120 років тому:
3.08.1903 – у с. Бобовище на Закарпатті в священничій сім’ї народився Стефан Бендас, священник УГКЦ (1928), історик, краєзнавець, генеалог, богослов, в’язень комуністичних концтаборів. Навчався у Мараморош-Сигетській (нині Румунія) та Шарошпотоцькій (Угорщина) гімназіях. Поступив на юридичний факультет Будапештського університету, проте відчувши священиче покликання залишив навчання і поступив в Ужгородську духовну семінарію. Після свячень душпастирював у с. Новоселиця Тячівського району, з 1934 Дубівський декан. Після заборони УГКЦ в Закарпатті в 1949 богослужби проводив нелегально. Через неодноразову та рішучу відмову перейти в московське православ’я цього ж року заарештований і засуджений на 25 років позбавлення волі з конфіскацією майна. 1954 визнаний інвалідом і наступного 1955 звільнений, оселився у с. Велика Копаня під опіку сім’ї і нагляд МВС. Продовжив підпільно душпастирювати; на нічні таємні Літургії збиралося від 20 до 50 осіб. В приватних розмовах спонукав декількох священиків, які перейшли на московське православ’я офіційно заявити про своє повернення до греко-католицького обряду. Через небезпеку арешту КҐБ у травні 1957 переїхав до Караганди, де продовжував нелегально сповняти священичі обов’язки. 1959 заарештований місцевим КҐБ проте звільнений за умови, що покине територію Казахської РСР. Повернувся в м. Берегово, де формально працював сторожем, а нелегально діяв як священик. У 70-річному віці вийшов на пенсію, яку йому нарахували аж 29 (!) рублів. Дожив до краху СРСР і брав активну участь у процесах виходу УГКЦ з підпілля. З 1930-х пише статті полемічного характеру в обороні Церкви проти сект, нападок комуністів та атеїстів, історію сіл Новоселиця та Велика Копаня (не опубліковані), праці з історії Церкви на Закарпатті та біографічні нариси про священиків, а в останні роки життя – книгу спогадів про комуністичні концтабори. Помер у м. Берегово на Закарпатті 1991.
З таємно переданого листа о. С. Бендаса від 27.09.1951 до сім’ї: «Дорога моя! Дуже болить і непокоїть мене та думка, що ви із-за мене живете у таких злиденних умовах і в постійному страху від виселення. Це є дуже болячим, дорога моя! Але я інакше поступити не міг. Апостатом, віровідступником я не міг стати. Якщо б я і поступив так, то я б вам цим не допоміг, а я сам із-за такого поступка став би живим трупом, сумління совісті вже давно відпровадило б мене до гробу. А на наших дітей колись показували б пальцем: „і цих батько був віровідступником, зрадником, і цих батько теж не був згідний страдати за свою віру”. Хоч мої страждання є великими, але зломати мене не можуть, душевно я є дуже кріпким. Я так поступив, але і сьогодні б я поступив также. Якщо я і загину тут, але знаю, що я не заплямував ні себе ні вас. А для вас нехай буде потіхою усвідомлення того, що ви є співучасниками мого віровизнання. З жахом усвідомлюю і те, що мої діти не мають можливості здобувати вищу освіту, бо їх батько не хотів стати віровідступником. Чи ви теж не докоряєте мене за це? Не робіть цього! Бог є надзвичайно добрим, Він все полагодить… ви мені допомагайте тільки настільки, щоб ви не зазнавали потреби. І це є для мене надзвичайно болячим, бо я би мав Вас утримувати, а тепер Ви утримуєте мене. І в день і вночі я думаю тільки про Вас, про Вас, кого я дуже люблю, хоч і по-своєму, особливо не підкреслюючи цього, але я дуже любив і люблю Вас. І Вас я дуже люблю, але і Бога я дуже люблю. Дуже важкою проблемою було для мене прийняти рішення, але я прийняв рішення на користь Господа Бога, це і ви повинні зрозуміти».
