Йосиф Сліпий – голос української Церкви і нації

Андрій ГАЙДАМАХА

З приводу ювілейного року Патріарха Йосифа Сліпого

2017-й є роком особливих подій, що мають історичне та загальнонаціональне значення. Серед них відзначаємо дві ключові дати з політичної історії України: 100-річчя Української національної революції і 75-ліття створення УПА, що постала з ініціативи ОУН. На цьому фоні постать Патріарха Йосифа Сліпого (1897-1984) вирізняється своєю церковно-політичною дією та духовно-ісповідницькою величчю.

Josyph_slipyjweb

Життєвий шлях Патріарха Й.Сліпого охоплює головні віхові події історії України, що їх протягом усього ХХ ст. довелося українцям створити і пережити у змаганнях за своє національне, духовне і церковне самоствердження. Нагадаємо: у день празника Покрови Св. Богородиці 14 жовтня 1982 р. Патріарх Йосиф при соборі св. Софії в Римі видав особливе Послання «З нагоди 40-річчя УПА». У ньому читаємо повчальні слова Глави й Князя Церкви: «Після Бога першенство має любов батьківщини… Жертвуючи своє життя за батьківщину, діти дають найбільший доказ любові своїх батьків і рідних».

У Києві низкою урочистих заходів офіційно відкрили Ювілейний рік, присвячений 125-річчю з дня народження Патріарха Й. Сліпого, що припадає на 17 лютого 1892 р. Заплановані протягом року різні урочисті та інформаційні заходи для популяризації особи та героїчних подвигів Першоієрарха УГКЦ. Рік стартував у Києві та в с. Заздрість на Тернопіллі, звідки почався земний шлях Й. Сліпого. У зеніті свого творчого життя і служіння, рукоположений єпископ Й.Сліпий обирає для свого герба девіз «Per aspera ad astra – Крізь терня до зірок», який за своїм змістом виявився пророчим.

Урочисте відкриття року відбулося в київському Університеті ім. Т.Шевченка концертом духовних творів, у виконанні студентських хорів, та словом Глави УГКЦ Патріарха Святослава Шевчука. Образ Патріарха Йосифа у цьому представленні постав перед слухачами дещо віддаленим у часі, що є природним. Але він ожив у розповіді про те, як після однієї торжественної св. Літургії у соборі св. Юра тодішній губернатор Львівщини (це було за Януковича) залишався чекати у храмі; коли на нього звернув увагу Блаж. Святослав, представник влади передав йому особистий ієрейський молитовник митр. Йосифа Сліпого, що його органи конфіскували в Харкові, коли везли в’язня за віру етапом до Сибіру.

1945_slipyj_josyf

Це був безмовний жест, який однак свідчить досить голосно про нове явище у стосунках Церква-держава: що конфісковані та розграбовані книжки з особистої бібліотеки Блаж. Й.Сліпого, які опинилися в руках людей, зокрема колишніх карателів і нинішніх колекціонерів, нині хоча нерішуче, але поволі повертаються до скарбниці Церкви. Це теж один із перших проявів поступової, давно очікуваної, але ще не відбутої справедливої реституції майна і власності Церкви та її служителів: адже вороги спершу заборонили їм служити, відтак їх заарештували і загнали в катакомби, чим змусили живу Церкву стати мовчазною. Але даремно. Попри всі заборони й підступні спроби силою «самоліквідуватися», УГКЦ являлася незламним свідком живого Бога на землі й у душах українців.

Особа і діяльність Патріарха Й.Сліпого з хвилини, коли він став перед судом Творця, належать історії. Про нього написали спогади і появилися численні дослідження науковців. Напевно ще надто рано, щоб ми могли повністю усвідомити всю глибину і далекосяжність усього висловленого, вчиненого та пережитого у хвилинах страждань цим Пастирем, що його Божий промисел покликав діяти серед «тернистих» історичних обставин. Процес осмислення місця і значення Блаж. Й.Сліпого у житті Церкви й української нації щойно починається.

Тим важливіше, аби всі, хто ще знав і спілкувався з цією небуденною і доброю людиною, ще встигали записувати спогади, передали враження і думки з приводу різних подій, якими було наповнене активне життя Й.Сліпого, віддане повністю жертовному служінню Богові й Україні. Поколінню, яке знало Блаж. Патріарха Йосифа ще за життя, належить обов’язок і вдячне завдання – зберегти для майбутніх поколінь якомога автентичніший і осмисленніший образ цієї непересічної і вельми заслуженої постаті.

Патріарх Йосиф Сліпий протягом усього життя вірно, покірно, але з повною віддачею розуму та волі служив Христовій Церкві на землі: як священик і богослов, як викладач догматики в семінарії, відтак – як засновник Богословського наукового Т-ва, а від в 1929 р. як ректор Богословської Академії у Львові; у 1939 р. – як таємно висвячений екзарх для Великої України з правом наступника на престол Києво-Галицької митрополії і всієї Руси – це право вступило в силу після смерті митр. А.Шептицького 1.11.1944; як в’язень большевицького Гулагу, ісповідник віри й єдності з Апостольським престолом. А після звільнення з 18-річної каторги, як учасник ІІ Ватиканського Собору в Римі та вигнанець-речник живої віри мучеників катакомбної УГКЦ. Але… без права на повернення до рідного Львова, за що його підвищено (не існуючим) титулом Верховного Архиєпископа Києво-Галицького з патріаршими повноваженнями, і Папа покликав його до колегії кардиналів Вселенської Католицької Церкви.

На кожному етапі свого життя Блаж. Й.Сліпий залишав у своїх діях і починаннях печать свого просвітленого духу і сильної волі. Він був людиною високої науки, яку називав «наріжним каменем і стовпом відродження і сили народу». Він уважав вільну науку, в тому й українську богословську, «виховницею народу», яка служить ідеї, «що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і розум». Він був людиною великої харизми, сумлінним і передбачливим господарем, вольовою особистістю, але й покірним та незламним у Христовій вірі та своїй місії на землі. Такі Владики, як князь Церкви Андрей граф Шептицький і Патріарх Йосиф кардинал Сліпий-Коберницький, народжуються лише раз на кілька століть. Їхню значимість зможуть повністю й всеосяжно оцінити щойно пізніші покоління українців, з відстані десятиліть, а то й віків.

slipyj-dity

Головні риси й чесноти Блаж. Й.Сліпого підтверджують свідки, які були наближені до його особи і брали безпосередньо участь у його діяннях. Зокрема в римський період його життя, який був напрочуд плідним і успішним на конструктивні чини. У тому періоді Глава УГКЦ, якому не переставали чинити опір і перешкоди наші рідні та й ватиканські церковні достойники, усе таки встиг створити, побудувати, повернути назад та покликати до життя нові інституції та ідеї, які великою мірою по сьогодні визначають обличчя та лінію розвитку УГКЦ. Але цим разом уже – у власній та суверенній державі. Якщо спробувати окреслити всю багатогранну діяльність Й.Сліпого на благо народу і розвиток Церкви, то її можна схопити у двох поняттях: він дбав про утвердження української ідентичності у рамках вселенського християнства та забезпечив історичну тяглість УГКЦ, змагав за духовно-культурну й правову наступність Української Церкви київської традиції.

На останній аспект указав о. д-р Іван Дацько, колишній учень і довголітній співпрацівник Блаж. Й.Сліпого в Римі. Виступаючи на телепередачі «Відкрита Церква» у програмі «Уроки життя від Патріарха Йосифа», він підкреслив: «Патріарх відновлював синодальний устрій УГКЦ з великими труднощами після 2-го Ватиканського собору, який заохочував всі Східні Церкви жити своїми первісними традиціями, звичаями та правами. Дехто цього не хотів, та Блаженніший Йосиф стверджував, що синодальний устрій є нашою традицією. Була велика опозиція з боку Римської курії, бо на основі тодішнього канонічного права, Глава УГКЦ мав тільки територіальну традицію». Тоді як Блаж. Патріарх Йосиф, який за межами своєї батьківщини отримав титул Верховного Архиєпископа з широкими патріаршими правами, постійно повторював про «єдність Церкви і народу» і про Синод та помісність УГКЦ, тобто про її патріархальне канонічне завершення, яке охоплювало всіх вірних Української Церкви, розсіяних по всьому світу.

Велику підтримку у своїх змаганнях за права вірних УГКЦ в поневоленій Україні та у світовій діаспорі Блаж.Й.Сліпий отримав, зокрема, з боку світських представників Церкви. Після заяви Глави УГКЦ на ІІ Ватиканському соборі від імені мучеників та вірних катакомбної УГКЦ в Україні та в Гулазі, яка містила вимогу надати Українській Церкві патріаршу гідність і помісність, у дія спорі виникла на підтримку Патріарха Йосифа сильна й представницька релігійно-суспільна організація «Українське патріархальне світове об’єднання” (УПСО). Керівництво УПСО у листі до пізнішого папи Івана-Павла ІІ, написаному 1992 року, тобто у другому році незалежності України, закликало Папу Римського «формально визнати патріаршу гідність за Верховним Архиєписком УГКЦ» на підставі постанов ІІ Ватиканського собору. Ба більше, українські миряни наголошують на поширенні юрисдикції Патріарха УГКЦ на всіх українських вірних, де б вони не проживали й творили громади та парафії. Отже, керівництво УПСО домагається від Папи Римського насамперед «Визнання повної юрисдикції Верховного Архиєпископа, чи Патріярха УГКЦ на всій території Української держави, а також визнання юрисдикції ad personam (персональної) на території, де живуть вірні цієї Церкви, наші брати й сестри по крові й вірі».

На волі: долання перепон та перемоги

Саме виходячи з такого розуміння своїх канонічних повноважень, Патріарх Й.Сліпий став активно керувати Церквою вже після закриття ІІ-го Ватиканського собору. З самого початку він наткнувся на штучні перепони та спроби обмежити його пастирське служіння Церкві в усіх країнах світу. Звільнення із сибірського заслання і право на виїзд до Риму в 1963 р. владика Й.Сліпий сприйняв із зрозумілою обережністю, він критично ставився до будь-яких пропозицій, які стосувалися його нового статусу на волі. Усі дипломатичні заходи й пропозиції поїхати до Риму він строго аналізував, особливо з погляду збереження свого статусу законного Глави УГКЦ і можливості повернутися на митрополичий престол до Львова.

Лише особистий лист від Папи Івана ХХІІІ заставив митр. Й.Сліпого дати згоду на поїздку до Риму у супроводі делегата з Ватикану. Але в офіційному документі про звільнення залишилися статті й строки судимості: вони нагадували, що звільнено «гражданіна Сліпого Йосифа Івановича» окремою «постановою» Президії ВР СССР від 12 січня 1963 р., у хитрій формульовці, мовляв, він «освобождьон от дальнєйшого отбитія срока наказанія». Але Глава УКГЦ не отримав позитивної відповіді на перше після звільнення його запитання: «А чи стане вільною Церква?» На це не було відповіді ні від Москви, ні від Ватикану.

slipyj2

До Риму митр. Й.Сліпий прибув 9 лютого 1963 р., як громадянин СССР, від свого паспорту він ніколи не відмовився, надіявся на повернення до Львова. Його звільнення і приїзд до Риму стали великою несподіванкою і міжнародною сенсацією, а для українців – історичною подією, яка наповнила наші серця великою радістю і гордістю, вона надихнула нас надією і новою наснагою.

Переїхавши від монастиря в Гроттафераті на постійне проживання у Ватикані, почалися перші публічні візити митр.Й.Сліпого: він відбув історичну аудієнцію у Папи Івана ХХІІІ – свого визволителя, а також відвідав усі українські чернечі згромадження, Велику і Малу семінарії в Римі. Всюди і всі приймали недавнього в’язня за віру й Українську Церкву відкритими обіймами, урочисто, молитовно та святковими заходами. Поява усміхненої, величної та самовпевненої постаті справляла незабутні враження: дорогий гість з України вражав усіх своєю осяйною поставою, своїм твердим голосом, проникливими очима й міцним рукостисканням, від сили якого у більшості духовних осіб боляче кривилися обличчя. Але всі тихо й радісно переносили ці «болі», з трепетом чекаючи на зустріч із неупокореним представником мовчазної, але рідної та живої Церкви. Поява Глави й Отця УГКЦ в Римі серед українських громад стала початком виходу на світ катакомбної Церкви, яка промовила своїм живим і незалежним голосом до Отців Вселенського собору та до всього некомуністичного світу.

Почався новий, третій і завершальний етап у житті митр. Й.Сліпого. І тут він мав змогу проявити всю повноту свого пастирського покликання й духовного авторитету. Перед тим, як розширити географію своєї діяльності серед українських громад по всіх континентах світу, Блаж. Й.Сліпому доводилося подолати ще одну важливу перешкоду: отримати дипломатичний паспорт Ватикану для вільного пересування країнами світу. Ватиканська курія не збиралася задовольнити прохання Бл. Й.Сліпого, вона відтягувала оформляти для нього дипломатичний паспорт. При тому посилалися на умови, зазначені в листі-проханні Ватикану до совєтської влади звільнити митр. Й.Сліпого з ув’язнення і дозволити йому брати участь у сесіях ІІ Ватиканського собору.

Адже совєтська сторона наполягала, щоб Ватикан гарантував, що, раз на волі, митр. Й.Сліпий не повернеться до Львова і не очолить «самоліквідовану», тобто в їхньому розумінні – неіснуючу УГКЦ. На зустрічі з монсеньйором Курії, який пред’явив Бл. Й.Сліпому згаданий «відпускний» лист, Глава УГКЦ уважно і довго, знову і знову прочитував цього листа, а вкінці запитав свого візаві: «А скажіть, чий підпис стоїть під цим листом? Хто його підписав?» Коли монсеньйор назвав особу ватиканського чиновника, підпис якого стояв під текстом листа, то Блаж. Йосиф самопевно й з усміхом заявив: «Значить, не мій підпис! Цей лист мене не зобов’язує. Отже дайте мені паспорт!». І так Патріарх виборов собі право пересуватися країнами «вільного» тоді світу.

SlipManitobaБл. Йосиф Сліпий гідно й завзято захищав права свого пастирського уряду й очолюваної ним Церкви. Був такий випадок, нині забутий, але промовистий та актуальний у стосунках із Кремлем: одного пізнього вечора Патріарх Йосиф почув по російському радіо, що до Москви виїхав монсеньйор Віллебрандс (як секретар Секретаріату за єдність Церков він відповідав у Ватикані за стосунки з Московським Патріархатом) і що він везе листа, в якому Ватикан визнав «псевдособор» 1946 р., що заперечувало існування УГКЦ. Здивування й обурення Патріарха Йосифа Сліпого, якого не повідомили про цю дипломатичну подорож, змусили його негайно діяти. Патріарх Йосиф звелів підготовити машину, наказав провезти його у Ватикані до приміщення, де жив і ночував Папа, а вже була глибока ніч. Він вимагав від охоронця відчинити двері і просив розбудити Папу Павла VІ, аргументуючи, що має до нього невідкладно важливу справу. Блаженніший Патріарх не відступав від своєї вимоги.

Нарешті Папу Павла VІ таки збудили і він прийняв Главу УГКЦ. Вислухавши його і, будучи заскочений змістом повідомлення з Московського радіо, Папа велів негайно сконтактуватися по телефону з монс. Віллебрандсом, він заборонив йому передати листа і наказав негайно повернутися до Риму. Тієї ж ночі також увесь випуск офіціозу Ватикану «Оссерваторе Романо», де був надрукований згаданий лист за підписом Папи, був знищений, і було надруковано новий наклад газети, уже без цього зловісного листа. Про це розповів особистий секретар Патріарха Йосифа о. монс. І.Хома. У життєвих питаннях УГКЦ голос Патріарха Й.Сліпого став наказом навіть для Вселенського Понтифіка…

Візія Патріарха і солідарність мирян

Достатньо ознайомившись у Римі з політичними та адміністративними реаліями Церкви, як адміністративної та людської структури, Блаж.Й.Сліпий відтак скерував свою увагу та енергію на ту частину УГКЦеркви, яка жила й була організована по всіх громадах світової української діаспори. Від 1968 року він здійснив кілька пастирських подорожей країнами, де були активні й добре організовані громади, всюди і всі – свої та чужинці – вітали його тепло, сердечно й величаво.

Будучи від 1945 до 1963 року реально відрізаний від рідної землі та від інформації про УГКЦ за кордоном, Блаж. Й.Сліпий розгорнув широку активність з метою розбудувати стратегічні структури для Церкви з погляду її майбутнього відродження та відновлення повнокровного життя на рідних землях. Це була не тільки висока мрія, але й тверда віра в те, що відродження Церкви у вільній Україні вже не за горами… А до того дня треба ж готуватися щодня, щоб його зустріти добре організованим і не з порожніми руками.

Слід нагадати, що всі ініціативи й плани, що їх леліяв Блаж. Й.Сліпий уже на волі, могли втілитися в життя, набрати конкретних форм і наповнитися конкретним змістом, передусім за двох передумов: перша передумова – це пророча візія Патріарха-Ісповідника про майбутнє Української Церкви з віковою київською традицією; друга передумова – Патріарх Сліпий, через його природний і вистражданий авторитет, отримував апробату від більшості ієрархів та закордонних структур УГКЦ, та – що для цього було вирішальним – він міг покладатися на повну й солідарну підтримку з боку мирян.

Слід нині визнати й усвідомити, що до приїзду Патріарха Йосифа у 1963 р. до Риму, УГКЦ в післявоєнні роки вибудувала добре організований й авторитетний мирянський рух, який після ІІ-го Ватиканського собору доповнився активним та представницьким рухом на підтримку запровадження патріархального устрою. Тут миряни і священики, провідні діячі і владики знайшли спільну мову і діяли в унісон, давали приклад заповітної єдності, про яку протягом усього ХХ ст. усі співали і нагадували в своїх молитвах та публічних закликах. І ця єдність, висловлена на підтримку національно-релігійних прагнень Патріарха Йосифа, дала рясні плоди.

Спільними зусиллями створено добродійне громадсько-церковне Т-во св. Софії з автономними філіями в багатьох країнах; Патріарх побудував у Римі собор св. Софії з криптою, при ньому – приміщення для УКУ ім. св. Климентія, Колегію св. Софії для виховання священиків у патріархальному дусі; зібрав бібліотеку й музей-архів, активізував Укр. богословське наукове т-во; відновив чернечий чин св. Студита і придбав для нього монастир «Студіон»; повернув у власність УГКЦ раніше проданий, а колись Папою Урбаном VІІІ прибл. 1630 р. подарований як дім для представників УГКЦ в Римі, храм св. Сергія і Вакха з гостинним приміщенням; відновив регулярну появу наукових публікацій, виступав меценатом науки та зокрема церковного мистецтва. Не можна забувати, що за грошові внески Патріарха Йосифа Сліпого в Мюнхені придбано дім під Український інтернат для «Рідної школи», а також приміщення для«Дому науки», до якого переїхали всі наукові установи Мюнхену, в тому й насамперед УВУ.

Це лише короткий і не повний перелік найважливіших ініціатив і структур, що їх створив або підтримав Патріарх Йосиф Сліпий. Усі вони надихані візією про підготовлення відповідних інструментів для повнокровного відродження Церкви і народу у суверенній Українській державі. Нині ця візія в багатьох випадках стала реальністю, але вона ще повністю не вичерпала себе, навпаки – вона служить дороговказом як для духовенства, так і для мирян у процесі реалізації та виконання задумів – своїх та його великих попередників, що їх прагнув створити Патріарх Йосиф Сліпого з думкою про розвиток Української Церкви київської традиції, коли вона відродиться у вільній та суверенній Україні. На цьому місці буде важливо нагадати й осмислити роль і місце патріархального устрою УГКЦ, яка нарешті має змогу та історичний шанс розпростерти свої духовні й канонічні крила на всю повноту і потугу.

Нагадуємо, що справа українського патріархату, як зазначає відомий історик Церкви й архімандрит о. А.Великого, має давню і довгу історію, найдавніша писемна згадка на цю тему датується з 1580 р., й вона не втратила донині своєї «актуальності». Але вона має також своїх гальмівників. Адже новий дух екуменізму і діалог з іншими конфесіями, який пролунав на 2-му Ватиканському Соборі, стримував, як пише о. А.Великий, «від передчасних дій, тому що це вимагало втручання у сферах московської патріархальної юрисдикції» (щось паралельне з імперською традицією Москви, яка після 1991 р. з розвалом СССР з суверенної волі народів набрала інших юридичних форм, але за Путіна намагається повернути колесо історії назад). Так, для прикладу, ситуація юридичного статусу звільненого з заслання митр. Й.Сліпого в 1963 р. де в чому перегукується з казусом нинішнього Понтифіка Франциска, коли він у Гавані на Кубі зустрівся з Московським патріархом Кіріллом і підписав з ним спільний документ, тоді коли Росія пішла війною проти України. Про зміст листа не було відомо,і при цьому Ватикан навіть не проконсультувався з Главою УГКЦ Патріархом Святославом, членом комісії Ватикану з питань екуменізму.

Такі дії викликали у громадськості та у стосунках з Ватиканом критично напружену ситуацію для вірних УГКЦ, які гинуть у неоголошеній війні Росії проти України. Цю напругу Ватикан сьогодні намагається зняти з наданням гуманітарної допомоги потерпілим на Сході України, яка була оголошена з ініціативи Папи Римського після зустрічі з патріархом Кіріллом. Але й тут не обійшлося з «владним» курйозом, бо розподільником цієї допомоги Ватикану призначено не особу УГКЦ, яка має добродійну структуру «Карітас Україна» з ефективними кадрами на Сході України, а на одного з єпископів РКЦ в Україні, обходячи боком примаса і Синод УГКЦ, як найбільшої католицької й автохтонної спільноти в Україні.

Іншими словами, юридичні казуси виникають після дій та вчинків людини. Патріарший устрій постає з тієї хвилини, коли Глава Помісної Церкви починає діяти як патріарх і вірні підтримують його починання… Так поступав Патріарх Йосиф Сліпий з весни 1975 року, відтоді він почав скликати синоди єпископів, і на одному з них схвалили конституцію патріархального устрою для УГКЦ. Дія Московського патріархату втратила свою юрисдикцію в Україні, коли вона стала незалежною від Москви державою, український суверен-народ став повноправним господарем усього життя, в тому й церковного, на своїй території. Українська Церква отримала нагоду повернутися до своєї первісної київської традиції і має тепер повне право облаштуватися як помісна, самоуправна структура. Ця традиція має свій початок із часу Кирило-Методіївського хрещення за князя Аскольда-Миколи та його дружини у 862 р. і мала продовження через західне хрещення князя Володимира Святославича 886 р. біля Києва, який – після повернення як визнаний Візантією християнський володар біля Херсонесу 988 р.– велів охрестити Русь у водах Дніпра 989 р. Саме тоді мали місце перше й друге хрещення русичів та утвердження Руси-України як християнської держави. Дата «988» – нам накинена і не має під собою історичного обґрунтування. Україні треба повернутися до своїх історичних першоджерел.

Патріарх Йосиф і державність України

Патріарх Й.Сліпий, за прикладом свого духовного Отця митр. А.Шептицького, благословив і підтримував політичні стремління українського народу до здобуття, захисту й побудови української держави. Відомо, що у нелегкі часи нашої бездержавності церковні керівники благословляли політичні прагнення українських самостійників-державників для утвердження незалежності України, ініціативним ядром яких виступала ОУН. Митрополит А.Шептицький й Глава УАПЦ митр. Полікарп своїми посланнями привітали Акт відновлення державної незалежності 30 червня 1941 р. Учасником Народних зборів у домі «Просвіта», де було покликано до життя коаліційний уряд на чолі з Я.Стецьком, був присутнім владика Й.Сліпий як представник УГКЦ.

У складних умовах воєнного часу, військових окупацій та розбрату серед політично активних угруповань, ієрархи Шептицький та Сліпий докладали всіх зусиль для відновлення єдності і діалогу між провідниками розрізнених політичних сил. Досі недостатньо повно і безсторонньо висвітлено ці дії з часів останньої війни, вони чекають на свого ретельного дослідника. Проте, показовим документом на цю тему є лист митр.А.Шептицького до Голови ПУНу полк. А.Мельника від 7 липня 1941 р. із закликом про «повне порозуміння». Там читаємо (мовою оригіналу):

«Ціле українське громадянство домагається – як умову конечно потрібну –Ваше порозуміння з Бандерою та зліквідовання так страшно шкідливого для української справи роздору. Видається немислиме, щоби ОУН приносило нам по большевицькій навалі домашну війну і всі нещастя, які вона спричинює.

Ми признали п.Ярослава Стецька як Вашого і п. Стефана Бандери підчиненого, не входячи у Ваші внутрішні спори. Прохаю приняти це до відома. Очікую відповіди про Ваше повне порозуміння.

Най Бог благословить. Щирий привіт (підпис: + Андрей)»

У травні 1942 р. у Празі помер проф. І. Горбачевський, видатний медик і біохімік, перший міністр охорони здоров’я Австрії в 1918 р., професор і ректор УВУ та Карлового університету в Празі. На прохання української громади із Праги, митр. А.Шептицький висилає на похорон свого наступника єпископа-помічника Й.Сліпого, а разом із тим доручає йому поїхати з окремими завданнями також до Берліну. Там високого гостя зі Львова приймає і супроводжає о. П. Вергун, Апостольський візитатор для греко-католиків у Німеччині. Посланець від митр. А.Шептицького інформує Апостольського нунція в Берліні монс. Орсеніго про стан УГКЦ за останні три роки, відвідує католицького єпископа Берліну Вінкена, який хвалить, як зразкові, взаємини між українськими православними та католицькими вірними у столиці Райху.

З приміщення єпископа Вінкена владика Й.Сліпий має змогу розмовляти по телефону з А.Мельником, головою ПУНу, який підтвердив отримання ним листа від митр.А.Шептицького. Як відомо, голова Проводу ОУН С.Бандера й голова УДП Я.Стецько в той час були в’язнями нацистського концтабору в Сакзенггаузені. Єп. Й.Сліпий у супроводі єп. Вінкена і о. прелата П.Вергуна відвідали також гетьмана П.Скоропадського в його резиденції в районі Ванзее. Їхня розмова була конструктивною та мала ще й позитивний наслідок, бо галицька преса після цієї розмови перестала критикувати гетьмана та православних українців. Кілька років пізніше, у 1945 р. на допитах у Києві, совєтські слідчі намагалися з усіх цих службових зустрічей проти ув’язненого митр. Й.Сліпого зліпити надуману справу про нібито «зраду» і «співпрацю» з нацистами. «Вину» не довели, але каральну статтю дали.

Наприкінці третього етапу свого життєвого шляху Блаж. Й.Сліпий уже на землі отримав велику нагороду за свої подвиги, посвяту і страждання. Ця нагода трапилася, коли він у Римі відзначив, за власними словами, «дар цей Божий – моїх 90 літ життя для Господа, Його Церкви і мого Народу». У лютому 1982 р. до Риму прибули сотні прочан й представників українських громад, установ та організацій з усього світу. Вони прилетіли поклонитися і подякувати Блаж. Й.Сліпому – як Главі Української Церкви, яку він іменував Церквою Києва, Галича і всієї Руси в єдності зі Вселенською Христовою Церквою; як Батькові цієї Церкви, який приймає «найцінніші дари – віддання і любов»; як своєму рідному Патріархові, який вважав себе «переємником духовно-релігійної і національної спадщини Церкви Києва і всієї Руси, і її світлих митрополитів від Іларіона аж до Слуги Божого Андрея». І у своєму зверненні у соборі св. Софії в Римі Блаж. Й.Сліпий, ставши перед Господом і перед усім народом, заявив, «що рани ношу і біль у своєму серці!» А як «в’язень Христа ради і як співв’язень своїх братів в Україні, у тюрмах, на засланнях і на рабських «работах», – Патріарх Йосиф голосив: «Передаю вам спадщину з печаттю хреста на ній і кличу до вас усіх – встаньте, не спіть! Нехай воздвигне вас Господь!».

Понад 600 мирян з усіх сторін світу приїхали до Риму складати поклін Патріархові-мученикові за Церкву і народ. Серед них був і Голова УДП й Голова Проводу ОУН Ярослав Стецько, однодумець ювіляра і співборець за суверенність України і помісність Київської Церкви. Спочатку він привітав Ювіляра «від усіх політичних угруповань і течій, які співтворили разом з Вами Українська Державне Правління (УДП) і передпарламент України – Раду Сеньйорів, в якій Ви, Патріярше, відогравали історично-творчу ролю». У своєму привітальному слові Я.Стецько зокрема підкреслив: «Заслугою Патріярха є те, що Патріярх об’єднав у боротьбі в одне: патріотичну, національно-визвольну ідею – з християнською, героїку і страждання української нації – з героїкою і стражданнями за Бога, за Христа-Спасителя!». У тодішньому й нинішньому контексті тут мова йде про змагання за Бога й Україну, зокрема, воїнів УПА, які разом із Митрополитом-в’язнем Гулагу, як спільники долі, відстоювали свою і Божу волю, християнську та національну гідність.

Найповніший підсумок свого життя і діяльності сам Блаж. Патріарх Йосиф сформулював у своєму слові на закінчення всіх ювілейних заходів у Римі:

«Я щасливий, що не складаю цієї подяки сам, а разом з Вами – моїм Народом, з нашою Церквою-Страдницею, в якій покликав мене Господь Їй і вам служити, бути свідком великих діл Господніх серед нас у цьому переповненому війнами, терпіннями, поневоленнями і кривдами столітті, що його переживала наша дорога Україна і світ. Я щасливий, що можу розповідати про Божу силу цьому народу і в тому бачу моє покликання, завдання мого життя і в якійсь мірі сповнений мій обов’язок перед Богом, історією мого Народу і перед Вами».

Святкування в Римі проходили серед піднесеного настрою, попри деякі намагання мінімалізувати святкові прояви ювілею, які були пов’язані з впливовою та харизматичною особистістю Патріарха Йосифа. Міжнародного і всенародного виміру римським заходам надали численно прибулі миряни. Саме висновком одного з мирян хочу завершити цей текст на прославу Патріарха Йосифа Сліпого. Ці слова взято з критичного коментаря на римські святкування, надруковані Б.Озерським у журналі «Визвольний Шлях» за квітень 1982 р.: «Мученики й Ісповідники віри, Герої і Борці за правду являються для народу могутнім стимулом і відпочинком його душі. Коли народ співає «Молитву за патріарха», то оживає вся Церква».

Мабуть, варто знову відновити забуту традицію завершувати релігійні обряди церковно-національним гімном «Молитвою за Патріарха». А, може, у наш час якийсь поет і композитор напише і скомпонує актуальніший текст для нового гімну? Наприклад, на тему, словами якої Патріарх Йосиф дякував усім своїм поклонникам і якими він благословив: «як напуття на шляху Преображення і Воскресіння нашої святої Церкви і нескореного українського народу», якому ювіляр заповів словами ап. Павла «Стійте у вірі, будьте мужні, кріпіться. Нехай усе у вас діється в любові».

Адже, 35 років після згаданого тут величного римського ювілею, у діаспорі й в Україні вже виросло зовсім нове покоління українців, духовників і мирян. А кожне покоління прагне розказати майбутнім про своє минуле власними словами, осмислюючи основні опори свого вічного буття, насамперед буття України – її Церкви та народу. Церковний гімн напевно був би від України достойним і нерукотворним пам’ятником до 125-річчя ювілею Патріарха Йосифа Сліпого.