Національна команда України здобула право участі у фінальній частині цьогорічної континентальної першості.
Аби досягнути мети, нам треба було спершу здолати команду Боснії та Герцеговини, а через лічені дні – тріумфатора у поєдинку Ізраїль – Ісландія. Нам поталанило, хоч обидва матчі складалися вельми непросто. Суперники вели перед, відтак доводилося поновлювати статус-кво, а згодом – здобувати перемоги.
У Зениці, на арені «Біліно Поле», ми грали ніби погані танцюристи. Переважаючи суперника в класі, підопічні Реброва ніяк не могли налагодити командні дії, які б зумовлювали створення слушних нагод біля воріт суперника. Ситуація загострилася після нелогічного голу господарів, які, досягнувши успіху, перетворили гру на своєрідне комедійне шоу. За першої ліпшої нагоди гравці Боснії та Герцеговини падали на газон, імітуючи нелюдські страждання. У такий спосіб їм вдалося ще більше погасити темп і без того не динамічного матчу. А ще поле було вельми кепським.
Допоміг випадок. Вірніше, вихід на заміну Романа Яремчука. Нападник іспанської «Валенсії» спершу сам завершив рідкісну змістовну атаку нашої збірної. А через лічені хвилини, коли боснійці ще не оговталися від втраченої наприкінці гри перемоги, віддав націлену передачу на Артема Довбика, який у своєму звичному стилі, головою, спрямував «шкіряного» у ціль. Матч, який не хочеться згадувати, запам’ятався хіба ганебним інтерв’ю сербського наставника збірної Боснії та Герцеговини Саво Мілошевича. На запитання щодо війни в Україні та геноциду українського народу, відомий у минулому гравець заявив: «Я не стежу за цим, я ні за чим не стежу, моя увага зосереджена на футболі, на моїй команді. Це моя турбота і все. Я розумію ситуацію в Україні, звісно, але ми можемо робити лише те, що в наших силах.
Отже, кровопролитна війна в Україні для нього «ситуація». Щодо «робити лише те, що в наших силах», то збірна Сербії їздила до терористичної федерації на так званий товариський матч із так званою збірною Московії. Як лише не рекламували москалі цю подію. Часто в ЗМІ поєдинок називали братським. Так само, відбувся на болотах і матч між командами з Московії та Сербії, навіть не хочу згадувати їхні назви. Перед початком серби разом із кацапами вшанували пам’ять загиблих у нещодавньому теракті в Москві. Усе в найкращих традиціях і «панятіях» нелюдів. Самі організували або не перешкоджали масовому вбивству своїх громадян, а тепер їх поминають. На свою ганьбу, серби беруть участь у цих шоу.
Інша річ – Ісландія, яка здолала ізраїльтян і сперечалася з нами за омріяну візу на Євро-2024. Ця країна, з населенням близько 365 тисяч, підтримала ініціативу Чехії закуповувати боєприпаси для України. Ісландський уряд виділив для цього майже 2 мільйони євро. Також вони інвестуватимуть в екіпірування військових українок понад 500 тисяч євро.
Маю зізнатися, що вперше не вельми переймався вислідом у матчі за участі збірної України. Футбол – лише спорт. Нині, коли наша Батьківщина веде важку боротьбу з одвічним ворогом, маємо значно важливіші пріоритети. Моєї прихильності до збірної невеличкої острівної держави додав ще й її норвезький тренер Оге Гарейде (на світлині). 70-річний фахівець, добре знаний у світі, всіляко підтримує Україну: «Я співчуваю українцям, які сильно страждають. Моя донька прийняла у себе в будинку біженців з України. Мені шкода їх, тому що їм довелося тікати зі свого будинку через напад іншої країни. Жахливо, що таке відбувається у сучасному суспільстві».
Ось такі різні суперники, не лише за стилем гри, а й за позицією тренерів, протистояли нам.
Ісландію ми приймали в польському Вроцлаві. Національні кольори, Славень, що його співали всі – соліст гурту «Без обмежень» Сергій Танчинець, гравці, тренери, вболівальники. Здавалося, що діється десь у Львові, Києві чи іншому українському місті.
Так само завзято ми розпочали гру. Та опонент був достойний. На відміну від Боснії та Герцеговини, ісландці, навіть ведучи в рахунку, грали у футбол, а не вдавалися до сорому на полі, що його продемонстрували в попередньому матчі нашої збірної підопічні сербського тренера Мілошевича. Їхній лідер Альберт Гудмундсон, який разом із Русланом Малиновським захищає кольори італійського «Дженоа», знову довів свій високий хист. Знаючи про його могутній удар правою, оборонці збірної України неабияк пильнували, даючи йому простір для дій лівою. Та Альберт примудрився забити й «тещиною» ногою. На біду, наш «брамкар» Лунін був заслонений своїми і чужими гравцями, що завадило вчасно побачити момент удару.
Зазнавши фіаско в першому таймі, по перерві ми ще більше додали обертів. Майже відразу вдалася зразкова атака, яку завершив Віктор Циганков влучним ударом у кут воріт. А під завісу зустрічі, коли вже закрадалися думки про додаткові тайми, своє вагоме слово сказав Михайло Мудрик. Репрезентант лондонського «Челсі», ударом із лінії карного майданчика, поцілив у той самий кут, що й представник іспанської «Жирони» – 2:1.
Тішилися неабияк. Вже звично, гравці, тренери, помічники стали в центральному колі і в унісон із уболівальниками скандували «Ук-ра-їна!», відбиваючи кожний склад сплеском піднятих над головою рук. То саме в ісландців ми перейняли цей післяматчевий ритуал святкування перемоги.
Наші суперники в цей час підійшли до трибуни своїх уболівальників, дякуючи їм за вояж до Польщі і підтримку. Звісно, для цієї маленької країни було б неабиякою подією грати у фінальній частині європейської першості. Вони виступили достойно і зупинилися лише за крок від мети.
Треба знову виокремити старого доброго «вікінга» Оге Фрітйофа Гарейде. Розчарований, бо може то була його лебедина пісня у футболі, він дав фахову оцінку перебігу подій на полі, наголосивши наприкінці: «Було б прикро сьогодні програти комусь іншому, але програти збірній Україні – це «о’кей».
Скидаючи капелюха перед норвезьким футбольним тренером, не можу, як такий собі контраст, не згадати про чин іншого тренера, українського, який донедавна чолив збірну України, а нині верховодить в Українській асоціації футболу. Залишивши всі сили та емоції на полі, у грі та під час святкування, наші гравці пішли в роздягальню. Майже відразу туди зайшов нинішній наш головний футболіст Андрій Шевченко. Гравці переодягалися і в цей момент тріумфальний настрій не вельми проявлявся. Це помітив і Шева: «А чьо радості нєту? А?»…
Ось такої. Прикро це все. Бо нині всі без винятку представники українського футбольного цеху послуговуються солов’їною. Та, видко, не всі роблять це від душі. А для загалу. Деякі, сподіваюся таких обмаль, чинять так для годиться, в дусі часу, з огляду на війну.
Разом із Шевою ганебно виокремилися й французи. Перед початком домашнього контрольного поєдинку з командою Чилі, вони вшанували хвилиною мовчання загиблих у терористичному акті в Москві. Либонь не знають, що в «Крокусі» загинули близько півтори сотні осіб, а в Україні Московія вже вбила близько 15 тисяч мирних людей.
Григорій Жибак
