. Жертовність Письменника і його простота у спілкуванні з пересічними людьми донині бринить рефреном словами іншого його великого земляка ‒ Василя Симоненка: «Найскладніша ‒ людина проста…»

Всесвіт Микола Петренка невичерпний і його пізнання ‒ це обов՚язок нині сущих в Україні, справжнім патріотом якої був відлетілий у вирій. Віриться, що Всевишній на зустрічі з новопредставленою Душею промовить словами Фрідріха Шиллера: «…А коли хочеш ‒ то живи зі мною // Тобі завжди відкриті небеса!».

Василь Гуменюк

Опубліковано Національна пам'ять.