Сила української ідеї і довголіття

Йосиф Сірка

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскреслий твойого повстання.

(Іван Франко «Мойсей», 1905 р.).

І.Франко писав про юдеїв, яких Мойсей водив пустелями 40 років, але мав на увазі недолю рідного народу, який щойно 25 років тому здобув незалежність, за яку й досі платить життями невинних. Віру письменника «в силу духа і в день воскреслий» взяли до серця українські еміґранти, які від перших переселенців у різні країни Північної й Південної Америки вже понад сто років тому не зрікалися свого, але включалися активно до громадського й політичного життя в країнах свого поселення.

Найбільш послідовною була українська еміґрація в Канаді, яка недавно відзначала 125 років поселення. Вона пережила ув’язнення та інтернування в таборах (зокрема чоловіки) під час 1-ої світової війни, але в Другій світовій війні вже в лавах канадського війська героїчно боролася з ворогом. Канадські українці можуть бути найкращим прикладом того, що можна бути патріотом країни свого проживання, зберігаючи мову, звичаї свого походження.

Саме любов до рідного та повага і респект до нової країни та її законів було тим чинником, який довів українців Канади на найвищі державні та військові посади: Р.Гнатишин був Ґенеральним ґубернатором Канади, Е. Стельмах (Альберта) та Р.Романов (Саскачеван) прем’єрами провінцій, а й головами різних політичних партій. Десятки українців були міністрами провінційних та федерального уряду, не кажучи вже про депутатів усіх рівнів та мерів міст. У спорті українці Канади здобували перемоги на найрізноманітніших світових змаганнях.

Яскравим прикладом інтеґрації українців в Канаді є й троє міністрів у сучасному канадському федеральному уряді. Дивує, що в Україну запрошують на державну службу чужинців, які не володіють державною мовою, а щодо запровадження реформ навіть не можуть порівнятися з Канадою. Канадські українці могли б бути великим внеском на державних посадах і не мали б проблеми з державною мовою, що довели вже колишня міністер пані Яресько (США) та сучасна виконувач о. Міністра здоров’я пані Супрун (Канада).

Мііж іншими окрему увагу заслуговують такі особистості, як дорадники українського уряду – суддя Б. Футей ( Федеральний суддя США) та економіст Богдан Гаврилишин (Швейцарія), який, на жаль, помер два місяці тому.

Незважаючи на добру соціальну організацію країни, українці Канади працювали не тільки на ниві культури, церкви, щоб зберегти мову й культуру своїх предків, але й щоб їм допомогти легше пристосуватись до періоду життя, коли опиняєшся раптом вільним від щоденної праці – на пенсії. Тому вони майже 60 років тому взялися за проблему, як полегшити і зробити пенсіонерам життя змістовнішим.

IFH

Якщо б вам прийшлось вперше відвідати якийсь пансіон пенсіонерів, щоб відвідати когось із родичів, чи знайомих, то у вашій уяві появиться картина зі старими людьми, які сидять, чи лежать у своїх кімнатах, в коридорах. Ваші сподівання на пасивне щоденне життя пенсіонерів цілковито руйнує вже сам вхід на територію Пансіону ім. Івана Франка у м. Міссіссаґа на бульварі Вінстонa Чирчиля 3058 (передмісто Торонта, Онтарійської провінції Канади).

Місто Вінніпеґ (провінція Манітоба) славиться тим, що надало місце для понад 200 бронзових скульптур відомого скульптора Леоніда Молодожанина (Лео Мол) в парку та його павільйоні. Мовби повторюючи намір вінніпеґців, на парковій площі для авт, перед будинком Пансіону ім. Франка, відвідувачів зустрічають різблені фіґури з суцільних кругляків (деякі вже зазнали руйнівної сили дощів, морозів, снігу) та мозаїка на стіні головного входу. Це мистецькі твори українських скульпторів: О. Залуського, С.Гутирі, М.Поліщука, О.Лесюка, М.Юсипчука. Золотий колір мистецьких фігур на фоні зелених кущів та дерев нагадує скоріш сканзем, ніж домівку пенсіонерів.

Якщо увійти через головний вхід пансіону у коридор будови, то у вас виникне враження, що ви потрапили до картинної ґалереї, бо на стінах численні картини олії різних авторів, а в кутку стоять три великі писанки – неабиякий мистецький витвір. Ще більша писанка стоїть підвищена, мов би, на сцені, на фоні вічно зелених кущів квітів, у високій ротунді, яка освітлена через величезне вікно на висоту трьох поверхів, що служать, гей би, балконами театру, чи якоїсь ґотичної катедрали. Тут відбуваються і різні імпрези – доповіді, концерти, збори мешканців.

Довгий коридор до адміністрації увішаний численими картинами, вишивками, килимами та світлинами з незвичайних подій життя в Пенсіоні. До таких належать і відвідини першого президента України Л.Кравчука 1997 р.. З правого боку коридора знаходяться приміщення Музею, заповненого найрізноманітнішими історичними експонатами, серед яких переважають вишивки у різній подобі: сорочки, блюзки, рушники, спідниці тасотки писанок – ручної праці, різблені предмети, інкрустовані артефакти та ін..

В стінах цього музею зберігався також Музей-архів відомого письменника Уласа Самчука (1905-1987), який з дружиною доживав віку в цьому Пансіоні. За пропозицією Є. Пастернак (довгорічної екзекутивної директорки Пансіону) цей Музей-архів був перевезений в Україну 1995 р.. Усі музейні експонати, книжки та архів У.Самчука запакували у 30 пачок, що становили біля 1000 кг, які перевезли в Україну – Голова Дирекції Товариства Український Дім Для Старших ім. І.Франка Я. Семотюк з дружиною Оленою та екс-президент пенсіону О.Харченко. Про Акт передачі архіву-музею Уласа Самчука детально звітував О.Харченко у статті „Моя Україна” (г. Новий шлях, 11.2.1995 р).

WCB Home Front viewПансіон Франка, як його звикли звати, був притулком не одного видаткого українця, крім У. Самчука, тут мешкали й інші видатні українці – серед них і довгорічний редактор г. Новий шлях Юрій Карманін, отець Єлів, активні члени української громади, такі як пані Футій, Луцька, Яремко та багато інших (всіх не перерахувати). Сюди недавно переїхала із Сант Кетрін і мисткиня Парася Іванець, автор книги «Українські церкви Алберти». Двомовна книга вміщує світлини 150 картин-олії авторки. Вона також подарувала Плащаницю каплиці Пансіону.

Вперше на відвідинах, швидко забуваєте, що ви в будину, де живуть тільки пенсіонери, бо навколишнє середовище вам нагадує ґалерею, чи музей, в якому знайдете навіть одягнені фіґури в національних убранях різних реґіонів України. Тому й не дивно, що канадці українського походження шукають можливість потрапити сюди – до справжнього куточка української історії, мистецтва й культури. Тут і мова ще збереглася українська, хоч більшість мешканців розмовляє двома-трьома, а то і більше мовами.

Зі зростанням числа людей пенсійного віку, коли дехто з науковців висловлює думку, що для сучасної людини треба очікувати „нормальний” вік 90 років, напрошуються інші питання. А хто має дбати про тих 90-річних, діти яких вже також на пенсії (іноді самі діти-пенсіонери потребують опіки) ? Саме в цьому сенсі актуальне: як далі діяти? Вже майже 60 років тому про це подумали українці Канади у місті Торонто.

1957 р. у торонтонському відділі Комітету Українців Канади зродилася ідея побудови українського дому для старших. У зв’язку з цим було створено Ініціативний Комітет, до якого увійшли Я.Козловський, С.Кривоус, П.Веприк, Д.Штокала та Є.Пастернак, які й законно оформили при провінційному уряді Онтарія Товариство Український Дім Для Старших з окремим статутом.

IFH MississaugaСлід зазначити, що ця ідея не у всіх знаходила схвалення. Англомовні вважали, що не слід себе відмежовувати за етнічним походженням, а дехто з канадців українського походження вважав, що „нам слід притримуватися наших звичаїв”. Дехто мав на увазі те, що в Україні не було старечих домів (в той час, коли вони емігрували), бо ж було вже родинною традицією, що батьки на старість жили з кимось із дітей.

Оскільки світ змінився не тільки для українців в Канаді, але й в Україні, та і в інших країнах стали жити по-іншому, ніж сто років тому, то й помінялися навіть деякі традиції. Сьогодні вже людям-батькам пенсійного віку, зокрема в Европі, Австралії, Північній та Південній Америці та де-інде мало хто з дітей пропонує батькам жити разом. Та і старість поміняла багато людей – одні вважають, що хочуть мати спокій (зокрема, коли внуки полюбляють дуже голосну музику), мовляв, вони нарешті вільні від щоденної праці і хочуть подорожувати, займатися чимось, для чого ніколи не було часу, бо праця забирала увесь день, хотілося дати дітям освіту, а потім знов праця.

Тому й у Торонті ідея пансіону для старших була чимось новим і цілковито невідомим, що й утруднювало зібрати потрібні кошти на закупівлю будинку.

1961 р. була обрана Управа Товариства, на чолі якої стала Євгенія Пастернак, яка вклала всю свою енергію і безплатно працювала на цій ділянці до кінця своїх днів.

Першим будинком для пенсіонерів став Пансіон ім.Івана Франка у Торонті, на 35 Гай Парк Ґарденс, з приміщеннями на 24 особи. Його відкриття відбулося 31 травня 1964 р.. Будинок виявився в чудовому місці – поруч найбільший парк Торонта, недалеко трамвайної (зараз метро-) зупинки з великим городом та площею. Але нова проблема виявилася в тому, що на 24 місця зголосилося 49 аплікантів, а далі число зростало. Пансіон викликав велику увагу в українській громаді, бо все більше людей зрозуміли, що це може бути великою допомогою для людей, які стали вільними від щоденної праці і хочуть бути вільними від хати, помешкання – від догляду за ними.

1968 року Товариство отримало від провінційного уряду дозвіл на нову будову на придбаній ділянці (1 і три чверті акра) на 767 Роял Йорк Ровд (Royal York Rd). 8 листопрада 1970 року, за участі понад 3000 людей новопобудований Пенсіон відкрив міністр Іван Яремко. Це було величезним досягненням українців Торонта, бо новий Пансіон ім. І.Франка був на той час на високому й модерному рівні. Згодом він втішався різноманітними відвідувачами, серед яких був і тодішній прем’єр Канади П.Трудо та різні політики провінцій та церковних установ. Він став зразком опіки для старших людей на всю провінцію.

Новий Пансіон вже вміщував 100 ліжок і коштував майже 1,3 мільйона доларів, з яких 500 тисяч було дарунком провінційного уряду, а федеральний уряд надав довготермінову позику на 400 тисяч, яку Товариство зобов’язалося сплатити протягом 50-и років.

Нововідкритий Пансіон ім. І.Франка продовжував привертати увагу телебачення, радіо та преси, що робило його популярним не тільки серед українців. Життя пенсіонерів в ньому набирало нового сенсу – його мешканці знайшли тут не тільки спокійне життя, але й можливість показати свої творчі здібності. Вже в перші роки свого існування Пансіон здобув численні нагороди за мистецькі твори, що підкреслювало правильний напрям – побудову модерних закладів для пенсіонерів.

Великий резонанс другого Пансіону ім. І.Франка викликав збільшення зацікавлености серед української громади, та навіть неукраїнців. Це, в свою чергу, спричинилося й до збільшення охочих перебратися на старість саме туди. Зросла також потреба у поширенні відділу для тих, які потребували певної допомоги, та навіть щоденної опіки.

Тому що наплив аплікацій до обох Пансіонів зустрівся з браком місць, то Товариство опинилось знов перед проблемою побудови нового – третього дому.

З досвіду пошуків ділянки (буднинку) на попередні два Пансіони, на цей раз, Товариство довго шукало відповідне місце. Потрібно було брати до уваги комунікації, щоб не прийшлось будувати ще й окремі дороги. Після довших пошуків 1973 р. Товариство закупило площу – 11 акрів (понад 4 га) – при 3058 Вінстон Чирчиль Блвр у Міссіссаґа.

Справа з новим будинком просувалася поволі, оскільки уряд провінції Онтаріо, як раз на той час, припинив усякі дотації. Після довгих дискусій та пройденого значного часу Товариство взяло у федерального уряду низькопроцентову позику на будівницто – $ 2,300, 000. Крім того, було прийняте рішення продати перший Пансіон, щоб фінансувати будівництво третього, яке розпочалося 1980 р..

Кошти будови та устаткування обійшлися понад 4 з половиною мільйонів доларів. Цю суму вдалося зібрати завдяки великій активності членів Товариста, які не шкодували сил та вільного часу, щоб доводити потребу і важливість задуманого проекту. Українська громада Торонта та околиць виявилася дуже щедрою на спонзорство і саме з її допомогою 1982 року був зданий до вжитку модерний і великий Пансіон у Міссіссаґа.

19 серпня 1982 р. Ґенеральний Ґубернатор Канади Едвард Шраєр офіційно відкрив новий пансіон і сказав, що він сам би був не проти жити тут на старість – що було високою оцінкою новозбудованого Пансіону. Тут знайшли місце не тільки просторі апартменти та приватні кімнати, але й було подбано про те, щоб мешканці не нудилися, не почувалися забутими, непотрібними.

На кожному поверсі є їдальня, щоб ніхто не потребував ходити по сходах, чи вживати ліфт задля харчування. Тут є численні приміщення для бібліотеки, клініки, музею, каплиця, казково-велика ротонда, столярня, кімната для більярду, ткацтва, виготовлення керамічних предметів, рибний ставок, пасіка та ін..

Валентин Кириленко 1996 р. згадував: „Тут геть усе, до найменших дрібниць, розраховане на наше – рідне, українське, до болю знайоме ще з ранніх літ. Тут – сама Україна в мініатюрі, – дух український”.

1983 р. вийшла друком „Хроніка Пансіонів ім. Івана Франка. Торонто – 1963-1983”, яку було перевидано 2003 р., а у 2004 р. вийшов другий том цієї солідної праці, яка заповнена численними світлинами та документами стосовно Пансіонів. Статті та спогади „Іванофранківців” та причетниз до Товариства, аналітичні матеріяли, та сама „Хроніка” Пансіонів, доповнена копіями низки дипломів, нагород та визнання великої гуманітарної праці не тільки членів керівництва Товариства, але й численних добровольців та людей доброї волі і щирої душі. Це були сотки людей, які допомагали побудувати це українське „диво”, в якому люди почували себе й почувають не тільки „самостійними”, але й поважаними.

Кожен, хто прочитає ці книжки-хроніки, то обов’зково зверне увагу на той факт, що від самого початку Пансіонами ім. І.Франка керувала жінка. Спочатку це була Євгенія Пастернак (1919 – 2011) – не тільки постійний екзекутивний директор Пансіонів, але й рушійна сила його постійної розбудови. Вона була першою серед українців, яка здобула відповідну освіту в Торонтонському університеті щодо професійного провадження саме такої установи, якою стали Пансіони ім. І.Франка. Завдяки високій професійності та любові до всього українського Євгенії Пастернак вдалося активізувати всю українську громаду Канади та досягти великого рівня гуманітарної діяльности. Свідченням успішної праці Товариства є численні канадські та міжнародні визнання діяльности Є. Пастернак – як кервника Пансіонів.

1985 р. ця невтомна й тендітна жінка отримала з рук Ґенерального ґубернатора Канади в Отаві мадам Жан Сове „Order of Canada”. Вона була першою з-поміж українців Канади, хто удостоївся такої пошани – найвищого державного ордена. Серед десяток дипломів та медалей, якими була оцінена діяльність Євгенії Пастернак належать і срібна медаль провінційного уряду Онтаріо та Золота медаль Народної фундації ім. Т.Шевченка, Орден кн. Ольги від українського уряду та інші, які є доказом не тільки визнання багаторічної гуманітарної діяльності одної особи, але й правильного напрямку щодо розвитку Пансіонів та надійного влаштування людей, які увійшли у пенсійний вік.

Після Є.Пастернак на посаду екзекутивного директора (тобто – директорки) була обрана довгорічна помічниця й заступниця Є.Пастернак – Тереня Тонкович. Саме вона стала запорукою, що Пансіони ім. Франка не зійдуть зі свого шляху – надаватимуть вигоди й зацікавленість для проживання в них. Пані Т.Тонкович, була другою особою (після Є.Пастернак) серед канадських українців, яка здобула на Торонтонському університеті диплом, який їй дозволив успішно працювати в системі Пансіонів ім. І.Франка.48-річний стаж праці є запорукою того, що минулі успіхи зобов’язують!

Коли порівняти перші роки існування Пансіонів до інших подібних закладів Канади, то перевагу системи Пансіонів ім.І.Франка знайдемо у її „українськоті”. Саме українськість (мова, культура, українські страви, українська бібліотека, українська церква – православна і греко-католицька) була для багатьох вирішальним арґументом потрапити саме сюди, а не кудись інде (ближче про можливості активного життя в Пансіоні див. на інтернетній сторінці установи http//www/ivanfrankohomes.com).

Пансіони будували люди, які мали також досвід з боротьби за незалежну Україну, але щойно з набуттям України Незалежности, вони відчули, що жили й творили недарма. І в системі Пансіонів Франка вони змогли далі продовжувати чимось докласти своїх сил до перемоги в Незалежній Україні українськості. Вони переконані, а практика це підтверджує, що саме життя наповнене ідеями про незалежну Україну було і буде тим сенсом, який принесе і українцям в Україні не тільки добробут, волю і впевненість у майбутньому, але й довголіття, яким можуть гордитись саме українські Пансіони Канади.

В роки першого Пансіону (1964) аплікації подавали, в середньому, 70-річні, а доживали до 80-85 років. У другому пансіоні 1982 р. вже вік життя збільшився, хоч ніхто не перевершив вік 100 років. У третій Пенсіон подають аплікації, переважно, після 80 років, а серед найстарших вже є 100- та 106-річні, а середній вік збільшився до 92 років! Це найкраща візитка українського Пансіону у Міссіссаґа.

Дуже можливо, що успіхові системи українських Пансіонів ім. І.Франка сприяє саме те, що ними керують жіночі голови, якими була Є.Пастернак та зараз є Т.Тонкович (екзекутивний директор обох Пансіонів). Та і склад адміністрацій Пансіонів (О.Авдієнко, А. Терек, К. Гринків-Лопушанська -, О.Янишевська, О.Вовниш (директор на Роял Йорк Рд), О.Музичка,Т.Тонкович, В.Жура, М.Кибало, Е.Лукашик) повний жінок – вони, мовби, українські берегині – дбають не тільки про комфортне життя в Пансіонах, але й про те, щоб тут ніхто не нудився, щоб кожен зміцнював своє здоров’я, щоб вправлявся не тільки фізично, але й духово, щоб у людей плекати „чуття єдиної родини”, а хто це краще може зробити, як не жінка, яка була й залишилась душею кожної родини? Можливо, що саме це зробило Пансіон ім. І.Франка кузнею довголіття.

Дуже корисну працю на ділянці актуалізації та пропаґації діяльности Пансіона робить і кольоровий „Бюлетень („Пансіони ім. Івана Франка”), – видають його Т. Тонкович, К. Гринків-Лопушанстка та О. Вовниш – він є віддзеркаленням щоденного життя установи з 75-ма мешканцями.

Для тих, хто любить читати, то тут знаходиться бібліотека з понад 10 тисяч книжками та журналами, для немічних є допомога – принесуть їду до кімнати, ліки, різні замовлення – якщо є потреба. Для тих, що хочуть укріплювати своє здоров’я, крім фізичних вправ, пропонується йоґа, тайчі та ін.. Любителі співу та музики мають можливість насолоджуватись різними концертами, навіть солісти Паризької опери Лариса та Сергій Стимашенки тут виступали, не кажучи вже про численних співаків з України.

Зараз перед дирекцією Пансіонів стоїть наполегливе завдання – чим швидше розпочати розбудову Пансіону, оскільки число аплікантів зростає, а в стінах теперішніх Пансіонів бракує місця.

  • Обговорюється ідея розбудови Пансіону і його „перевтілення» в „Село (інтерґенераційний кампус)”, яке б на всій площі 11 акрів об’єднувало життя людей пенсійного віку та молодших поколінь, включно з дитячим садком,- пояснює екзекуривний директор пані Тонкович.

Ідея, на мій погляд, чудова, бо її здійснення дало б поштовх до синтезу людського життя, яке починається „самостійно” розвиватися вже в садку, а закінчується в пансіоні для старших. Іншими словами – це проєкт, який вміщує не тільки наші традиції сторічної давности, коли в одній хаті жили старі батьки, їхні діти і внуки, але він був би і на користь усіх ґенерацій. Сьогодні вже за «нормально» сприймається 90-річна королева, чи того ж віку президенти, сенатори, чи мери міст. Отакі довгожили є доказом того, що людина старшого віку ще може бути не тільки продуктивною, але й корисною для суспільства. Отже, позбавити страших людей їхнього „ґета” було б, плюсом і для молодших, бо люди, старші віком, мають не тільки знання, але й багаторічний досвід.

Проект „Село”, де б могли жити біля 300 людей, був би чимось новим не тільки в Канаді. В його планах йдеться не тільки про тих, які самі можуть жити без допомоги, але й про тих, які потребують щоденної допомоги, постійної опіки. Тобто, до програми нового Пансіону входить і відділ опіки, що й пов’язане з додатковими коштами. Тут враховано не тільки збільшення медичних послуг у клініці, але й служби окуліста, дентиста, яких під сучасну пору треба відвідувати поза межами Пансіону.

Звичайно, що всякі ідеї мають свою ціну, а ідея „Села” могла б обійтись у якихось 50 мільйонів доларів. Товариство вже кілька років збирає кошти на розбудову Пансіону і надіється, що українці Канади зможуть зібрати фонди на „Ідею сторічча” – інтеґраційне село.

Адміністрація Пансіону навіть за найменші пожертви надасть посвідку для податку. Тобто, кожна людина має змогу частку свого податку внести у цей проєкт сторічча, а спонзори більших сум будуть увіковічнені на гранітній дошці фундаторів, яка буде вбудована у стіну будинку.

Українцям Канади вже вдалося здивувати громадськість побудовою нових пансіонів на Роял Йорк Ровд та Вінстон Чирчиль Блвр, будемо сподіватися, що і на цей раз їм це вдасться. Зрештою, ідея побуднуви має на увазі служити реальним людям, а не інопланетянам. Кожен український канадець зможе подавати аплікацію на проживання в «Селі».

Ідея Товариства Українського Дому Для Старших у Торонті відзначатиме наступного року своє 60-річча, але вона не втратила свою актуальність і сьогодні. Новий проект «Села» є свідченням того, що українці Канади здатні не тільки запроваджувати ідеї в життя, але й розвивати їх. Той факт, що в Пансіонах Франка перебували й зараз мешкають люди з різних провінцій Канади, є свідченням того, що він варта того, щоб його розбудувати.

Коли б наш Великий Каменяр сьогоді навідався до котрогось із Пасіонів, що носять його ім’я, то він би переконався, що його віра в силу українського духа перемогла і укоаїнці „повстали”. На жаль, не на українській землі, але на канадській. Надіємось, що віра Івана Франка „в силу духа І в день воскреслий” наступить і на історічній Батьківщині канадських українців, яким вже в четвертому поколінні віра в українськість допомагає здобувати не тільки високі посади в кар’єрі, але й досягти довголіття!

Торонто, 22.12.16 р.

Опубліковано Громадське життя.