110 років тому народився останній командир УПА

01_11_Кук 01

11.01.1913 – у с. Красне на Львівщині народився Василь Кук-«Василь Коваль; Юрко Леміш; Ле; Медвідь; Кочегар; Безіменний; Каменяр; Василь Лиманич», генерал-хорунжий, останній Головний командир УПА. Мав близько 40 псевдонімів, чекісти також присвоїли йому псевдо «Борсук».

Батько Степан – залізничник, мати Парасковія – селянка. Мав 5 братів та 2 сестри – усі, крім двох, що померли дітьми, стали активними членами ОУН. Двох братів – Ілярія (1938) та Ілька (09.1939) – стратили поляки, брат Филимон – в’язень радянських тюрем (1940-1948), дядько Аксентій Постолюк і двоюрідний брат Ярослав вбиті польськими бойовиками (1943).

Навчався в класичній гімназії товариства «Рідна школа» у Золочеві (1923-1932), член «Пласту» (1927), «Сокола», Юнацтва ОУН (1929), провідник юнацтва в гімназії та повіті. Поступив на юридичне відділення Люблінського католицького університету, навчання не закінчив, віддавши перевагу політичній боротьбі. Неодноразово заарештовуваний польською поліцією. Референт юнацтва та організаційний референт Золочівської повітової екзекутиви ОУН (1932), кур’єр між львівським та краківським центрами ОУН (1932-1934). За саботажні протипольські акції з братом Ілярієм засуджений на 2 роки тюрми (1934-1936). Керівник Золочівського повітового проводу ОУН (1936). У травні 1937, з метою здобути кошти для організації, розробив напад на польських поміщиків Ясінських. Проте напад відбувся не за планом – Іларій вбив подружжя Ясінських. З 1937 у підпіллі. Організатор і керівник (до 1939) нелегальної типографії крайового проводу «Мандоліна» в с. Угринів на Станіславщині, військових вишколів ремісничої молоді м. Львова. Автор посібника з конспірації «Пашні буряки» (1938), підручника «Гранатний вишкіл».

01_11_Кук 02

За часів більшовицької окупації на доручення Крайової екзекутиви перебрався до Кракова, закінчив старшинські військові курси ОУН, організатор нелегальних переходів через кордон кур’єрів ОУН у м. Сянок (1939-1940). Після розколу ОУН приєднався до крила С. Бандери. На Другому великому зборі ОУН (04.1941) обраний членом Проводу та призначений організаційним референтом. Один з розробників інструкції «Боротьба й діяльність ОУН під час війни» (05.1941). Працівник Військового штабу ОУН (1940-1941). Після початку німецько-радянської війни на чолі похідної групи ОУН 30 червня 1941 увійшов до Львова, один з організаторів Народних зборів, на яких проголошено Акт відновлення Української Держави. Після цього похідна група чисельністю 30 осіб вирушила до Києва, де мала проголосити Акт відновлення Держави в столиці, проте 31 серпня частину групи німцями заарештовано у місті Васильків під Києвом. Під час етапування до Львова разом з Д. Мироном та Т. Онишкевичем у Луцьку втік з-під варти та перейшов у підпілля.

01_11_Кук 05

Наприкінці вересня – на початку жовтня 1941 учасник Першої конференції ОУН(р), один з авторів «Інструкції», яка окреслила ставлення до гітлерівських окупантів. Керівник Проводу ОУН на Південно-Східних Українських землях (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області та район Одеси). Видаючи себе за німця (добре володів німецькою мовою), за фіктивними німецькими документами мешкав у Дінпропетровську (Дніпро), Києві та Умані. До підпільної праці крім українців залучав також представників інших націй. Тут познайомився з майбутньою дружиною Уляною Крюченко-«Оксаною» (одружився 1944 на Волині).

01_11_Кук 06

Учасник Третього надзвичайного великого збору ОУН (08.1943), учасник розробки оновленої програми ОУН. Організатор і командир УПА-Південь (з 12.1943). Через наступ Червоної армії місце постою переніс на Волинь. Командир відділів УПА в масштабному бою з частинами Червоної армії та військами НКВС біля урочища Гурби в кременецьких лісах (21-25.04.1944).

01_11_Кук 03

У липні 1944 спільно з М. Степаняком, Я. Буселом та іншими членами Крайового проводу проголосив створення Народно-визвольної революційної організації (НВРО), яка згідно задуму її творців мала замінити ОУН у східних регіонах України. Та внаслідок створення УГВР на засіданні Проводу в листопаді ця організація була розпущена. Р. Шухевич критично оцінив створення НВРО, проте зазначив, що негативний досвід цього експерименту був корисним для ОУН. З осені 1944 організаційний референт Проводу ОУН, а від 1945 провідник ОУН на Північно-Західних Українських землях, Поділлі та Східноукраїнських землях. У 1947 за ініціативою Р. Шухевича кооптований до складу УГВР, від цього ж року заступник Головного командира УПА та Голови Проводу ОУН Р. Шухевича на всіх посадах.

xrest-upa

Лицар найвищої нагороди УПА – Золотого Хреста Заслуги (26.08.1949). Після загибелі Р. Шухевича постановою УГВР (8.07.1950) призначений Головою Проводу ОУН в Україні, Головним командиром УПА та Головою Генерального секретаріату УГВР.

01_11_Кук 07

Не вірив в можливість повалення радянської влади в Україні через втручання країн західного світу, тому намагався через скорочення бойових акцій, сувору конспірацію та перенесення центру опору на Хмельниччину, Вінниччину і Житомирщину зберегти керівні кадри підпілля. 20.10.1952 УГВР підвищений до генерал-хорунжого (з датою старшинства 14.10.1952). Розгадав оперативну гру, що провадила МДБ через захопленого 6.10.1952 кур’єра ЗП УГВР В. Охримовича. Після захоплення В. Галаси (07.1953) залишився єдиним членом Проводу ОУН в Україні.

У липні 1949 біля с. Тростянець на Золочівщині чекістам вдалося схопити дружину з сином Юрієм (1946 р.н.). За помилування вимагали вмовити чоловіка до співпраці. Уляна вдала, що пристала на пропозицію, проте зуміла втекти та повернутися в підпілля. Сина чекісти прилаштували в дитячий будинок у Маріуполі як Юрія Чоботаря, уродженця м. Сталіно (Донецьк) і до 14 років він навіть не підозрював, що його батьки живі. В. Кук був майстром з конспірації тож численні спецоперації МДБ з його захоплення або ліквідації завершувалися провалом. За недотримання правил конспірації він не раз докоряв Роману Шухевичу. Ось як про нього після чергового фіаско звітували на гору чекісти: «”Барсук” имеет большой опыт подпольной, конспиративной деятельности против существующего социалистического строя, базируясь на преданные контрреволюционные националистические кадры. Он не однократно, находясь в критическом положении, применял методы ухищрения, уходил из под удара органов и войск МГБ». На серпень 1951 для виявлення «Борсука» задіяно 42 оперативника, 22 офіцера і 374 солдата внутрішніх військ, але всі зусилля виявлялися безуспішними. Та все ж 23.05.1954 в криївці в Іваницькому лісі на Львівщині через зраду колишнього підпільника Миколи Примаса-«Чумака», при допомозі снодійного схоплений КДБ разом з дружиною Уляною. Ув’язнений у внутрішніх тюрмах КДБ Києва та Москви в повній ізоляції від зовнішнього світу, а його полон утримувався в найсуворішій таємниці. З керівництва УРСР ким були «в’язень 300» та «ув’язнена 88» знали лише троє: перший секретар ЦК Компартії України, секретар ЦК КПУ з пропаганди та генеральний прокурор, учасники операції дали підписку про нерозголошення таємниці, а пошуки «Леміша» продовжувалися і в них були задіяні тисячі людей.

На допитах Кук-«Леміш» розповідав лише ту інформацію, яка вже була відома слідчим або яка стосувалася вже загиблих підпільників. Командир був переконаний, що його розстріляють. Зрештою на розстрілі наполягав сам Хрущов, проте в чекістів були інші плани. Ось як про них згодом у спогадах засвідчив ветеран КДБ Григорій Санніков: «Розстріляти його було надто простим і оперативно невиправданим рішенням. Такого рівня лідера ОУН, який потрапив до рук чекістів живим, у держбезпеки ще не було. А раптом “Леміш”, переконавшись у безвиході зі свого становища, дасть згоду і допоможе в широкому пропагандистському плані? Ефект був би грандіозний: сам “Леміш” закликає до співпраці з радянською владою непокірних українців. Закордонні центри ОУН відразу практично припинили би своє існування… Мертвий він перетвориться на мученика віри та ідеї». 8.12.1954 голова КДБ СРСР затвердив план дій щодо «використання арештованого Василя Кука в інтересах Радянської держави» з метою «морально-політичного розгрому націоналістичних центрів за кордоном і розкладання оунівських елементів усередині країни». Його з дружиною возили по зразкових колгоспах та на великі підприємства, водили до музеїв та театрів, провадили ідеологічні бесіди. З таборів звільнили його родичів та дружини. Проте, за спогадами приставленого до нього оперпрацівника Г. Саннікова: В. Кук «так і не пішов на співробітництво з нами, залишився на своїх позиціях переконаного борця за незалежну вільну Україну. Ми то знаємо його добре – смілива людина». Та після вбивства Степана Бандери (1959), а також через те, що повстанський рух практично було подолано, але натомість зароджувався рух дисидентів ці плани раптом стали неактуальними і постало питання, що робити з ув’язненим. Було вирішено задля компрометації останнього командира УПА випустити його на волю. Крім цього це мало продемонструвати світові відхід від практики сталінських репресій та відсутність в СРСР політичних в’язнів.

01_11_Кук 08

В цьому, маючи на меті власні розрахунки, допоміг сам Кук, погодившись зачитати на радіо (19.09.1960) звернення до лідерів закордонних центрів ОУН і українців на еміграції із засудом методів боротьби ОУН й УПА та закликом припинити боротьбу і визнати радянську владу (також опубліковане в газеті «Вісті з України», що видавалася у Києві для української діаспори). Це звернення породило чимало питань і сумнівів про його можливу співпрацю з радянськими спецслужбами. Вже в часи незалежности України Кук вияснив тогочасні свої міркування: «Навіть 1954 року ми могли б, у разі бажання, поповнити наші сили молоддю, відданою нам. Проте на той час ми намагалися уже не залучати їх у підпілля, наражаючи на загрозу смерти, страти, а залишали молодь на легальному становищі, щоби вони працювали на майбутнє України. Цей лист був моїм зверненням до тих керівних діячів ОУН за кордоном, котрі вже погано уявляли реальне становище в тогочасній Україні. Це нові непотрібні жертви, бо підпільна робота вже вичерпала себе. Продовжувати підпільну боротьбу в тих умовах було недоцільно. І я про це щиро говорив». Але найпевніші свідчення про рівень та результати «співпраці», а раче спритної власної гри Кука з радянськими спецслужбами залишив голова КДБ УРСР Віталій Федорчук у доповідній записці Володимиру Щербицькому (листопад 1974): «Кук був завербований Комітетом державної безпеки України в якості агента з метою використання в заходах щодо компрометації керівників закордонних націоналістичних центрів. Однак від виконання завдань КГБ він ухилявся, ніяких матеріалів, що заслуговували на оперативну увагу, не надавав. В останні роки зв’язок із Куком як агентом припинено, але з оперативних міркувань йому про це не повідомлялося. Одразу після звільнення Кук відмовився від написання якихось статей проти українських націоналістів і при цьому став вимагати, щоб органи КГБ звільнили з місць ув’язнення низку учасників бандоунівського підпілля, повернули зі спецпоселень усіх його родичів та ін. Ці прохання Кука були виконані. [серед звільнених родичі В. Кука та члени Проводу ОУН Михайло Степаняк і Петро Дужий] Все це не справило належного впливу на Кука, співпрацювати з органами КГБ він не став. Будучи націоналістом-фанатиком і твердо залишаючись на попередніх ворожих позиціях, він зрадив попередні обіцянки. Ніяких статей та інших матеріалів проти українських націоналістів отримати від нього протягом більш як десяти років так і не вдалося. У процесі спостереження за Куком зафіксовано низку фактів, які дають підстави вважати, що він міг використати визволення від кримінальної відповідальності і наступне перебування на волі для продовження антирадянської діяльності та вчинення інших злочинів. При його виїздах в Ленінград в 1965 році і в Москву в 1969-му відзначено, що він поводив себе підозріло, застосовував різні хитрощі з метою виявлення переслідування. В обох випадках йому вдавалося втекти від зовнішнього спостереження і безконтрольно повертатися до Києва». – Красномовне свідчення кадебіста найвищого рангу, яке не потребує коментарів.

01_11_Кук 11

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14.07.1960, після 6-річного таємного ув’язнення без рішення суду, разом з дружиною помилуваний і звільнений від кримінальної відповідальности. Їм надали двокімнатну квартиру у Києві на Дарниці, видали 1000 карбованців підйомних, повернули сина, забезпечили «охороною» (тобто стеженням). Завдяки досконалому володінню англійською, давньогрецькою, польською, німецькою, старословянською та латинською мовами В. Кук влаштувався старшим науковим співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР (1961), згодом старшим науковим співробітником Інституту історії АН УРСР, заочно закінчив історико-філософський факультет Київського державного університету (1961-1964). Підготував дисертацію «Роль крестьянского пореформеного банка в проведении аграрной столыпинской реформы на Украине», яку за вказівкою ЦК КПУ не дали захистити. Пізніше у 1974 також не допустили до захисту кандидатської дисертації сина Юрія, який закінчив факультет кібернетики Київського університету (захистив щойно 1990). Написав низку статей до «Української Радянської Енциклопедії», отримав вказівку написати історію ОУН в прорадянському дусі від якої відмовився. З початком репресій проти українського правозахисного руху у 1972 звільнений з роботи із забороною працювати в школах і наукових установах. З великими труднощами влаштувався робітником у відділ постачання «Укрпобутреклами», з 1986 на пенсії. Підтримував контакти з українськими дисидентами, до 1988 перебував під наглядом КДБ.

Із здобуттям Україною незалежности член Головної булави Всеукраїнського братства ОУН-УПА, голова Наукового відділу Братства, член методичної ради Товариства політв’язнів та наукового відділу Товариства «Меморіал». Позаштатний науковий працівник відділу національно-визвольного руху в Україні ХХ століття Інституту української історіографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. Автор праць з історії визвольної боротьби ХХ століття, циклу біографічних нарисів про українських культурних та політичних діячів, української культури та освіти, численних інтерв’ю, публіцистичних брошур. Співпрацював з редакцією «Літопису УПА», провадив активну лекторську працю. У 2002 відмовився від звання Героя України, мотивуючи, що не може прийняти цієї нагороди допоки вояки УПА не визнані учасниками бойових дій та боротьби за незалежність України (цей статус воїнам УПА на державному рівні надано лише 2015). Помер у Києві 2007. Прощання з Головним командиром УПА у Києві відбувалося в Будинку вчителя, у Львові в соборі Святого Юра (в собор Юра прийшло близько 100 тисяч людей). Похований згідно заповіту у рідному селі Красне Львівської области. Його іменем названо зірку в сузір’ї Оріон.

З протоколів допиту Уляни Крюченко (1954): «”Лемеша” я пізнала як людину сильної волі, енергійну, витривалу і великої конспірації, також як людину простого нраву. Шумного товариства не любить, воно його обтяжує. Але дружню розмову з окремими людьми любив провадити. Шику не любить, але акуратність – його питома риса. З грошима був завжди ощадний і вчив ощадності підлеглих. До своїх підлеглих ставився з високою вимогливістю, але по-товариському. Любив правдомовність. Якщо заважить, що хтось йому збреше, він ніколи більше до нього не має повного довір’я і відчуває нехіть».Kuk08

Зенон Боровець