Патріярхат Української Церкви – це «Бути собою!»

Андрій Гайдамаха

«Відкрита дискусія» підсумок заходів до125-річчя Патріярха Й.Сліпого

Відкрита дискусія», яка відбулася в київському центрі УКУ 9 лютого як інформаційний підсумок усього 2017 року, в якому УГКЦ відзначувала 125-річчя народження Патріятра Йосифа Сліпого (17.2.1892-7.9.1984), проходила під назвою «Бути собою!». Під цим гаслом, що його можна б назвати «програмним» для керівництва і вірних УГКЦ, появилося торік друком чергове видання історичного Заповіту Блаж. Йосифа Сліпого.

slipyj2

В оригіналі цей заповіт має назву «Завіщання Йосифа, Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси». Уперше він був прилюдно прочитаний 13 вересня 1984 під час останнього прощання на похоронах Глави УГКЦ в соборі св.Софії в Римі. Заповіт має 10 густо друкованих сторінок і завершується, після цитати «Сидячи на санях в дорозі в далечінь…», власноручним записом: « + Смиренний Йосиф, Патріярх і Кардинал. В молитві і роздумі писав від 1970-го року, завершив і підписав напередодні празника Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії 1981 року».

Більш автентичної та вдалої назви організатори різних офіційних заходів в честь Бл.Й.Сліпого протягом усього його «ювілейного року», навряд чи могли б придумати. В ній схоплено, немов у горісі, ядерний зміст дискусії, яка складалася із двох – також «програмних» – сесій: перша мала темою «Бути Церквою», а друга сесія – «Бути народом». Організатором заходу був Інститут історії Церкви УКУ під керівництвом директора Олега Турія. Він повідомив, що від першого заходу, який відбувся торік у київському НУ ім.Т.Шевченка під назвою «Й.Сліпий – знайомий і незнаний», постать і діяльність цього «Велетня Духа» стала більш відомою і близькою широкій громадськості по всій Україні. Ювілейні заходи відбулися в багатьох містах України, де найбільші авдиторії зібралися у Запоріжжі та Чернівцях. За кордоном пам’ять Бл.Й.Сліпого відзначили на академічному рівні у Римі, в Загребі та Лювені (Бельгія).

Учасниками першої сесії були: Глава УГКЦ Бл. Святослав Шевчук, владика Ігор Ісіченко – Архиєп. Харківсько-Полтавської єпархїі УАПЦ, та редактор ж. «Патірярхат» А. Бабинський. Обидва владики наголошували на тому, що Патріярхат грунтується на засаді сопричастя між конфесіями, виходячи зі спільної Київської традиції християнства. При чому влад. І.Ісіченко вказував, як на передумову для об’єднання всіх Укр. Церков, на необхідність, щоб «Церква стала спільнотою, яка живе як родина, бо доти не можемо говорити про (спільну) ідентичність Церкви». Владика Ігор доповнив цю думку своїм досвідом, що «Плідність діалогу з УГКЦ дає нам відчуття справжнього».

Зі свого боку Бл.Святослав пояснював, що Патріярх Йосиф бачив в Україні лише «єдиний патріархат». Під цю основоположну тезу Бл.Святослав наводив цілий ряд історичних документів та аргументів, які проливають світло на той факт, що Київська Церква як «матірна» для всіх Укр. Церков, від самого свого зародку на землях Руси мала патріаршу сутність, яка була аналогічною до процесу становлення різних християнських Церков у Південно-Східній Європі і на Близькому Сході. Завданням УГКЦ нині полягає в тому, зазначив Глава УГКЦ, щоб «православному світові пояснити сутність служіння наступника апостола Петра в Римі» як Вселенського Архиєрея. Відмінне розуміння поняття «Вселенської Церкви» покищо заважає домогтися повного сопричастя православних з Апостольським престолом у Римі, в тому й з УГКЦ. Сопричастя існувало за повної єдності Христової Церкви в 1-му тисячолітті, аж до «Великої схизми» між Римом та Царгородом у 1054 році.

А.Бабинський звернув увагу на те, що Католицька Церква щойно в 19-му ст.. стала передумувати догматичну природу Церкви, зосереджуючись на важливості культури, в якій суспільство знаходиться і виховується. Така потреба існує і сьогодні, коли Церква стала обслуговувати секуляризований та матеріялізований світ. Бути Церквою нині – означає вибрати різні елементи з християнської спадщини для наповнення сучасної культури з метою створити нову ідентичність, яку більшість вірних готова буде сприйняти як знак власної автентичності, підкреслив доповідач і редактор журналу «Патріярхат».

Учасники наступної сесії мали завдання наповнити другу частину програми цього дискусійного заходу. Вона отримала назву «Бути народом», яка не менш важлива від першої («Бути Церквою»). Адже без вірних пастирі блукатимуть у суспільстві «безробітними», а суть їхнього покликання – це проповідувати Євангеліє про Царство Боже серед для людей. На цю тему виступали: викладач соціології УКУ Оксана Міхеєва, вона родом із Донецька; проректор УКУ і відомий дисидент Мирослав Маринович, та Президент УКУ, владика Борис Гудзяк, який очолює Паризьку єпархію УГКЦ для вірних Франції, Бенелюксу та Швайцарії. Модератором цієї сесії був Євген Глібовицький, львівський журналіст та експерт із комунікації.

О.Міхеєва, спершу описавши напружені взаємини в Україні між владою та низами, які періодично вибухають «майданами», постулює, що для виходу з т.зв. перманентної революції треба людям подавати ментальні й духовні орієнтири. Для цього потрібні знавці, авторитети, а серед них на першому плані покликана виступати й Церква. Щоб «Бути народом», треба працювати передусім з учителями і з батьками, долаючи шлях від навчання до творчого та відповідального творення нового суспільного середовища. М.Маринович уважає, що подолання роздільності в Україні стане можливим, якщо ми будемо здатні створити дві передумови. Коли зможемо утвердити нашу національну суб’єктність, та коли суспільство набуде ще й моральної суб’єктності. Для першої мусимо повернутися до Київської традиції християнства, а для друго ї – виконати заклик Патріярха Й.Сліпого: прийти до молоді, адже боротьба за молодь – це боротьба за наше майбутнє. Для цього слід реалізувати заклик Бл. Й.Сліпого «Великого бажайте!», бо все, що побудоване на добрі, виживе, а що на злі – пропаде.

Українське суспільство вийшло з «моно»-типного режиму і застрягло в «майданах», а слід навчитися жити і вибудувати взаємини в системі «полісу»,- підсумувала цю дискусію О.Міхеєва. При тому вона й застерегла, що нині «відбувається радикалізація суспільства, якщо для людей немає змоги власної реалізації в конкретних суспільних справах».

Серед учасників дискусії останнім брав слово владика Борис Гудзяк, він – єдиний представник, який особисто знав і виховувався в Римі в Колегії св.Софії під крилом і безпосереднім впливом Патріярха Й.Сліпого. Якщо навесні 2017 р. на відкритті Ювілейного року із виступів виступаючих слухач відчував, що ніхто з них не зустрічав Ювіляра як живу і харизматичну постать, то слухачі публічної дискусії в Києві мали можливість почути із вуст єп. Б. Гудзяка реальні картини й емоційно передані хвилювання. Вони свідчили про особисто пережиті і закарбовані в пам’яті хвилини й усвідомлення, коли – тоді ще студент-теолог – єп. Б.Гудзяк мав нагоду спілкуватися з великим візіонером єдиного Київського Патріярхату, як Помісної Церкви свого права на Русі, чия традиція була безперервною і залишилася живою до сьогодні.

Літургійне завершення ювілейного року до 125-річчя Патріярха Йосифа Сліпого відбудеться 18 лютого архиєрейською Божественною Літургією і Панахидою в патріяршому соборі Воскресіння Христового. Однак, на цьому зусилля для побудови Патріярхату в Україні не зупиняться. Як заявив свого часу Блаженніший Любомир Гузар: «наш Патріярхат – не самоціль, це – шлях». А шлях до утвердження патріаршого устрою – це вимога всього тіла УГКЦ, ба більше – він веде до об’єднання всіх Українських Церков Київської традиції. Воно станеться через сопричастя і за допомогою помісності нашої Церкви, бо керівним ядром у ній завжди був принцип соборногоабо синодальногоуправління. Від цього пішло слово – соборування, як одна із визначальних рис Української Церкви, яка відрізняє її від латинської.

Наступний ювілей у 2021 р. –

1000-річчя освячення собору св.Софії

Якщо говоримо про шлях, то автоматично думаємо і про початок цього шляху. Він був закладений у перші століття після народження Христа. На землях України за Київського князя Аскольда офіційне хрещення його дружини відбулося в Києві 862 р. ( сам кн. Аскольд-Микола охрестився пізніше, прибл. 867 р., у східному обряді). Натомість, Великий князь Володимир отримав хрещення 986-987 р. від прелата Магдебурзького єпископства, імовірно, у Києві, і при тому він символічно прийняв також хрещене ім’я свого попередника кн. Аскольда – Микола. Це він удруге хрестив киян у Дніпрі, і то 989 р. Князь Володимир також розпорядився побудувати собор св.Софії в Києві: початок його будівництва припадає на 1012 рік, тобто на 150-річчя першого хрещення Руси за кн.Аскольда 862 р. Собор св.Софії започатковує в Русі-Україні культ Марії-Богородиці, і він став митрополичим собором, що його восени 1021 р. завершив уже князь Ярослав Мудрий.

haydamaxaОтже, через 4 роки – на осінь 2021 року – припадає 1000-річчя завершення будівництва й освячення собору св.Софії, який став першим осідком Київської митрополії на Русі. Це така подія, яку Українська Церква та громада вірних, в особі держави, не повинні пропустити непомітною. У нас відтепер достатньо часу, щоб ретельно підготуватися до цього унікального ювілею – завершення побудови митрополичого собору св.Софії. Бо саме від нього і бере свій початок Патріярхат Київської Церкви помісного права. Готуватись до тієї події будуть головно науковці й історики, очистивши її від різних пізніших нашарувань. Бо саме вони покликані відтворити первинний код християнської Церкви в Україні, яку окреслюємо поняттям «Українська Церква Київської традиції».

Ми не сміємо запізнитися на свято цієї ювілейної події, а мусимо – в дусі заповітного «Завіщання» Патріярха Й.Сліпого – вже віднині починати готуватися до гідного й всеукраїнського відзначення цього важливого ювілею в житті українського народу й Церкви. В ньому було закладено історичну двокореневу – Західну і Східну – основу нашої християнської та національної ідентичності.

Опубліковано Головне, Громадське життя.