Якось так у нас ведеться, що пошануванням героїчного минулого України займаються здебільшого не ті, кому належало б це робити згідно професійних обов՚язків ‒ дипломовані історики, архівісти, зрештою владці різних рівнів, а люди, котрі взагалі-то, на перший погляд, далекі від історичної тематики, адже їхні професії ніяк не стикаються з безпосереднім «наближенням» до того, що діялося на теренах їхньої праці чи перебування в часи минулі. Приклади? Та будь-ласка: лікар Ігор Гомзяк, офіцер МВС Дмитро Проданик, спеціаліст з інформатики Андрій Мацьків, пожежник-вогнеборець Анатолій Василюк, майстер лісу Петро Пліхтяк ‒ всі вони (а скільки ще не названих!) зробили для увіковічнення пам՚яті українського резистансу 40-50-х років ХХ-го століття в рази більше, ніж вся когорта тих, хто названі першими. Дивина? Не думаю, ‒ адже «непрофесіонали» вершать діла не з якогось обов՚язку, а за покликом душі і серця й будь-яка царина зацікавлення відкриває найбільше таємниць саме таким людям.
Щойно мені до рук потрапила ошатна книжечка Петра Дедерчука під назвою «Криївка над Прутом», яка побачила світ у львівському видавництві Тараса Сороки. Вона кинулася в очі тому, що на титулці побачив знайомий пейзаж, котрий спостерігав на околицях знаного карпатського містечка Яремчі років 15 тому: стилізований «під березу» хрест з двома прапорами по боках ‒ синьо-жовтим і червоно-чорним над неприступним скельним урвищем, внизу якого нуртує норовлива річка Прут:
Книга П.Дедерчука, яка розповідає про боротьбу УПА
в Делятині та його околицях
Давно бачене не викликало ніяких сумнівів, що той хрест встановлено невипадково й таким чином хтось вшанував пам՚ять повстанців ‒ або загиблих у бою, або місце їхнього потаємного постою, чи може щось інше… Я їхав у маршрутному автобусі й ніхто з пасажирів не знав нічого ‒ ким, коли і з якої нагоди встановлено такий скромний меморіал, хоча було зрозуміло: зробила це або рідня борців за волю України, або хтось небайдужий і явно власним коштом, адже наша «бідна» держава на такі пам՚ятники ресурсів не мала, не має, і, як виглядає ‒ не матиме й в найближчому майбутньому ‒ вони, кошти тобто, потрібні на «мерседеси», «бентлі», вілли по закордонах, забави в Куршавелі, на Гаваях, мільйонні рахунки в офшорах та інші дуже важливі й житєво конче потрібні речі!..
Оминати увагою книжку, яка приглянулась, було неможливо і я не шкодую, що придбав примірник безпосередньо у видавництві: наклад обмежений і виданий, як читач розуміє, коштом автора ‒ Петра Дедерчука. Він уродженець і мешканець містечка Делятин у Надвірнянському районі Івано-Франківської області, за фахом – лісівник («майстер лісу» ‒ так офіційно називається його професія, котрій віддав десятки років чесного служіння). Як і у випадку з пам՚ятниками (навіть найскромнішими!), бюджетних коштів на видання подібних книжок катма, й це добре знають усі, хто оббивав адміністративні пороги ‒ вони є для видання глянцевих фоліантів на прославу можновладців, передвиборні програми (котрі ніхто й не думає реалізовувати!) кандидатів у депутати, біл-борди аршинних розмірів аналогічного змісту тощо.
Майстер лісу, чи як колись казали просто ‒ лісник мав і має обов՚язком доглядати ввірену йому площу лісів ‒ від хворіб, несанкціонованої вирубки, дбати про нові насадження і т.д. Від спостережливого ока лісника не сховається жодне порушення, але водночас цей службовець легше за інших виявить сліди минулого ‒ залишки оборонних ровів, траншей, воронок від вибухів снарядів, а також свого часу ретельно приховуваних від зайд-чекістів повстанських криївок, бункрів та схронів. І хоча безпосередньо в родині молодого лісника П.Дедерчука не було прямих учасників українського збройного підпілля, відгомін того, що діялося на ввіреній йому лісовій території був йому відомий. Іще в роки «розвинутого соціалізму» Петро потаємно відмічав для себе прикмети, які свідчили про імовірне розташування підземних сховищ УПА, а зі здобуттям Україною незалежності взявся їх активно «легалізовувати» ‒ встановлювати хрести пам՚яті (як той, що на обкладинці книги), споруджувати скромні кам՚яні обеліски, залучати священників до освячення виявлених безіменних могил у поєднанні зі збором спогадів старожилів, котрі знали багатьох підпільників особисто, або навіть самі були задіяні в священній борні за волю й незалежність України. Коли нотатки такого плану «розрослися» в поважний фоліант, майстер лісу Петро Дедерчук прийняв рішення розтиражувати зібрану інформацію у вигляді книги, аж раптом трапилося неочікувано-прикре: інсульт. Хвороба прикувала невтомного лісівника і збирача переказів про підпілля 40-50-х років до лікарняної постелі, але силою волі та з допомогою лікарів і Всевишнього пан Петро таки поборов хворобу, й хоча певне «ехо» вона залишила, з подвоєною енергією взявся до підготовки омріяної книжки в друк. Велику допомогу в цьому йому надав земляк ‒ пан Олександр Жарівський, який проживає у Львові і котрого знаємо як популяризатора правдивої української історії та найавторитетнішого на цей час знавця у галузі філателії. Моральну підтримку праці ентузіастові надавав також член НСЖУ і лауреат Золотої медалі української журналістики п.Роман Флис.
У підсумку читач отримав книгу, яка навряд чи кого залишить байдужим. У ній автор коротко розповідає про свій непростий шлях «у тему» ‒ коли доводилось розшукувати інформацію буквально по «зернятках», аби скласти її у логічний ряд. У підсумку сформувалися 11 розділів про трагічні повстанські долі, а також розсекречена історія з трансформації на початку 50-х років мальовничого гірського села Луг в суворо секретний об՚єкт «Івано-Франківськ-16», де зберігалася ядерна зброя в часи СССР. Наступна частина ‒ це реєстр загиблих повстанців так би мовити «Делятинської округи» (самого Делятина, Дори і Заріччя), а також повний перелік репресованих з цих населених пунктів. І хоча ця частина запозичена з п՚ятитомного видання «Реабілітовані історією. Івано-Франківська область», автор вніс багато уточнень і виправив помилки, допущені в багатотомнику ‒ опитавши земляків і членів родин репресованих, чого укладачі п՚ятитомника зробити фізично не мали змоги, а керувалися лише даними з кримінальних справ НКВД-МҐБ, де міститься чимало механічних і явно свідомих перекручень. І на завершення в книзі друкується розсекречений протокол допиту заарештованої повстанки «Орелі» ‒ Ніни Бойчук, рідної сестри Василя Бойчука-«Пісні» ‒ субреферента СБ Станіславівського окружного проводу ОУН, який героїчно загинув у бою 14.03.1945 р. Документ повчальний тим, що дає змогу ознайомитися з підлими методами, які спецслужби СССР використовували у боротьбі з підпіллям і якою реально важкою була боротьба наших героїв після 1945 року, коли репресивна машина імперії всією своєю міццю була кинута на придушення по-суті горстки борців за волю України.
Сказане дотепер ‒ це так би мовити загальна характеристика того, як здійснювалася жертовна праця з підготовки книжки «Криївка над Прутом» до друку, але аби в читача склалася ґрунтовніша уява про публікацію, пропоную уривки з розділу «Хресна дорога» Ірини Гаврилюк»:
«Як і більшість її свідомих земляків у молодому віці, Ірина стала членкинею ОУН, взявши псевдо «Троянда», мала конспіративні зв’язки з іншими друзями по організації. Згодом залучила до ОУН і молодшого брата Миколу, який прибрав собі псевдо «Тарас». Ірина була дуже пильною та обережною. Саме ці риси характеру вберегли її від німецької акції, коли 28 лютого 1944 року в Заріччі було розстріляно 28 членів ОУН. У повоєнний час Ірина була зв’язковою-кур’єром, часто відправлялася із завданнями, які координували спільні дії повстанців Яремчанщини, Коломийщини, Тлумаччини та Городенківщини. Для прикриття своїх мандрів-завдань «Троянда» вдало використовувала промисел, яким після війни займалося чимало мешканців Делятина і Заріччя. Довколішня місцевість була багата джерелами із сировицею, тобто концентрованим розчином кухонної солі /…/ Ще з літа 1945 року почалось полювання за Іриною. Як пізніше з’ясувалося, місцевий зрадник доніс на неї. Однак вислідили і схопили «Троянду» аж 24 грудня 1948 року. З цього дня і розпочалася її житейська «хресна дорога», інакше кажучи, каторжний шлях. Схопили дівчину в Коломиї, допоміг ворогам підкуплений той же «доброзичливець». Ірину відразу примістили в одиночну камеру коломийської в’язниці. Після трьох місяців знущань та допитів її відправили етапом у сумнозвісну львівську тюрму на вулиці Лонцького. Перебування там було ще більш невиносиме і «Троянда» навіть намагалася позбавити себе життя, проковтнувши голку. Та її зуміли врятувати, бо сподівалися, що вона все–таки викаже всіх, кого знала».
Але підпільниця ‒ попри знущання ‒ не видала НІКОГО. Її засудили на 10 років таборів і етапували до Магадана.
«А там було все: і риболовля в Охотському морі, і зведення бараків, і заготівля каменю. В 1951 році знову загнали на пароплав і відправили на Сахалін, де на річці Лєсогорка біля Татарської протоки, будували новий табір ГУЛАГу. Тільки після смерті сатрапа Сталіна, в’язні (і то не всі) отримали ніби свободу, але позбавлення в правах ніхто не скасував. Ірину відправили до Воркути (поселення Юр-Шор). Тисячі сибірських кілометрів у задушливому товарняку й жахливі умови від попередніх відрізнялися хіба тим, що порції харчів були дещо більшими, ніж на етапі зі Львова до берега Тихого океану. В Юр-Шорі Ірина працювала прибиральницею в гуртожитку гірників шахти № 29. Там і познайомилася з таким же невільником, як і вона, Євстахієм Ткачуком, який був родом з Рівненщини. Обоє молодих, яких доля випробовувала і в рідних сторонах, і на засланні, відчули взаємну симпатію, яка переросла в кохання. Побралися, розписавшись в ЗАГСі. На жаль, не грали їм троїсті музики, не тримав священник над їхніми головами шлюбні корони, але пообіцяли собі взаємно, що не опустять одне одного аж до смерті».
…Вони не знали, що доля відвела їм лише кілька років спільного життя. Ірина народила хлопчика, якого назвали Василько, і коли дитині виповнилося рівно 5 рочків, його батько ‒ Євстахій Ткачук, трагічно загинув на будівництві. З величезними пригодами молода вдова передала хлопчика родині до Заріччя, а сама залишилася відбувати термін заслання. Лише через кілька років повстанка «Троянда» зуміла приїхати до сина і ось ця щемна світлина:
Ірина Гаврилюк-«Троянда» з сином Васильком
«Пекло» продовжувалося ‒ уже на рідній землі:
«…Василько вже став школярем і потрібно було влаштуватися на роботу, аби мати засоби для існування. Однак на роботу без прописки не брали. Так тривало три непростих роки. І найболючішим було те, що в усіх кабінетах сиділи не москалі, а свої доморощені бюрократи. Нарешті їй вдалося влаштуватися на роботу прибиральницею в продуктовий магазин у Делятині, яким завідував Василь Пендорак. Як розповідають її колишні співпрацівники, Ірина була акуратною і добросовісною працівницею. Після зміни спішила додому, щоб припильнувати сина Василя. Хоча з його батьком Євстахієм Ткачуком вона розписалася у воркутинському загсі, Ірина продовжувала проживати під своїм дівочим прізвищем, а син Василь носив прізвище батька. Ось так і прожила Ірина Гаврилюк разом зі сином решту свого життя. Хоч й була вона привабливою жінкою і не один холостяк пропонував їй свою руку, але вона залишалася вірною своєму Євстахію, з яким зазнала хоч і недовгого, але справжнього подружнього щастя /…/ Одного разу до магазину, де вона прибирала, зайшов покупець і придивившись до Ірини, з ненавистю промовив: «А ти єщьо живая? Єщьо до сіх пор не подохла?» Ірина впізнала в цій непривітній особі колишнього старшого лейтенанта-енкаведиста Буйносова, через якого вона стільки пережила. Як виявилося пізніше, він став працювати в Яремчанському курортторзі, але його нутро назавжди залишилось кадебістським...»
Воістину ‒ український повстанець, навіть відбувши драконівські терміни тюрем-таборів, аж до розвалу комуністичної імперії залишався ізгоєм і зневажуваним, людиною «третього сорту»!
«…Пропрацювавши до старості прибиральницею по 12 годин щоденно, Ірина Гаврилюк заробила тільки мінімальну пенсію, але зуміла поставити на ноги свого єдиного сина Василя, допомігши йому здобути належну освіту. Відійшла у засвіти 9 серпня 2016 року, пролежавши три з половиною роки після перелому ноги. Так закінчилася її страдницька житейська «хресна дорога».
* * *
…Боляче читати такі рядки, але східна приказка каже: «Не пізнавши того, що було, не зрозумієш те, що є». Ознайомившись з книжкою майстра лісу Петра Дедерчука з Делятина, смію твердити: видавши її, а також спорудивши низку ‒ хай і скромних, але все-таки меморіальних пам՚ятників борцям-героям 40-50-х років, автор першого і другого здійснив, мабуть, свій найбільший громадянський подвиг, продемонструвавши всім нам в Україні сущим приклад, гідний наслідування. Щастя-здоров՚я Вам, незнаний мені пане Петре, і многая Вам літ!
Ну а кому потрапить на очі «Криївка над Прутом» ‒ не оминіть її своєю увагою і не пошкодуйте кілька гривень, аби її придбати та бодай частинно компенсувати моральні і матеріальні затрати, які вклав у неї Петро Дедерчук ‒ почесний громадянин смт Делятин Надвірнянського району Івано-Франківської області. Заприсягаюсь: книжка вартує того, аби один раз відмовитись від походу «на каву» в придорожну забігайлівку, куди ми так поспішаємо при першій нагоді…
Василь Гуменюк
м.Львів
